(Фрагмент з роману)
Автоматні черги заіржали з південного заходу, себто від
Яблунова, проте лунали негусто, так, ніби перемовлялося пару коней удосвіта над
Пістинькою. Раптом їм відповіли поодинокі сухі, мов перестуджені, постріли.
Скоріш за все, відстрілювалося двоє чи троє партизанів, економлячи набої.
Небавом і вони вщухли, мов розчинилися в насиченому порохом повітрі. Тільки
скоростріли ще завзятіше то стрекотали, то витьохкували, навіваючи у
Парасчиному серці таку болісну тривогу, аж вона йойкала і йойкала, ніби комусь
від того ставало легше чи то могло порятувати
від голодної кулі.
Вона сиділа у добре замаскованому схроні за горбатою
стодолою, де ріка урвала добрий кавалок берега, сиділа принишкло, бо коло неї з
переляканими овечими оченятами тулилося
четверо крихітних, як фасулинки, діточок. Схованка була надійною, але хіба є
місце спокоєві в надірваному материнському серці? Параска припала спраглим оком
до вузької шпарини, з якої можна уздріти, що робиться на подвірку і навколо
нього. Скоростріли ще перекрикувалися, а рушничні постріли таки розтанули в
осінньому небові.
«Чо’ ж вони вмовкли? – питала нервово сама себе, але й оком
не видавала тривоги, хоча перелякані дітлахи не могли побачити ні її, ні тим
паче ока. – Ци кулі сі скінчили, ци, не
дай Боже, поранили чи вби…» Думка застрягла десь між серцем і душею, бо крізь
шпарку жінка таки вздріла, як її середульший син Ясьо, перескочивши через
вориння, заліг за куцим горбиком, вистрелив лячно кудись у невідомість, звідки
розлючено озвалися скоростріли. Син зойкнув, упав горілиць і випустив рушницю з
рук.
«Падоньку гіркий, не добіг, не спрєтавси. Шо-м маю робити?
Треба затєгнути єго суди, бо єк заберут, то й нас усіх потєгнут», – гарячково
думала Параска, але нічого не робила, чекала і… діждалася.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З дороги вилетіла озброєна зграя у синіх кашкетах, зусібіч
оточила закервавленого вояка. Офіцер копнув тіло ногою, для певності розрядив
пістолет прямо у груди. Параскою затрусило, затіпало, як од електричного
струму. Діти почали схлипувати і повискувати, мов цуценята. Вона отямилася і
цитьнула на них. Коли знову заглянула у шпарину, нікого вже не побачила на
подвірку. Тільки кривава пляма на спориші волала до неї, благала вийти й
одібрати синове тіло, похоронити по-християнськи зі священиком та з хрестом в
узголів’ї. Може, і вибігла би, впала ницьма до смердючих чобіт, облизувала їх і
вимивала гіркими, як трутка, слізьми. Але оті четверо звіряток вхопилися за неї
ручками, зубками, очицями й не пускали, були такими беззахисними, що вона сама
вовчицею завила, аж гусяча шкіра здибилася на дітлахах. Горло стиснула розпука,
й вона підкошено впала на долівку. Не могла поворушитися. Отак би й лежала і
вмерла би так, якби не вони. Навіть не могла проклинати свій талан, бо що то дасть,
і таки боялася насправді Бога.
Зачаїлася, кусаючи до крові губи, відчуваючи її солонуватий присмак, всередину
волаючи невідь до кого змилосердитися, послати щось легше, ну хоч би смерть,
лишень не день завтрашній, в якому вже сонце не зійде для неї, буде так темно,
як у цьому схроночкові.
Ще оногди, як зганяли з усіх довколишніх сіл до Яблунова під
сільраду, де повиставляли під північною стіною п’ять трупів молодих вояків,
Параска здалека впізнала Ярика, свого найстаршого, котрий відразу після війни зник.
Знала, пішов воювати з совітами. Але де він обертався, сном-духом не відала. Аж
коли зогледіла, як вітрина куйовдить його довгу русяву чуприну, остовпіла. Ноги
налилися холодним свинцем і потягнули до землі. Йде і чує, не витримає,
знепритомніє, упаде на землю підтятою смеречиною і так зарує, аж трупи
посхоплюються на ноги і втечуть поза край землі, де їх жодна куля не наздожене.
З кожним кроком сили тануть і тануть. Ось вона вже може з-за сусідчиної спини
розгледіти його обличчя, усе в холодних синяках, поглянути в синенькі, як
розквітлий льон, очі, схилитися над ним, укрити обличчя цілунками. Та мозок
наказує: не зупиняйся, йди, йди, не зупиняйся, йди-и-и! Чиїсь вирячені
зеленаві, як гнійні мухи, очища пильно вдивляються в її сухе землянисте лице, чекають,
коли смикнуться бодай нерви чи зморщечка, а з очей зірветься зрадлива сльоза.
Параска йде, крок твердішає, сили повертаються. Завмерлий натовп полегшено
зітхає, але так, аби ніхто з ворогів навіть на мить не засумнівався, що вона
його зазиром не знає.
Увечері присліпуватий вуйко Петро з Рунгурів аж у долоні
сплесне:
– Єк тото ти, Парасьо, навіть ни скривиласи, коли Ярика
минала, гейби ни ти його родила?
– Мали бис-те ше п’єтиро, подивила би-м си, єк би ви
скривилиси. Айя!
Це було кілька днів тому, а нині вже й Яся нема. І знову,
певно, поженуть на впізнавання… Як перенести ті кляті тортури? То краще би
живим вогнем пекли, гострі цвяхи у тіло клевцем забивали…
Голова живцем розколювалася на дрібні кавалки, ніби її було
кілька, а не одна-однісінька. Тихенько вибралася з дітьми зі схрону, затулила
морогом вхід до нього, пішла до хати, але до чого не бралася, все валилося з
рук, ніби не їй належали.
«Коби було в кого хоч ради спитати, – думала. – Чоловік
Митро з войни не вернувси… Сусіди ніц не скажут, бо хто на то має раду? Суши
собі, Параско, сама голову, заки-м не лусьне. А єк лусьне, то кому ти вже тогди
будеш потрібна?.. »
Вона роззирається по хаті, дивиться на образ Богоматері,
відвертає очі, аби не грішити самими зневіреними очима. Якась неприкаяна гадка
таки озивається в ній, і Параска сумовитими сивими очима глипає на дітей, ніби
сама себе перепитує: «Ну, а з ними шо маю робити? Може, ти, заступнице наша
Божа мамко, порадиш мені? Га?» Марія здивовано мовчить. Бо й що має казати, як
сама, певно, не відає, яку пораду дати цій не Божій, а людській матері. Її
мовчання таке терпке і затяте, що жінка хитає головою й виходить надвір. Осіння
днинка докочується до задратованого червоними променями заходу. А там, дивися,
й почне смеркати. Останні сонячні промені висвічують обриси далеких верховин. А
над Яблуновом ось-ось зійде місяць, круглолиций та одноокий, і буде світити,
ніби нічого й не сталося. Але як то не сталося, якщо син її Ясьо, певно, десь
там холодний і закривавлений, сидить припертий до стіни? Чи хто йому бодай
чорні очка затулив рукою? Чи поправив давно не-стриженого чуба? Чи перехрестив
прострелені гострою кулею груди, у схололого лоба поцілував? Ніхто не дасть їй
відповідь на ці трикляті запитання. Чи ти чуєш її, Господи? Як чуєш, то заговори
до неї…
«Ясю, Ясю, нашо тебе на світ привела, аби-с упав, підтєтий
маскалевов кулев? Ци тобі не хокілоси жити? Тобі ше й двайцєть рочків нима, а
ти вже завтра меш у земли лежєти? Господиньку праведний, за шо така кара-мука
на мою бідну голову?»…
м. Чернівці