Озимі рядки

 

Анатолій НЕНЦІНСЬКИЙ

 

У землі. На землі. Над Землею

О четвертій ранку 6 грудня

мама моя, Бабця Юля, тихо

відійшла у той, кращий, світ.

Поховали ополудні сьомого.

А в ніч на восьме на мене

напливати почало… Пішов

до Її  кімнати,  увімкнув

нічник. І зійшли на папері

з туги-болю пророслі рядки:

 

«До цього дива змалку звик, та й дотепер воно вражає: на зиму садимо часник – під осінь будемо з врожаєм…» і далі про те, як минулої осені садили ми удвох з мамою озимий часник, а в серпні цього року все моє сімейство урожай збирало. У листопаді 15-го садив я зубочки один як палець. Мама, лежачи при вікні, лиш ділові настанови синові дала. А тоді: «Ну, йди до роботи, Бог тобі в поміч»…Таке згадалося-написалося.

Дев’ятого грудня завіз я своїх старих-малих у Хмельницький, і повернувся до рідної хати.

І були ми в нашій хаті удвох до самих маминих Дев’ятин.

З «увеліченого» фото Бабця дивилась на той малюнок внучки своєї  першенької, що його вона гай-гай коли, оправивши в рамку горіхову, вивісила тут, на східній стіні.

Приїхали на дев’ятий день всі мої: дружина, діти й онуки, прибула рідня і татова, і мамина, а із Старокостянтинова – ксьондз, та й провели душу раби Божої Юлії в Небо… Вже аж у квітні наступного року приїхали ми удвох із дружиною Тамарою, а для внуків – бабусею Томою – картоплю садити, грядки розбивати. Роблю роботу на городі, а ті хвилі спогадів одна на одну напливають… Ондечки стара хата стояла… Коли її розібрали, там, де глиняна долівка була, посадив я по периметру чотири яблуні-щепи. Дві ще живуть. По 47 років уже їм. А ондечки молодші Яблуні – дві пані сорокап’ятилітні. Між ними я вбетонував два стовпи, примоцював перекладину з труби і підвісив орелі. Як привіз донечку Лесю в Бабцін літній дитсадок, ойкала і щасливо сміялася, коли сильно розгойдував. Через кілька років Леся сестричку Іринку гойдала… Скоро мої внуки прибудуть. І вони між яблунями зойкати будуть у захваті, до сонечка злітаючи, за вервечки-промені тримаючись. Он груша, а за метрів десять од неї – абрикоса. Грунт між ними я щороку перекопував, граблями розпушував: грядки робив. І щоразу у нас із мамою полеміка була на предмет того, чи вже копати, чи почекати, поки земля підсохне. Пані Груша з-поміж усіх мешканців саду найстаріша: в 1963-му тато посадив. Три роки тому перестала родити… Позаторік почала всихати. Надумав її на дрова зрізати, то покликав у грудні сусіда Васька з бензопилкою. А він мені: «Неси сокиру». Замахнувся , та не рубонув Грушу. І так ще двічі. «Все, – каже. – Хай живе,

а вже навесні побачимо, як з нею бути». Весною забрунькувала наша Груша, зацвіла…

І зараз оченятами-бруньками на мене дивиться, гілками: «Дякую, дякую» помахує…

А тоді, в грудні, поїхав я в ліс по дрова до Мудрова… Он межа між нашим городом

і городом Ольги Канарички. Тієї самої Гольки, яка в п’ятдесятому році, як «чоботи» справляли, везла у тачці свого чоловіка Гришу до хати Марзялків, аби перевірити, чи молодий молоду цнотливою взяв… Щоночі  спогади рядочками на папір лягали. Рядок за рядком, і ось вони –

 

ОЗИМІ РЯДКИ

Поема

Пролог

Чудеса у решеті бабуся на колінах у «Ікарусі» везла. Ще й приказувала: «Людоньки, боюся – не усіх я їх доставлю до села… Заспокоювали: «Всі вам будуть живі…». Та, щоб їхала комфортно живність ця, позвільняли двоє юних пасажирів для бабусі й решета місця.

Усміхалась: «Трьох своїх онуків діти вкинули в мій літній дитсадок! Передам добро це з рук у руки, стішаться – почує весь куток».

