По той бік сонячних променів

 

 

Лідія ВІЦЕНЯ

 

…Приміщення вокзалу залишається зліва позаду, Софія йде, обминаючи людей, котрі скупчилися зграйками вздовж перону. Вона знає, що потяг зупиниться далі, аж біля мосту, і тоді ця юрба побіжить, наздоганяючи вагони, бо потяг стоятиме тут недовго. Тільки де міст? Довкола – порожній простір, жодних будівель, і навіть вокзал як  розтанув. А з іншого боку залізниці справжній ліс – дерева високі, поміж них таємнича темінь. Озирнулась – її наздоганяє білий вагончик, один-єдиний, але за ним наближається й очікуваний потяг. Вагончик пропливає повз неї в повітрі понад рейками, а поруч іде мама. Як вона тут опинилася? Софія звідкись ніби знає, що вони їхатимуть разом, але мама зійде на невеликій станції відразу ж за містом. І запитує маму, чи вона знайде дорогу, чи пам’ятає, яким тролейбусом їй добиратись? Уточнює адресу: вулиця Стрітенська, 12, квартира 7…

 

***

Її розбудило сонце, що вже яскраво осяяло кімнату. Давно не спалося так затишно, зазвичай серед ночі прокидалася через якийсь непевний страх, що розростався під серцем наче вирва і поглинав спокій. Сонце обіцяло, що нарешті прийде тепло. Ще вчора похмурі хмари сіяли крижану крупу, пунктирно заштриховуючи картинку за вікном. Такі навскісні лінійки, чомусь згадалося, були в зошитах для першокласників у її минулому столітті. Таким був дощ за вікном у дитсадку, що надував рясні бульки у величезній калюжі. Діти спали, а вона стояла, спершись підборіддям на підвіконня й дивилася, як тріскалися пузирі дощу. Все життя вона так ніколи й не могла заснути вдень, подумалося в дрімоті. Давно не згадувалося їй дитинство, та й мало що вона пам’ятає – хіба окремі епізоди, і швидше настрої, а не якісь події. Як отой недитячий смуток, навіяний дощем і відчуттям самотності біля вікна. Як зачарування вечірнім смерканням, коли хотілося уявити, куди мчать хмари, що перекочувалися через верхівки осик? І що там, за стіною лісосмуги, звідки навесні прилітають у їхній двір ластівки? Чи отой шал вогню в старій батьковій кузні, шипляче полум’я, з якого він діставав і вигинав розпечене залізо, вистукував молотом на кувалді підкови… Пам’ятає, як її тривожила незбагненна тайна творення світу, бо збагнула, що все ж із чогось починалось. Уявленням же про першопочатки став іподром – казкове поле овальної форми, єдине, що збереглося цілинним, неораним, де споконвіку росли чебреці, суниці, петрові батоги, звіробій, розкішні будяки й високі, мов деревця, кущі з фіолетовими дзвіночками. Навесні там спершу зацвітали проліски, сухі торішні трави у своїх гніздечках тримали тепло над кущами фіалок, бо їх іноді засипало снігом у квітні. Довкола стояли старезні сосни й осокори, насаджені князем з імператорської династії, котрий так любив породистих рисаків, що чомусь далеко від царських столиць заснував кінний завод. Нижнім ярусом попід соснами кучерявилося гілля молоденьких акацій, за ними промальовувалися стрункі дубки й шароподібні клени, де-не-де непролазними джунглями стояли густі терни. То справжній рай, казала бабуся. Там витьохкували солов’ї, кукукали зозулі, сюрчали коники, вночі пугукали сови. Іноді взимку батько приносив додому совеня, що випадало з гнізда, Софія годувала його крихтами хліба й домашнім сиром, а коли вже крильця тримали пташину, несли її випускати на волю. Питала бабусю: що значить – споконвіку? Як утворився світ, звідки ми взялися? Бабуся сказала, що є Бог, який живе на небі, і то Він створив землю і все, що на землі. І жодна волосинка не впаде з її голівки без Його на те волі. Сказала так таємничо й стримано, що Софія відчула: про таке не питають. Колись вона виросте й сама все зрозуміє, адже Бог створив і її. Спогади напливали й заколисували, аж сонячні промені, здавалося їй, запахли квітами з іподрому.

