Перезви поетів

 

Григорій ШТОНЬ

В есеї «Апологія поета» П’єр  Жан Жюв на румовищах останньої Усесвітньої війни висловив сміливе загалом припущення, що «для кожної національної  поезії і для кожного поета надзвичайно виросли «можливості» поетичного слова: реально, хоч і  не легко, різномовні поети досягають взаємопорозуміння, приватні  зусилля і секрети набувають співзвучності. Може статися, ми створюємо зараз ті духовні катакомби, яких потребує світ..»   (П’єр  Жан Жув. Апология поэта. В кн.: Писатели Франции о литературе. – М. «Прогресс», 1978. – С. 279.)

Поети як первохристияни, а творчі їхні спільноти як своєрідні Апостольські церкви – то, звісно, перебільшення. Хвилююче і  цілком  зрозуміле у хвилини емоційних і політичних афектів, але у реальній поетичній практиці реальних держав і націй нездатне стати духовно статутним. Назову тільки дещицю хай тимчасових, але уселітературних оман, які володіли умами і керували  пером навіть нобілянтів: імперіалізм, мілітаризм, шовінізований націоналізм. Про комуністичний експеримент вже не говорю – він був і залишається цивілізаційно вбивчим навіть на дедалі більшій історичній відстані, позаяк  до нього має причетність пані Велич. Чия і яка – як кому заманеться. Хотілося б, аби у подальших моїх примітках до книжки поезій Ярослава Івашкевича  і перекладів цих поезій Дмитром Павличком зі спільною назвою  «Вежі» політична суєтність і риторична етикетність стосунку не мали. Хоч кожен із національних цих Майстрів поетичного вислову по-своєму великий.

Ярослав Івашкевич народився і ріс в Україні. Навіть я, народжений за перших, як у нас казали, совітів, ще встиг, а точніше сподобився цього  суконнокостюмного кряжистого пана спостерегти і дечому у нього подумки навчитися. Ще не знаючи ні про його товаришування з Маланюком, ні про самого Маланюка, не відаючи, наскільки глибокою шаною  до незворушного цього дядька був пожиттєво перейнятий (мною, до речі, ніколи не бачений) Рильський. А Павличко на філармонійній тій імпрезі вже був  Павличком. Рух, темперамент, імпровізаційна й далекозряча нестертість, суто галицька ґречність, а, головне, – історико-літературна його тямковитість відтоді довго взорували для мене на шляхах до себе київського. І по сьогодні  за Павличка старшого, неповороткішого і лінивішого. Не кажучи вже про те, що нездатного так довго терпіти українську літературу і українських літераторів в якості найголовніших приношень до художньо-інтелектуальної ватри на ймення Дмитро Павличко. Отже незворушність і огень, палахкотючість і – так здавалося – повна пригаслість, майже (вимушено майже) революційність і поміркованість. Як, власне, й личило тодішньому голові Спілки польських письменників. У ті  ж дні я заповзявся щось Івашкевича прочитати. Дістав прозу і заспокоївся – нічого особливого. А Павличко далі залишався Павличком. Принаймні, у якості людини, яка брала на тому чи тому письменницькому зібранні слово і перетворювала це слово на скалку фейеричного сяйва. Для мене щореченнєвого. Проте головна таїна цього поета од Бога усе ж не в тому. Аби горіти і не згорати  –  треба  вміти процесом горіння керувати. Надто при зустрічах зі станами чи художніми світами повільного, скажемо так, займання. А вірш Івашкевича –  це літературний приск, чиє займання і «згорання», з постійними спорсками усе нових і нових мисленнєєвих «вогників», зблимів, «пострілів» започатковується ще задовго до письма. Не скажу раціонального (раціо в поезії – невиліковна хвороба), але заздрісно самосвідомого. Притому самосвідомого в асоціативних обширах воістину ніким, окрім самого вірша,  не передбачуваних:

 

Навіть тоді, коли побачиш мимоволі,

Як птахи бігають на куполі й сліди

Їх злетів мерехтять   в яснім кристалі ставу,

Іди, не оглядайсь, не треба відвертатись.