Всі підходили на ті дива її дивиться – і показувала бабця, і цвіла. А одна білявка смаглолиця їм сирок свіженький віддала. «Це пшонця б їм…» – компетентно так сказала… Певне, вдома вже дива такі були. Тож на першім на автовокзалі до продмагу хлопці ті пішли.

Що робило решето звичайне… Навіть в кепці шкіряній грузин, що сидів задумливо-печально, підійшов і: «Пакажіте» – попросив.

А юнак, отой, що у Деражні до красуні синьоокої підсів, подивився в очі їй відважно…

і при всіх за руку взять посмів. І вона руки не відсмикнула! Всяк воно буває у житті:

може, дівчині у мить оту почулось, що співають солов’ї у решеті!

Отаке в автобусі творилось… Навіть їхали там двоє «розвідних»,

та над решетом зійшлись – і помирились… Диво сотворилось і для них!

 

…Ой, багато збігло літечок і років з того дня, як це в «Ікарусі» було:

вже юнак той і красуня синьоока онучат своїх привозять у село…

 

Взяв дідуньо заступа у руки, а бабуня сапку, та й вклоняються Весні. Ми – у Красносілці. Поки що без внуків: до канікул іще місяць і три дні. Дочекаємось… Доставлять нам їх діти, щойно літо стане на поріг. Будуть стиглим ягодам радіти, і босоніж бігать,

як торік. Матимуть «ціп-ціп» і «пуля-пуля» – привезуть бабуся з дідусем.

…Лиш ніколи вже, ніколи бабця Юля

їм чудес у решеті

не привезе…

 

ПРОМІНЧИКИ В РАМЦІ

Ой, з пожухлого жмутка осіннього смутку взяв листочка кленового, що підгорів.

Мов долоню, поклав його вдома на лутку: як виходити з хати – праворуч вгорі.

У зимової стужі розжився не дуже… Лиш на зірочку снігу – на ліве плече.

Хай сидить собі тихо, а трапиться лихо – то розтане й у серці мені запече.

 

У весни п’ять кульбабок жовтеньких насмикав, та й в альбом «малювальний» –

Лесюні малій.

«Передай, – може, скаже, – що я вже велика, як поїдеш провідати бабцю в селі…»

 

Лиш у літечка-літка немало просив я: мамі літ іще з тридцять з води і роси.

І всміхнулося літо: «Щоранку росини з рути-м’яти збирай – і матусі неси».

 

…Вже й ішов, та, як двері хотів одчиняти, бачу – звугливсь на лутці кленовий листок. Затріщав телефон… Лихо сталось у брата.

І помчав я на поміч за двісті верстов.

 

…Повернувсь. Але справді біда за бідою, і нікуди від жодної ти не втечеш:

запекла мені в серці у власному домі та сніжинка, що впала на ліве плече.

 

…Як утретє збиравсь я до рідного дому – «Передай Бабці Сонечко. – Просить дочка… –

Личко, губки і очки жили вже в альбомі… – Лиш промінчиків треба ще, то зачекай. Скільки років, – а те рученя все трудилось, – бабці Юлі? Як була, забула спитать…»

І на аркуші справжнє засяяло диво. А над дивом, на райдузі – 75.

 

…І добравсь я нарешті до рідної хати…

І ступив на високий дубовий поріг…

І долонями сплеснула всміхнена мати…

І побачила сонце й «Вітаю» вгорі.

Так лягло їй на душу творіння дитяче,

так засяяли очки оті й промінці…

«Дай їй, Боже, здоровля, Лесюні…» –

і вдячна

з ока чиста сльоза попливла по щоці .

 

…Увелічене» фото он. «Доброго ранку!» – кажуть мамині очі, а їм, день при дні, світле Сонечко внучки, заправлене в рамку,

всміхається на причілковій стіні.

 

«ЖИВЕ, ЯК КАЦАП НА УКРАЇНІ»

(Предавня примовка)

Газ подорожчав. Треба дров. Найняв коня. У ліс приїхав. Стрічає лєпший друг Мудров: «Привіт, писатель! На горіхи влетіло вже? І подєлом: аж до зими тягнув… хазяїн.

Ліс подорожчав… Шо по чом – вже й я, на сей момент, не знаю».