 

***

„Боже, сьогодні – 17 квітня!” – раптом збагнула вона. А це значить, що вчора нічого не сталося! Щойно про це подумала, як згадався дивний сон. Білий вагончик у повітрі… Мама… Куди вони їхали, що за вулиця Стрітенська? Нехай собі він, як ще в дитинстві їй мама казала, йде собі: куди ніч, туди й сон! Головне – вчора нічого не сталося!

 

***

Сонячні промені пахли їй квітами з іподрому, і того дня Софії не вдалося „вимкнути” дитячі спогади. Колись вони були ближчими в часі, яскравішими, а потім почали даленіти, їх заступали інші, з іншого світу, в якому дитинство вже навіть не сниться. Сонце перейшло в іншу кімнату, воно ходило за нею й чомусь сіяло тривогу. Навіть коли вже увечері згасало у вікні за каштанами й висотками – червоне й гаряче, мов за соснами на іподромі.

 

***

Їй було років шість, як до них у село приїхала бабуся Анна. Вона ходила, спираючись на палицю, голова її смикалась, а попелясте волосся було закручене в ґульку на потилиці. Раніше Софія бачила Анну, дружину бабусиного брата Адама, тільки в її маленькій квартирі у райцентрі. Адам загинув наприкінці війни, а їхня донька Емма померла років через десять від менінгіту. Від горя й самотності Анна рятувалася книгами. Не могла ні їсти, ні спати. Родичі чоловіка й подруги мовчки ставили біля неї блюдце із сухариками або печивом, і вона не помітила, як почала брати їх, читаючи. Коли отямилась, пішла в церкву. Її батько був священиком у Криму, звідки Адам привіз дружину. Начальство не схвалювало його шлюб із попівною. Про Бога в сім’ї роками ніхто не згадував. Адам пішов служити „в органи”, щоб пом’якшити свою провину перед партією, носив шкірянку й наган. Під час війни знову опинився в Криму, приїздив із дорогими гостинцями – продуктами й одягом. Але не кликав друзів, не ходив до річки з малою Еммою, не мугикав, як раніше, веселих пісень. Анна питала, що сталося, та він лише повторював: „Так не можна… не те ми робимо…”. Ніхто не знав, що ВОНИ робили, не смів розповідати. Здогадалися згодом: якраз тоді бійці НКВС депортували з півострова кримських татар.

… Анна приїхала неждано, автобус зупинився прямо біля воріт  – спеціально для неї. В місті Анну добре знали, вона працювала в громадських організаціях, допомагала всім, хто просив про щось. І водій автобуса радий був чимось прислужитися бабусі з палицею.

Анна йшла у двір доріжкою між квітів, а Софія знічено думала про те, що її треба чимось почастувати, вона ж гостя, а мама в бібліотеці, на роботі.

– Яєчню будете? – спитала, панікуючи, бо досі нічого не готувала.

Дуже старалася, жодним порухом не видала, що примус розпалила вперше. І вийшло те, про що Анна сказала: „Яка чудова глазунья!”, потім ще й при мамі хвалила. Вони сиділи в садку, розмовляли – про тьотю Софійчину, про дядька та його капосну жінку, про бабусю Уляну з її дивацтвами: це ж подумати – досі жде свого Івана з війни! Він, каже, не загинув, а – „пропав безвісти”, ворожка гадала „по планиді” й сказала, що живий, прийде, коли ніхто не чекатиме. Вона чекала, а всі розуміли, що Іван давно повернувся б, якби не загинув. І хтось начебто бачив його в Хорольській ямі, звідки ніхто не врятувався…

Софія не знала, що таке „планида”, а її мама також розповіла Анні про ворожку: пристала до неї на вулиці чужа жінка, котра ходила й заглядала у двори, схопила за руку й швидко заговорила: „У тебе двоє діток, дівчинку звати на букву С, хлопчика – на В, донькою пишатимешся, син чимало клопотів завдасть, сама помреш 16 квітня, коли тобі буде 62”…

Мама розказувала про те якось безтурботно, а серденько Софії так злякалося, аж наче в горлі їй затріпотіло. Мама сміялася, а вона чула фальш у її голосі. Софія не могла уявити: як це – її мама помре? Її не стане, як отої дорослої дівчини, котру вбили в далекому місті, а все село плакало на похороні? Софію туди не взяли, але вона бачила, як люди йшли і йшли дорогою на кладовище, де дівчину закопали. Так вони з Віталиком і Ларискою зарили в землю мертву ластівку. А потім Віталика збила машина в райцентрі, куди переїхала жити їхня сім’я. Його батько, Софіїн хрещений, кажуть, почорнів із горя.