Не стеж, як ластівки у вирій відлітають,

Вони повернуться до нових поколінь.

А сіті дротяні, напнуті між стовпами,  –

Не ноти ластівок, а перельотів мапи.

Уже прогуркотів за ставом потяг… Щез.

Цегляні димарі стирчать сухі, червоні.

Темніші ночі йдуть, не треба їх шукати.

Сама в собі йде тінь. Так треба. О, мій Боже!

Не знав я, що зі всіх – найтяжча людська справа –

Іти в задумі уперед, не оглядатись.

 

Перетяг сонетоїдного цього шедевру з однієї мови в іншу передбачає (мав би  передбачати) готовність мови-господині (наразі мови народу Павличка і самого Павличка) розмістити у своїх покоях гостьові зміст і форму безвитратно. Або із збереженням бодай  головніших дароприношень (кожен Поет – волхв біля ясель вічно народжуваного Христа)  польській культурі і польському народові його ґеніального наразі сина, що в 1957 році (збірка «Темні стежки») не спромігся, а вільно міг мислити і писати саме так і саме про це.  Невловно-вловне, зникоме і раз-по-раз з’явлювальне  позащодення. Існуюче у щоденні, як сердечна і незрідка кривава його брость.  Чи була і залишається готовою до цих багато в чому шопенівських співзвуч Івашкевичового поезомислення  українська поезія? Чи перекладачеві довелося цю готовність являти самотужки? Не стану наполягати на тій чи тій відповіді, позаяк ми, знаючи чи не всі наші поетичні моря і баюри, про них мало що відаємо. Як саме про моря і саме про баюри. Планка загальномистецької нашої вимогливості у нас не над нами, а десь при землі, чому й по ній топчуться усі, кому не лінь. Не звітуючи про наслідки цих знущань над мистецтвом, після яких на місці літератури може заясніти вигін. Надто під тиском соціальних та історичних наших негараздів, на які звик реагувати кожен український митець. І саме тому цим кожним чується кожен графоман.

Винятковість Павличка-перекладача (і це при наявності цілого грона метрів цієї справи, до яких пристає і пристає молодь) наразі полягає в духовно-естетичній підконтрольності внутрішній мові оригіналу, яку здебільшого доводиться досотворювати. Готовою її не існує навіть у таких культур і літератур, як іспанська, французька, англійська,  де драгоманство забезпечується здебільшого національною художньою валютою, позаяк роздріб художніх світів передбачений  самою природою творчості і – я на цьому наголошую – передбачає наявність у цих світах здатності до розбрунькування, до щеплень, до ендогенного розмноження і трансмутацій. Без цього не існувало б  поетичних шкіл, еволюцій, революцій, живленням для яких слугує вічно актуальна проблема життєздатності й  росту. Але у нашому випадкові росту чи доростанню. Кого до кого? Павличка до Івашкевича, чи Івашкевича до Павличка? Звучить це не вельми гречно, проте саме ця не ґречність дозволяє принаймні зазирнути у творчу лабораторію цілком зрілого, глибоко національного поета, який запраг чи якому закортіло привести до свого дому  поетичний аналог життя з усіма його душевними й духовними обладунками, закоріненими не просто в іншій дійсності, а від тої дійсності невіддільними. Нагадувати, що ця дійсність ще й інокультурна,  не стану – складнощів вистачає і без цього. Хоч би як нас чарував Івашкевич-українець, він поляк і тільки поляк. Закорінений, як і вся багатосходова, багатоступінєва, багатогранна Польща в Європі настільки ж природно, наскільки й самосебно гоноривито.  Про різночасові поетичні одяганки Павличка, де переважав і переважає орнамент Карпат, темперамент горянина (хоч, я так думаю, він не гуцул), словник упівця, наразі розводитися не буду, а просто вкажу (пам’ятаєте, я говорив про темносуконного Івашкевича): він (себто Павличко) й Івашкевич на абстрактно-літературному рівні майже антиподи. Черінь (ще раз повернуся до віршованої матерії як своєрідного приску) Івашкевичового вірша  розігрівається чи не кожним словом, яке приналежним йому змістом повинно спалахнути і спалахує всього лиш посутньо і не більше, тоді як Павличкова поетична мова – то повна огненних розбризків  лава. І ось цей лавовержець опиняється не перед ватрою, а каміном. Не на полі духовної борні, а серед спогадів (поезія – то спогад, спогад і спогад) про багато чого не так пережите, як нарешті осягнуте:

 

Л И С Т О П А Д 

ІІ tramonto

Земля почорніла по упадку людини

Призахідне сонце зробилося жовтим

часу небесна ріка протікає в меандрах

немов острови на воді лежать парадокси

Ти відпливаєш

а виспи зелені

чорніють зникаючи в далечині.

парадокс добра і зла

парадокс терпіння

відкривається золотом сонця навзаході

і пальми виростають на виспах далеких

знаки що все на світі розв’яжеться згодом

в небесній річці наче в сапфірі

що тебе накриває

але не так швидко

як тружденні та незрозумілі

лотосу квіти

й пальмове листя

 

Якими поняттями вимірюється повий щез у перекладуваному перекладача? Перевтіленням? Мімікрією? Сампожертвою? Різновидом художньої поступливості або й зрадою власному поетичному «я»? Для просто перекладача цих запитань не існує. Не повинно існувати і для професійного поета, що не означає, ніби жодних ознак художньої конфліктності при переомовленні чужого, але тимчасово порідненого змісту, своїми змістотворчими енергіями, спромогами, навичками, осяваннями не існує. Ще й як багато існує. Правда, не тоді, коли йдеться про риторичні конструкції ширужиткового попиту – тріскотня на тріскотню перекладається з перевитратою хіба граматичних зусиль і формотворчих обов’яз­ковостей. Але коли вірш не лише вилюднюється, а й олюднюється настільки, що ти чуєш його дихання… Як істоти суто естетичної і як істоти, яку насправді щось болить, щось мучить, щось змушує вийти на люди саме такою, якою вона є, а не якою її готові зустріти… Спокуса чимось пожертвувати, щось замінити чуттєподібним виникає, переконаний, не воднораз. І все ж Павличко, принаймні, прагне   репрезентувати Івашкевича мікроскопічно й адекватно живим, чого читач може й не помітити. А може й помітити;

 

ВОВК

В такі зимові ночі

як вовк старий

я підкрадаюся з-під хати

і стужа

і сніг

і сузір’я кудлате

дивляться крізь вікна

що там є

співають тенори високі

танцюють п’ють

жиють

Б’є з вікон гарячінь

двері скриплять

і знову грає свято

беруть з криниці воду

і жеруть

а що я?

грають на скрипках

щастя будують

виходять в ніч

співають завзято

і страх мене бере

і лють

чому я так не можу?

І вию

а вони кричать

вовк! вовк!

 

Цілковита прозорість словесного ряду може зродити думку про легкість літературної переатестації цього віршового організму. Або про безпроблемність збереження його первісного  громадянства, що, зрештою, повністю відкидати не слід. Загальнолюдське залишається загальнолюдським… Та й вовки є вовками скрізь… Але сімдесятиоднорічний поляк Івашкевич, надто Івашкевич, чия мистецька елітарність  базувалася на позаідеологічній вірності життю як субстанції страдницькій і стоїчно земній, Івашкевич гесіодової духоекзистенції і вишколу десь мав відкритися як носій не лише складності, а й простоти. Ось вона: «А вони кричать». Для поляків – волають. А для зболених нас –  кричать. Наївно і щиро. Без розмов про наївність і щирість. Це теж Івашкевич. Але тонко Павличків. Цим самим я кажу, що й в царині внутрішньої мелізматики український перекладач дбав не лише про літературну поставу, а й душевний голос класика новітньої польської поезії. Інтонований мужньою людяністю, багатством настроєвих нюансів. І невичерпно  мудрий. Невичерпно….