Давним-давно Мудров – лісник. Не раз по чарці випивали. Було, що й біг він у тайник – по звіробійну, як здавалось… мало. Йшов під грибочки: «Х-х-хух!» – настій, і під свинину. Звісно ж, дику. Ще й Люба взимку нам на стіл несла в гусятниці індика… Тож не розвозив нас первак. І чули вкруг стола раїни ледь-ледь схмеліле: «Ну то як живе кацап на Україні?»

…Було ж… Старкон1. Аеродром. Жила-була в Веснянці згуба: прийшов у клуб

сержант Мудров, прийшла на танці, вперше, Люба. Тож після дємбєля Кіріл

уже в свій Брянск не повернувся. Подільський край його пригрів. З’явивсь Мишко,

за ним – Ганнуся. Із дев’яностого причал для нього тутечки, «Так точно!».

Тут лісотехнікум кінчав. Але, «конечно же», заочно…

Ми на ділянці. Де-не-де є сухостій між сосон гожих. «Живе – на бліндажі піде…

Як доведеться, не дай Боже…То на паркет дуби, а то – на меблі ясен-ясенусік».

Я знаю: був Кіріл в АТО. Десь тижнів три тому вернувся… Вже й бензопилка деренчить, гризе грабове всохле тіло. Кіріл кричить (бо ж – деренчить!): «Щоби горіло добре,

й гріло!» І ось – а була висота ж – став стовбур просто довжиною.

«Тепер діли весь цей метраж! – командує Кирило мною. – Дивись-но лиш, не напартач, включи кебету гонорову. До речі, за слівце пробач – вже вивчив, ляше, польську мову?»…

І впоравсь я з цим ділом, ич… Удома буде що рубати.

«Ращот на мєстє. Й могорич. І скидка – пан Мудров, – по блату…»

…Удома скинув той кругляк. І за коня сплатив: оренда!

Ніхто ж не дасть вам надурняк відомого в окрузі бренда.

Із хати – мама. Ще була (це десь так рік тому) здорова…

«Ого! Добряча купа дров. Я ж говорила – до Мудрова…

Дай Боже жить йому та й жить. Домбас в такій вже стрілянині…

Он телевізор аж двигтить…»

Живе кацап на Україні.

______________________________________________________________________________

 

1Біля Старокостянтинова є (це не військова таємниця) військове летовище. Зробили його наприкінці двадцятих років. Так ото «Сталинские соколы» й скоротили назву города Староконстантинова…

 

 

ЯВЛІННЯ НАРОДОВІ

Я знов селюк… Є сад-город… У хаті сила того ладу, де мама – влада, син – народ,

що має справді рідну владу. Не переступиш тут, еге ж, прості закони, що в роду є:

і «що посієш, те й пожнеш»,

і «день весняний рік годує».

 

…Вже тільки й світа, що в вікні для мами з березня й донині… В ногах, у спині трудодні – бурякодні в Гнилій Долині.

– Ще й стільки гички з поля преш, що вже ось-ось – і підеш рачки. То від рядків, верет,

еге ж, в ногах, руках, в хребті – болячки… А день, дивись-но, як прибув. Пора вже, сину,

й до лопати.

Ідуть дебати без трибун:

– Ще не копати.

– Вже копати!

Скопаю грядочку в саду я завтра, мамі на догоду. Ще й під картоплю молоду –

«апендикс» той – в кутку городу.

– В колгоспі вже, мабуть, на зяб оре Микола (то сусід мій). А скільки він на пай узяв? Вродило ж. І колгосп не бідний.

Для мами й досі ще – колгосп. Селян туди-сюди кидали: то в каеспе, то в ПОП, то в ТОЗ – жили. І мали те, що мали. А як вперед-вперед пішли від збільшовиченої ери –

в «Случі» що рік, то вже й були чи президенти, чи прем’єри. Вздовж траси писанка-село, тож від начальства дітись ніде… Давно цабе тих не було, то, може, сей прем’єр приїде?

«Облиш! – собі я. – Не берись писать на сміх нормальним людям».

Караюсь… каюсь… та, дивись, враз уявилось, як це буде…

…Зайде у комплекс пан Прем’єр… Не впав… Добротна, бач, будівля. Пропустував літ сім. Тепер – у нім свиняча відгодівля. Подасть Він охоронцям знак – і вийдуть мовчки,

без: «А если…». В людей спитає, що да як, по-людськи, а не по-прем’єрськи.

А потім раптом – всім привіт! – і звідки взявся він, холєра? – на трасу сяде вертоліт

і забере в людей Прем’єра.

Без охорони він злетить… «Хай куля в лоб, як доведеться…» Пілоту ж просто повелить:

«В Малі Мацевичі. До Клеца».

Хоч у культурі він не спец, та знає: там у себе вдома живе собі Микола Клец. Поет.

Казав Славко1 – відомий. «А може, й видатний, як знать… Не Ванга ж я. –

Чоло нахмурить. – Як економіка на спад, то треба підіймать культуру».

…Крилатик сяде у дворі біля старенької хатини – і стане боцюн на поріг,

заклаца дзьобом: «А хо-ди-но!». Ввійде, пригнувшись, пан Прем’єр у сіни, а тоді в кімнату.

А біля хати: «Що ж то є?!» – старих-малих збереться натовп. І до людей (це ж етикет,

а Клец не бомж якийсь, не злидень) прем’єра випустить Поет,

і вже за ним аж сам: «Добридень!»

При всім народі (він же – он!) Прем’єр до Колі урочисто: «Вас на державний пансіон

ми узяли: п’ять тисяч триста!2 Жаль, не у доларах… Держзнак – він нам, еге ж,

до сліз ментальний! А що з тим доларом, хто зна… Все скаче! Словом, ненормальний»

Лелека підійде якраз. До того ж, небезпечно близько.

Кульочка з рибою подасть Прем’єр Поету: «Для Бориски»3.

 

…«Тьху, ти! – стріпнувсь я. – На біду, мабуть, навіялась ця лажа.

Піду копать! Чи не піду?»

 

…І буде так, як мама скаже.

 

______________________________________________________________________________

 

1 В’ячеслав Кириленко, віце-прем’єр, міністр культури в уряді Яценюка.

2 Якби ж то… Жив відомий, і не тільки в Україні, письменник на пенсію 1247 гривень. Тепер Гройсман щось трохи підкинув.

3 Сімнадцять років у обійсті поета, члена Національної спілки письменників України Миколи Клеца у с. Малі Мацевичі на Хмельниччині жив лелека Борис. Коли з’ясувалося, що це лелечиха,  Микола став кликати птаха: «Бориска, гайда снідати! Не наловила сама собі рибки, то Іванів Тарасик приніс».

 

«Вона ж така, така…

була».

…Десь півгодинки – я вже й тут, у газконторі. Чергу виждав.

Ось і віконце. «Хмельгаззбут» за ним в особі Тоні Вишні.

Он «мишку» в пальчиках трима. Всміхнулась, мов до тата доня:

– Ну як там бабця?

– Вже нема.

– Ой! – Дві сльозинки втерла Тоня. – Вона ж така, така… була… як моя рідна бабця Надя. – І «мишку» Тоніна рука розгублено по спинці гладить.

 

…Було, приходила до нас показники оті знімати з лічильника. І кожен раз – до мами,

до її кімнати.

– Оце б чайочку заварить, – їй мама… – але ж бач, лежача…

– Ще й по чарчині будем пить! Ще встанете… Я це побачу!

А поки зара я й сама і заварю, і посолоджу, і принесу. І задарма! Хоча й до Вас по гроші ходжу. Це добре, що у Вас вже є… субсидія. То треба жити. Як кажуть, кожному своє…

Хоч що-небудь… Котел включити?

…«Фітіль» запалить. Газ гуде.

– Ваш контрольор не задається! Таких, як я, нема ніде!

…Дивись – і Бабця вже й сміється.

…Тож завжди, як в контору йти, наказ мені суворий: «Конче тій нашій Вишеньці, гляди, привіт й… сам знаєш… у віконце!»

Коли вертавсь, то зразу ж – звіт… Привчила мама до порядку…

– Я передав од Вас привіт, після привіту – шоколадку.

 

…Прийшла, бач, в спогади зима… Торішня ще… позаторішня. Оглянувсь – черги вже нема. То вголос щось міркує Вишня:

– Це вже й субсидії, еге ж, немає, а для Вас – не буде. Але ж за місяць хоч… але ж…–

По килимку вже «мишка» блудить.

В комп’ютері он щось знайшла:

– Ага… Отак ось… Є ідея. Одна ж душа – не півсела! І не для Вас роблю – для Неї.

…Хоч і не ступиш, то є так, за жодну крапку чи за кому – бува, що й Людяності знак

стоїть за буквою Закону.

 

…Не передам уже привіт. Подав презент дівчині чулій.

«Це від душі – кажу, – візьміть… як і колись…

від бабці Юлі…»

 

ВІНКИ З ГОЛІВОК ЧАСНИКОВИХ

До цього дива змалку звик, та й дотепер воно вражає: на зиму садимо часник –

під осінь будемо з врожаєм.

…У сад іду я. Грядка тут. Грунт розкопав, розбив, розпушив. У межі вклався чесний труд:

від абрикоси – аж до груші. Мов по Землі, по грядці теж рівці від сапки – паралелі…

На груші вітер сам себе ж гойдає, впавши на орелі. Їх занести б давно в льошник:

нехай до літа спочивають. А мама вже несе часник. Перехрестилась: «Починаєм».

Бере зубок із козубка… Перстом в земельці ямку робить… Вкладає, мов дитя, зубка,

вкриває, і: «Рости здоровий». Я знаю: він, зимі на зло, переживе мороз останній,

бо з пучок маминих тепло триматиме. До проростання!

І проростуть: «Я єсмь!», «Єси!»–братки Зубки (бо час!) навколо. Зелені вистромить списи безсмертне плем’я Часникове.

Іще діждеться мама тут: щоб труд сей гідно увінчати – зберуть, ще й у вінки вплетуть

хвостаті клубні

правнучата.

Головки, мов її роки, одна при одній. Все чин-чином… Моїх внучат плести вінки

недарма бабця Юля вчила…

«Неси в льошник, дідусю, ти! Повісь на цвяхи!» – вчать малята. Мене ж часник так берегти

гай-гай коли навчили Тато.

…А мама: «Як би я без вас? – розчулено сльозу втирає. – Це часничок увесь цей час

мене за поли ще тримає. Бо що в земельку посади – кортить побачити, як сходить…

Як виростає… То сюди мов сам Господь за руку водить».

 

Пішла вже Бабця за Межу…

…в збілілу зиму через осінь. Я сам під грушею сиджу…

«Вже не побачить, як зійшло все».

 

Торік від самої весни – до грудня при вікні лежала. У листопаді: «Не тягни – застерігала,

і повчала: – Та не сади, відбуть аби. Хай буде грядка, мов перина. Не патиком ямки роби,

бо той зубочок, як дитина. Ростком доверху всіх клади, вкривай, притоптуй:

це ж на зиму»… І відвернулась: «Йди вже, йди», – щоб не побачив я сльозину.

І чулось-бачилось немов: Марію Свєнту, Богоматір юную: «Даруй моїм Ти

Божу милість і Любов!» – благає слізно сива мати Юлія…

…Пішов… садив. Усіх малят, в рожевих шкірках-сповиточках,

укрила матінка-земля: признала кожного синочка. Душею ж бачив я крізь скло:

не може мама сльози втерти, бо вже ж і руки відняло…

Лишався місяць ще до… грудня.

 

Зійшло вже сонце… Он межа… Побігли часнику рядочки. Та до межі не добіжать. За крок спинилися росточки…

Джмеля он квітка обійма…

Живе – живе! Душа те бачить і, схлипнувши: «А Вас нема-а-а-а…» – ось тут, під грушею,

заплаче… «Втамуй і болі, і жалі, – кажу собі, – й бери лопату. Он треба добрий клин землі під огірки перекопати…»

Пішов у хату вже при дні…

Кімната мами полуднева…

Портретне фото на стіні…

Мені всміхнулись очі…

З Неба.

 

 

ЕПІЛОГ

…Літо-літечко. Сунички-полунички. Знов мої внучата у селі. Дмитрик Владі

запліта косички. На долонях трудові є мозолі: вчора Лободи й Осоту військо

сапкою понищив на грядках… Дощ пішов – повторював англійську. Перейшов –

покликала Ріка.

А бабусі Томи нема вдома. Вранці сіла на велосипед і поїхала на інкубатор до Гальоми.

А за чим – то поки що секрет.

…Ой, раділи Дмитрик і Владуся! Звістка облетіла півсела:

чудеса у решеті

бабуся

на багажнику їм з міста привезла!