Вони залишалися наче в різних світах, розділені невидимою брамою літепла: між ними навскісними смугами висіло сонячне проміння, що пробивалося крізь вишневе гілля. Промені засліплювали їй очі, мама з Анною подаленіли за сонячною завісою, аж голоси їхні стали нечутними, бо завіса, здавалося, дзвеніла так, наче ті промені перетворилися на крижані струни страху.

 

***

Півстоліття минуло. Софія не завжди пам’ятала про 16 квітня, але її страх лише принишк, сховався під серцем, як зелена ящірка у своїй нірці. Мама ніколи більше не згадувала про ворожіння, мабуть, забула. А Софію той страх почав будити ночами, коли минуло мамине 60-річчя. Бо відтоді здавалося, що малою вона переплутала цифри, мабуть, у передбаченні дивної жінки йшлося про 72. Затим щороку боялася наближення 16-го квітня. Мама з літами перестала радіти життю, нарікала, що Бог її довго не забирає до себе. Софія намагалася жартувати: „Мамо, не вказуй Господу, що Йому робити! Краще дякуй  за кожен день!”.

 

***

Сон із білим вагончиком у повітрі пригадався несподівано, коли Софія стояла біля маминої могили. Сільські хлопці кидали й кидали землю з лопат. Її гукали й сердилися, всі вже йшли з кладовища, а вона не могла зрушити з місця. Батько дивився з портрета прямо їй в очі якось утишено, не так, як раніше. Тепер вони поряд, уже назавжди. А в неї більше не буде рідного дому, ці дві могили – все, що лишилося…

Раптом посеред білого дня стемніло, повіяло першим снігом, наче холодні сльози небес заштриховували простір перед очима. І Софія побачила ту картинку: білий вагончик пливе у повітрі над рейками, темрява поміж дерев. „Вулиця Стрітенська, 12, квартира 7”… Вона все розгадала, все збагнула…

Мама померла на Катерини, 7-го грудня. Грудень – 12-й місяць, і рік – 2012-й… Встигла почати у серпні свій 82-й рік життя… Може, їй нагадано було не 62, а 82?…

Дванадцять років мама жила без батька. Вечорами довгий час він стукав їй у шибку, коли сиділа під вікном із вишиванням. Тільки один раз і злякалася, коли постукав уперше, а потім зрозуміла, що так він казав їй „Добраніч, пора відпочивати!”. Відповідала: „Вже йду, лягатиму – справді, пізно вже…”. А якось розбудив уночі, торсаючи за плече. Розплющила очі – так явно побачила його, а він лише  тихо промовив: „Вода…”. І видіння зникло. Думала, то був сон. Але чомусь раптом встала й підійшла до вікна. Ліхтар освітлював темну пляму в снігу, що розросталася. „Вода!” – скрикнула вона, збагнувши, що прорвало труби в колонці й заливає садок. І так було врятовано хату.

Білий вагончик, вулиця Стрітенська… Мабуть, вони ТАМ уже стрілися. „Бережи її”, – сказала Софія поглядом завжди сумним батьковим очам на портреті.

 

***

В хаті було не тепліше, ніж на вулиці. На старому дивані лежала розстелена вовняна хустка молочного кольору із каймою дрібних і ще яскравих квітів. У її зморшках вгадувалися обриси вузлика, в який було складено одяг – усі давно знали, що він у кутку гардероба. Коли розв’язали хустину, Софія побачила мамину записку: „На Той Світ. Додому”.

В хаті було тихо й пронизливо порожньо, хата ніби не чула голосів усіх тут присутніх, втративши мамин голос. І мовчала всю ніч. Навіть мишка на горищі не зашкреблася.

А вранці Софія поглянула у двір від воріт і побачила хату крізь сонячні промені. Вона вже стояла по той бік – за їхньою прозорою холодною межею. За воротами сонце просвічувало старезні сосни, що тримають у долонях споконвіку не оране поле іподрому, куточок незайманого раю, де спить у нірці зелена ящірка її дитинства.

   м. Полтава

№3 (191) 10 лютого 2017