Отелло

 

Нарис

 

У тріумфальній і трагічній історії театру «Березіль» була одна маловідома тепер не сценічна сторінка – загибель молодого режисера Павла Кудрицького. Сталося це у липні 1926 р, коли театр ще працював у Київі.

Павло Кудрицький походив з відомої житомирської родини українських інтелігентів. Його батько – Михайло Петрович Кудрицький – був одним із засновників метеорології в Україні, професором Житомирського інституту народної освіти. Рідний брат – Євген Михайлович Кудрицький – визначний український мовознавець.

У спадщині його онука Тараса Кудрицького – також талановитого есеїста і кінорежисера, який сам пішов з життя у 44 роки – зберігся нарис про останні місяці життя дідового брата Павла Михайловича Кудрицького, його стосунки з Лесем Курбасом і його дружиною Валентиною Чистяковою.

Це історія великого кохання і таємничої загибелі. Воістину шекспірівські мотиви в українському мистецькому житті.

Надано для публікації Олександрою (Лесею) Кудрицькою – матір’ю Тараса Кудрицького

 

Володимир Петрук

 

 

Тарас КУДРИЦЬКИЙ

 

«Сумом огорнені!

Ще один загинув.

Калин… Нещадименко… Кудрицький…»

 

То ж не стара гвардія. Свідомість відмовляється сприй-няти! Ці молоді дужі руки… резервуар енергії… завзятий «березілевець»… хороший товариш і робітник!

Прийшов у «Березіль» 1922-го року. Не маючи досвіду, несміливо придивлявся. Такий гарний, симпатяга був…

Короткі чотири роки разом. Довгі чотири роки спільної праці. Короткі чотири роки життя. Довгі чотири – навчання і запеклої боротьби за визволення і становлення театру, прибитого горем «малоросійщини».

Він у перших лавах досягає командних постів. Молодий, завзятий, грамотний режисер. Весь заглиблений у роботу. Всі його інтереси тут, на сцені і навколо сцени.

Готувався до нового бою – Шекспіра «хапав за плечі», лагодився дати його новому революційному театрові. Молода сила – всі з зацікавленням стежать – чи подужає?

Липень 1926-го року. «Березіль» перебирається до Харкова. Два шматки самих себе залишили березільці у Київі.

Два живих шматки: Нещадименко… Кудрицький…

Плаче Бучма: « Ой, Дніпре, мій Дніпре! Сьогодні ми його ховаємо. Кого? Невже Павла?

 

***

– Лесь Степанович! – Павло Кудрицький зупинився біля дверей, наче розмірковуючи – заходити чи ні.

Курбас різко повернувся на голос і уважно подивився на Павла. Йому подобався цей стрункий, вродливий і безперечно талановитий хлопець, він цінував його за гостроту думки, прямоту, щиру вдачу. Та коли Павло з’являвся перед ним, Курбас відчував біль – гостру і нестерпну. Кудрицький нагадував Курбасові сьогоднішньому Курбаса минулого. І не лише нагадував…

Лесь Степанович задивився на жевріючу поміж пальцями цигарку і на хвилю поринув у спогади. Колись і він, такий же стрункий і молодий, зустрів своє перше кохання. Яке то щастя, як хотілося йому жити, творити, кохати! Але та, котру він так щиро по-юнацькому покохав, відвернулася від нього. І життя одразу стало нестерпним. Тоді й майнула думка про самогубство. Врятували… Але куля під серцем і досі нагадувала Курбасу його першу (час показав, що і не останню) трагедію.

Побачивши зараз Павла, Курбас подумав, що історія таки любить повторюватися. Місяць тому друзі ледве врятували Пульку (так поміж себе називали в «Березолі» Павла Кудрицького), котрий стрілявся, закохавшись в актрису Валентину Чистякову – жінку напрочуд вродливу і розумну. Можна було б і посміхнутися цьому необачному крокові, але то був би сміх крізь сльози – Валентина Чистякова була дружиною Леся Курбаса.

– Лесе Степановичу, – Павло порушив тишу і Курбасу стало ніяково – він зовсім забув, що Пулька все ще стоїть біля дверей.

– Проходь, проходь. Що ти, як бідний родич! Сідай ось тут, навпроти. – Курбас старався бути ласкавим і тільки він один знав, як важко йому це вдавалося.

– Дякую, Лесе Степановичу!

– Чого не йдеш додому? Хвилюєшся? Розумію. Перший спектакль – і який. Знаєш, я розмовляв із Кулішем, так він просто закоханий в тебе. Каже, саме про такого постановника «Комуни в степах» він і мріяв. А Микола, запевняю тебе, слів на вітер не кидає. Тому не хвилюйся, все минеться.

Курбас знову запалив цигарку і, відкинувшись на спинку крісла, промовив:

– Ось і ти, Павло, вже режисер…

– Знаєте, Лесе Степановичу, я не стільки лякаюся завтрашньої прем’єри, скільки хвилююся: чи не підведе Бучма? Як згадаю минулу «генеральну» – тремтіти починаю. З одного боку розумію – Бронек дуже талановитий актор, а з іншого – що ж він за людина?

– Бучма, кажеш, сон відігнав? Бучма…, – Курбас замислився. Він добре пам’ятав останню «генеральну», на якій стало відомо, що за тиждень до прем’єри Бучма не знає жодного слова з дорученої йому ролі. Він враз згадав, як Павло весь побілів і ледве стримував себе. Але саме Курбас розійшовся не на жарт.

Після того Бучму не могли знайти днів зо два ні в театрі, ні вдома, а коли він прийшов – всі помітили в ньому якісь зміни. Видно було, що за ці дні передумав він багато.

– Ні, Пулько! Бучма не підведе, – Курбас підвівся і почав ходити по кімнаті. – Я потім довго розмовляв з ним. Його вразило твоє бачення п’єси, він був збитий з пантелику. Ти ставив конкретно «Комуну в степах», а сили надав їй як «Комуні в Україні». Це ж великий масштаб! Ти відчув його, але відчув сам. А треба було, щоб його відчув кожний актор. Пізніше поміркуємо над тим, щоб наше говоріння на «режлабі» частково знали і ті, про кого ми говоримо.

– Погоджуюся, але й особистий контакт «режисер-актор» не на останньому місці. З Бронеком мені не вдалося його налагодити. Дивна він людина…

– Залишмо Бучму. Ти навряд чи зможеш бути зараз щодо нього об’єктивним, – Курбас нервово вийняв другу цигарку і запалив її від попередньої. – Завтра твоя прем’єра. Твоє свято. – Він усміхнувся. А що потім?

– Потім… Шекспір.

– Що? – Курбас подивився на Павла, гадаючи, чи жартує той чи ні, але коли він побачив як спалахнули у нього очі, зрозумів – потім дійсно буде Шекспір.

– Так, так… Шекспір, кажеш? І як ти його собі уявляєш у нашому театрі? Шагайда-Ромео та Нещадименко-Джульєтта? Цікаво!

– Ні, Лесе Степановичу, – Павло зніяковів, – «Отелло»!

– ?

– За віком я залишив Ромео і Джульєтту у далекому минулому.

«А за серцем близький до Отелло», – гірко продумав Курбас, згадавши дружину, але промовчав.

– А за серцем мені зараз близький Отелло – тихо закінчив Павло і, наче вибачаючись за вимовлене, подивився Курбасові у вічі.

Той витримав цей погляд і стримано, ледве не офіційно, сказав:

– Гаразд. У грудні розглянемо питання на «режлабі». Думаю, тебе підтримають. А поки – до завтра.

Павло підвівся, потиснув Курбасові руку:

– На добраніч!

– Хай тобі щастить, – вже м’якше промовив той.

Курбасу здалося, що Павло хотів щось сказати, напевне про те, що зараз хвилювало їх обох. І знову біль…

 

***

Наступного дня відбулася прем’єра «Комуни в степах». Вона пройшла чудово, актори грали щиро, з піднесенням. Для Кудрицького, як і казав Курбас, це було велике свято, але сам він до Павла не підійшов, а лише привітно помахав йому рукою і зник разом із Кулішем.

«Ось я і режисер, – подумав Павло і посміхнувся. – А мріяв про іншу сцену, та й дивак Мазетті казав, що співатиму разом з Шаляпіним».

Спогади про навчання у Московській консерваторії були приємними і на якусь хвилину Павло забув, що за вікном вже листопад 1925-го, а не 1915-й рік.

– Пулька!

Павло повернувся і побачив Чистякову, таку гарну і привітну.

– Валечко, рідна!

– Вітаю тебе! Ти – новий геній! Лесь дуже задоволений твоїм дебютом, а Куліш вимагає, щоб всі наступні його п’єси ставив тільки ти. До речі, Лесь казав, що ти до Шекспіра готуєшся. Це правда?

– Так, але…

– Хочеш, я вгадаю, що саме ти збираєшся ставити?. »Дванадцяту ніч»!

– Ні, Валю. «Отелло»…

Він так якось сказав «Отелло», що Валентині стало моторошно. Їй здалося, що Павло весь аж зполотнів і у якомусь неприродному русі подався вперед.

– Що з тобою, Павле? «Отелло»… Чому саме «Отелло»?!

– Потім поясню, потім. У грудні вирішимо всі питання на засіданні «режлабу».

– Хочеш, я буду грати Дездемону?

Павло зблід ще більше, стиснув руки і, чітко вимовляючи кожне слово, сказав:

– Ти… ніколи не будеш… її грати.

– Але ж…

– Зрозуміла? Ніколи.

Павло підійшов до Валентини, пригорнув її до себе і поцілував:

– Я дуже тебе люблю! Дуже…

Цього ніхто не побачив, тих слів ніхто не почув.

Але всі це відчували.

 

***

З протоколу засідання режисерської лабораторії мистецького об’єднання «Березіль» від 14 грудня 1925 року:

 

«Доручити режисерові Кудрицькому Павлу Михайловичу постановку п’єси В. Шекспіра «Отелло». Асистентом режисерові призначити Х. Шмаіна. Декорації п’єси доручити художнику В. Шкляїву. Вибір акторів залишити за постановником.

Голова: Лесь Курбас

Секретар: В. Василько».

 

В січні наступного року розпочалися репетиції «Отелло». Було багато бажаючих спостерігати за ними, але Павло проводив їх при закритих дверях. Іноді приходив Курбас. Він сідав у самому кутку і уважно спостерігав за роботою Павла. Курбас розумів, що Кудрицький в його театрі – явище неординарне. Інтуїтивно він відчував, що його «Отелло» стане справжньою подією у мистецькому житті республіки. Дивлячись на Павла, Лесь Степанович помічав у ньому сильні зміни – це був зовсім інший Пулька, зовсім не такий, як раніше. Курбас знав причини цих змін і в душі часто запитував себе: «Що ж нам робити? Нам – Валі, Пульці, мені? Може, нічого? Може, минеться, пройде?».

Окрім репетицій «Отелло», Павло майже ніякої участі в житті «Березоля» не брав і нагадував про себе лише постійними публікаціями в театральній пресі, які викликали палкі суперечки та навіть сутички в «Березолі» і примушували говорити про Кудрицького як про талановитого теоретика театрального мистецтва.

Минуло чотири місяці. Якось, на початку травня, Курбас, зібравши всіх «березільців», з піднесенням оголосив:

– Друзі мої! Наша робота, наші творчі пошуки не залишилися не поміченими. Уряд України прийняв постанову про переїзд театру до столиці. Наступний сезон ми відкриватимемо у Харкові.

Що тут почалося?! Вітання, оплески. Всі почали обговорювати переїзд театру і ділитися поміж собою різними планами та задумами.

Павло Кудрицький стояв біля колони і дивився в якусь, одному йому зрозумілу, далечінь. Йому не хотілося залишати Київ – місто, до якого він так звик за чотири роки, яке він так щиро полюбив і в якому він зустрів свою (чи свою?) Валечку. Він розумів, що в Харкові почнеться зовсім нове життя, нові турботи. І що більше нічого з минулого у нього з Валентиною не буде.

Курбас теж подумав про переїзд і прийшов до висновку, що за цих обставин він дуже до речі: ось все і налагодиться.

Лесь Степанович повернувся і побачив Павла, котрий стояв біля колони наче Прометей прикутий. Таким Курбас запам’ятав його назавжди.

А тим часом репетиції «Отелло» продовжувалися, Павло проводив їх майже щодня протягом травня-червня, але Курбаса на них не було, він відбув до Харкова.

На початку липня театр майже весь роз’їхався – хто до Харкова, хто у відпустку, хто додому. Небагато «березільців» лишилося у Києві: Павло Кудрицький, Фауст Лопатинський, Борис Тягно, Лесь Сердюк, Ірина Стешенко. Залишилася і Валентина Чистякова.

Павлові дуже хотілося поїхати до батьків у затишний Житомир, побачити братів, але поїздку він поки намітив на 25 липня.

 

***

Чудового сонячного дня, 20-го липня 1926 року, Павло чекав Валентину на Бессарабській площі. Чекав, надіючись на випадок, бо про зустріч з нею не домовлявся. І раптом чудо сталося – він побачив її, привітну, усміхнену – як завжди.

– Я знала, що саме зараз і саме тут зустріну тебе, – сказала вона, взявши його за руку. – Доброго дня, Пулько!

– Здрастуй, люба, здрастуй!, – він ніжно поцілував її волосся. – Я дуже хотів тебе бачити. Давай поїдемо на Дніпро, візьмемо човна. Помилуємося краєвидами дорогого міста і… Нам треба поговорити, Валю.

– Гаразд, – сказала Валентина, і, взявши під руку, пригорнулася до нього.

Їй було спокійно і радісно.

 

***

– Пулько, пам’ятаєш, ти обіцяв при нагоді розказати, чому саме вирішив ставити «Отелло», – спитала Чистякова, плес-каючи дніпровою водою, ледве вони відпливли від берега.

Павло продовжував веслувати, наче не розчув її запитання. Валентина хотіла повторити його знову, але Пулька залишив весла і подивився на неї:

– Я стомився жити. Наді мною якийсь «дамоклів меч». Смерть і втрати. Спочатку я втратив сина – він помер від тифу в 18-му, в Москві. Через два місяці покінчила з собою дружина. Один за одним у морок відійшли кращі друзі. Цей ланцюг смертей дорогих і близьких мені людей – як з фіналу майже кожної шекспірівської трагедії. Тому – Шекспір, – Павло протер очі, наче відганяючи спогади.

– А чому «Отелло»?, – Валентина дивилася на Павла, широко розкривши очі, немов лише сьогодні вперше побачила його.

– Останнім часом я відчуваю, що втрачу і тебе. Я вже втрачаю… Звідси «Отелло». Не залишай мене! Я не витримаю цього!

Тут він раптом перебіг до Валентини, чим ледве не перекинув човна:

– Валечко, дорога моя людина! Я не хочу вже нікого втрачати! Я не можу вже. Я люблю тебе! Не залишай! Через двадцять днів мені буде 33 роки – вік Христа, а я ніяк не можу схаменутися, – тіло Павла здригалося від ридань. – Давай підемо до Леся – він зрозуміє…

– Павлику, любий, – ласкаві Валині руки огорнули його шию, – я ніколи не залишу тебе, я ніколи не розлюблю тебе. Але зараз мені страшно. Ти страшний, Павлику…

– Павло-о-о-о-!, – почулося з берега.

Вони повернулися і побачили Бориса Тягна, який привітно махав їм з берега.

– Привіт, Борисе!, – крикнув у відповідь Павло.

Човен плив далі…

 

***

22-го липня 1926 року, о другій годині дня, за 30 кілометрів від Києва вниз по Дніпру, рятувальники знайшли на дикому березі почорнілу, ледь живу Валентину Чистякову. На запитання «де Павло?» вона мовчки вказала на Дніпро.

Що трапилося того чудового літнього дня, так ніхто і не знає.

25-го липня 1926 року ховали Павла Кудрицького на Байковому кладовищі. Звичайна дерев’яна труна. Катафалк. Вінки.

За труною друзі, товариші. Не багато їх. Літо, роз’їхалися. Не знають ще «березільці» про трагічну смерть товариша. Процесія прямує вулицею, де працював театр «Березіль» та Павло Кудрицький у ньому.

Театр жалібно оздоблений. Капела «Думка» співає прощальну українську пісню.

До процесії приєднується сила публіки, що чекала скорботну ходу біля клубу Робмис.

Траурний марш…Багато квітів.

Могила…

 

***

– Лесь Степанович! Павло загинув!

– Пулька?!!!, – Курбасові здалося, що земля в нього попливла перед очима.

Василь Василько мовчки, тремтячою рукою простяг йому свіжий номер «Известий». В рубриці «Театр» Курбас прочитав: «На Украине. В Киеве на днях похоронили П.М. Кудрицкого, молодого режисера гос. украинского театра «Березиль» (Киев–Харьков), утонувшего во время купания в Днепре. Покойный был одним из талантливых учеников режиссера и основателя советского украинского театра Леся Курбаса, его горячим последователем и активнейшим работником театра «Березиль». П.М. Кудрицкий был также и журналистом: работал в газетах и журналах в области критики искусств. Покойному было 33 года».

Останніх рядків Курбас не бачив – він не бачив нічого, і немов почувши плач Бучми на Байковому кладовищі, вимовив:

– Кого? Невже Павла нема?

І довго стояв, дивлячись у відкрите вікно на харківську вулицю.

 

***

Постанова Держтеатру «Березіль» від 20.09.1926 р.

«Держтеатр «Березіль» постановляє:

  1. Репетиції спектаклю «Отелло» відновити.
  2. Дати п’єсу в м. Харкові як посмертну роботу режисера Кудрицького П.М.
  3. Догляд за постановкою доручити Л.С. Курбасу.

Директор театру Дацьків».

 

***

Можливо щось в цій історії було і не так, але був Лесь Курбас, був Павло Кудрицький, була Валентина Чистякова, був «Березіль».

І був «Отелло». Липень 1926 р.

 

14.05.1986 р.

№13 (201) 30 червня 2017