Пам’ятно те все…

 
 
Олександр СОПРОНЮК
 
Днями зателефонував Евген Пашковський. «Старий, як ти, що ти?!» Друга-товариша, літератора, Евгена Пашковського, не чув десь років із 100. А тут – наче вчора! Є ТАКЕ. І це не проминає. Не зникає. Це постійно з тобою. Поруч. У повітрі. Тільки руку зведи… Все свіже… Живе…
– Ти бачиш, Саша, – каже, – ті наші, передбачення, в «Слові», з 92-го року, таки справдилися: ВОНИ при владі… Люстрація… З ногою як?… Живокіст. Корінь. Щодня. Поправиться-загоїться… Ти десь у соснах? Не їдь у Київ… Побудь там…
І координати десь роздобув – одиниці про то відають… І про ногу знає… Це – приємно-гріє… Стара-давня літературна ґвардія… Евген Пашковський…
Мені чогось перед очі став 92-й рік, з минулого віку. Місяць травень. І перший його день. Я їхав до бабусі, по мамі, Кришевичі-Забродські, на житомирське Полісся, садити картоплю. На Хрещатику – Евген. Поїхали разом, «веселій буде».
Поїхали…
До Радомишля, од Святошина, з «Дачної» автостанції, дісталися рейсовим, іще тим, «ЛАЗом». Там, де колись громадою мислила рада, автобусних коліс чекати не стали – надумались іти пішки… За міською межею, «на жидах», (квадратовою огорожею, невеликим пагорбом могила їхня) забрав нас 130-й «ЗиЛ»… Минули Верлок… У Борщеві попросили спинити… Дядько далі, «на Чайковку». Ми: Пилиповичі-Переміжжя…
В соснині, (лісосмуга) поклали вогню. Зашипіло-запахло сало. Потому – сажалками-чагарями, попри хутір Брід, вийшли до річки – жила-текла собі така, Яма, з «міньками-плитками», «печерували» ще хлопцями тут, «андатрами»… Кладкою-мосточком вийшли до лавки. Село… А в ньому люди… Скажемо за вже покійним Дмитром Михайловичем Прилюком, деканом моїм університетським, з факультету журналістики…
– Риба є тут? – поспитався Евген.
– Була…Та й нині, мабуть, не перевелася, – одказую.
Уже в бабусі, в господі, роздобувся, пам’ятається, йому аж на три вудлища, спорядивши ловити рибу. За дві-три години письменник приніс повне відро. З горою. В сметані, насмаженою, нею вечеряли. І кіцька причастилася, «своє» взяла: аж стелю, в сінях, лапами тримала, так «приніжилася».
На ранок – картопля. З гектару городньої землі під неї десь соток 20 оддавали. Садять у нас під плуга. Тоді, здається, «Просто Марія» всіх підганяла-звала на своє кіно. Отож, упорались скоро. Евген потому ще правив кіньми. Заволочив – по-хазяйськи, доладу – усього садка, соток 15 було… Ввечері, в «тій хаті», де постелили бабуся… письменник переглядав-формував сторінками черговий роман.
…За певний час я знову приїхав на село. Цьоця Валя, з Корбутів-Корибутів була, сусідили, через вулицю, мамина подруга, захоплено:
– Саша, письменник той, що до нас, з тобою приїжджав, картоплю садити… Пашковський… йому премію, закордонну, дали… так гарно говорив… Це ж він? Розумно так…
Отож-то, – думаю собі нині. Аби ж ви хоч трохи дослухалися. А то понавибираєте – а тоді плачете…
Згадується…
Пам’ятно те все…
Та й день – без будь-яких асоціяцій – для мене пам’ятний: 17 грудня 1974 року крововилив у мозок, наглим нападом, забрав на той світ, діда мого, Михалá… Прийшла, з косою, приголубила-полюбила, не спиталася, забрала… Кажуть, що смерть НА ДОБРЕ ДІЛО була, з косою, колись, тоді, вибралась: стежку викосити, аби легше «на могілках» ходити було. Це вже, ще живі, тут, на свій лад, усе «переінакшили»…
Та то вже без різниці… Як уже є.
 

Писано 17 грудня 2016 року.

Тиха нічна зимова соснина.

№2 (190) 27 січня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал