Острів

 

Валерій СНІЖКО

З того часу минуло декілька марудних і одноманітних  тюремних років, нічого в його житті не змінивши ні тут, ні там, ні деінде…

Він знову дістався Голосіївського лісу, однак тут усе було по-іншому. Віднайшовши те озеро, він сів на ослінчику в кав’ярні і почав пити каву з горілкою (на дещицю кави – шклянку оковитої); довго сидіти не було сенсу, бо не за тим нині дістався він сюди після зони. Місце, про яке завжди пам’ятав, не довелося довго шукати – віднайшов усе відразу, проте бабратися у піску не збирався, бо за життя вже наборсався у тому піску, як у лайні. Чи у лайні, як у піску – яка з того різниця? Те, що у землі, нехай там і лишиться назавжди, і  годі-годі-годі про це.

Захар не метушився, лише пройшовся, сильно накульгуючи, берегом.…  Спинився на мить, аби скинути плащ, і, стрімко увійшовши до води, пішов … Зайшов по груди і зупинився, далі  видихнув повітря, звільнивши легені, і рішуче пірнув на глибину – туди, до темнавого дна, туди… Благодатна вода стрімко увірвалася у молоде тіло Захара і заповнила його легені, бульбашки тендітною вервечкою пішли до поверхні озера…

До справжньої ночі ще було далеко, проте понад озером вже посміхався прозорий Місяць – був другий чи третій день Молодика, і він бачив його, бачив згасаючим зором. І чужі руки він теж побачив – ті, які тягнули його на поверхню: хтось зі сторонніх помітив його дурню і все завершилося в інший, ніж він розраховував, спосіб…

Після лікарняного ліжка, на якому Захара, цього невдалого потопельника, не надто довго й тримали, він бажав лише одного: якомога швидше дістатися до Сліпого, і щоб Сліпий був обов’язково живий, і щоб упізнав його, і щоб…Захарові хотілося навіть бігти. Чому саме до цієї людини, того Захар не знав. Та і як він міг щось знати чи про щось здогадуватися, коли уся його свідомість була суцільною закаламученою калабанею. Власне, такою його свідомість була ще й до лікарні – тоді, коли за ним зачинилися ворота його останньої зони, проте зараз, вже опісля того, що з ним скоїлося, усі думки Захара зовсім потьмяніли і збрижилися, як зім’ята й кинута у багнюку попід ногами пожовкла стара газета.. Але бігти кортіло, і то бігти тільки до Сліпого, бо більше, власне кажучи, й нікуди…

У лікарні з ним працював психотерапевт – і особисто, і намагаючись залучити до групи: вони, ці суїцидники, такі складні й неконтрольовані. Щоденно проводилися різні спеціальні тренінги з виховання любови до життя. Захар, хоча й був завжди на них присутнім, проте змусити себе оптимістично сприймати дійсність просто не міг, бо куди б йому потім із тим оптимістичним  налаштуванням подітися? Усі думки його розповзалися щурами у безпритульному оптимістичному безмежжі, а ті «направлення», які давали йому добросердні лікарі, видавалися суцільним непотребом. Він відчував, ні, він твердо у тому був переконаний: йому, Захару, конче потрібно, і так, щоб бігти, а не йти, до Сліпого… А чому й навіщо, задля чого – те все не мало аніякогісінького значення… Важило тільки те, що він до щохвилинних вібрацій, до ударів у гонг десь там у глибинах мозкових півкуль відчував у тому потребу. І це бажання нуртувало у ньому таким нав’язливим думанням, яке не полишає тебе ані на хвилину, переповнюючи усе загалом. Отож Захар без пояснень попросив у колег по лікарні-диспансеру грошей на дорогу: там усі все розуміють, тож зібраної суми йому цілком вистачило, ще й кави на вокзалі встиг попити.

Нарешті Захар дістався до тих омріяних дверей. Ні, то були не Двері Раю, перед якими стояв апостол Петро, то були двері Сліпого – але вони потрібні були йому зараз над усе. І він перед ними:

– То це ти, хлопче? Давно, дуже давно тебе не було чутно. Я чекав на тебе. Чомусь, гадаю собі так, проблем у тебе було забагато.

– Так, проблеми  були, і дуже багато їх, проте вони вже позаду, а зараз… Зараз  я дуже хочу у вас дещо… Хочу багато чого поспитати! Можна?

– Добре вже те, що ти не від Мустафи, як того разу, а як буде надалі – про це поговоримо. І те, про що говоритимемо, піде тобі на добро. Я знаю, про що кажу, синку…

–  Я, чесно кажу, лише на вас і сподіваюся, тому й прийшов…

–  Сподіваєшся, сподіваєшся, проте минулого разу ж не послухав!

–  Час тоді ще не наспів. Та й не готовий я був тоді про щось путнє слухати, тим більше – щось путнє вчинити…

– Оце вже й добре ти говориш Так, як ти кажеш, твоє ім’я?

Відповісти Захар так і не встиг, бо раптом хтось озвався біля дверей і вони розчинилися… На порозі стояв високий і худорлявий – хоча з усього видно було, жилавий та міцний – чолов’яга приблизно його років. Поглянув на Захара – і ніби сфотографував його:

– Ну, ось і Гарріс, – із неприхованою радістю вигукнув Сліпий. – Ти вчасно, дуже вчасно, ось із хлопакою мене на самоті вже не лишите…

Господар, вочевидь зрадів Гаррісові, і цей його настрій передався Захарові. Чому – у той момент Захар ще в змозі був сказати. Натомість Гарріс – придивившись, Захар помітив, що обличчя у нього не за роками зморшкувате – щиро обхопив Сліпого в обійми  і притис до себе. Обернувшись до Захара усією своєю статурою, він міцно потис йому руку, і від того потиску Захарові стало ще радісніше…

– То добре, дуже добре, парубійки, що отут у мене ви опинилися обидвоє. Ну пішли, поп’ємо чогось! Хто горілку, хто чай,  – не втомлювався підкреслювати своє задоволенні від цих відвідин Сивий.

– Чай, батя! – дивлячись Захарові у вічі, водночас і рішуче, і тамуючи у кутиках вуст тьмяну посмішку, відповів новий гість. І від того, як він це промовив, тому якось навдивовижу очевидним стало, що відтепер тільки чай, і то не чефір, а зелений чай, стане його трунком.

–  Що ж, це добре, дуже добре, Семене, – по хвилинній мовчанці озвався Сивий, із притиском ще раз повторивши це ім’я. – Семене…

…Вже саме місце зустрічі його із Захаром свідчило, що доля Семена не була казкою. Згодом Захар дізнався, що той мусив узяти на себе тяжкий злочин – убивство людини. Скоїла злочин його мати, вбивши вітчима, який знущався з неї: вдарила ножем, а ніж викинула у ставок, який був недалеко. Коли Семен про те дізнався (а у матері було ще двоє малолітніх дітей), він взяв іншого ножа, вимочив його у крові і лишив на кухні біля тіла зі своїми відбитками. Слідчі вбачали виразні «нестиковки» у розповіді Семена, але їм було не до того: зізнався – злочин розкрито, то й годі про це.

…Те, що в’язниця – не курорт і не будинок відпочинку,  довелося йому спізнати повною мірою. Тривале перебування у ній знецінює людину до рівня «аж не можу»: кволі не витримують і гинуть фізично, а якщо й виживають, то стають огидними та слизькими, натомість гонористих у в’язниці принижують до їхнього перетворення на плазунів. Із звичайної, порядної людини тамтешнє життя зробить затятого негідника, або, як виняток – зухвалого відчайдуха. Уже відсидівши чимало, Семан іноді ставив собі питання: «Навіщо існує  в’язниця?». Вочевидь, тільки не для того, аби перевиховати злодія на гарну людину, тим більше, що справжні злодії вважають в’язницю своєю рідною домівкою – alma mater. В’язниці ж існують здавна і єдина їхня реальна функція – масова підготовка негідників, боротьбою із якими хизується держава перед своїми громадянами… А злодії усе не зникають, бо кожна в’язниця на радість державі невпинно готує усе нових і нових фахових професіоналів-кримінальників. Водночас і злодії – це Семен почав чітко усвідомлювати – бувають різні: одні співпрацюють з міліцейськими структурами, як на зоні, так і на волі (їх називають «суками»), проте є й  затяті кримінальники, віддані своїм традиціям, своєму «кодексу» – злодії у законі.

…У перші два роки мати передавала Семену передачі кожні два місяці, один раз побувала на побаченні – та й по всьому. Далі – як відрізало, а років тих подарував йому «народний суд» цілих сім. Мати пішла в загул, бо такою була, як кажуть, від колиски; зрештою, скільки вовка не годуй, а він до лісу втече. Коли Семен повернувся, ситуація для нього стала цілком зрозумілою: дітей забрали до притулку, там вони і повиростали, і подорослішали. Його не впізнавали – сім років таки минуло… Семен їх  побачив і переконався, що їм там добре: у них вже своє життя… Натомість мати гуляла на відчай: для неї усе було поза усім… Отже, життя своє Семенові треба було робити самому – хоча б і через не можу. І зонівський гарт нікуди не подівся – семирічне виховання намарне не минає… На товариській гулянці салобон вижрав з горла пляшку дорогущого південноафриканського вина, яке приніс Семен і яке хотів покоштувати з цікавости та з шику, бо вина тоді не пив, лише горілку… Семен тією ж таки порожньою пляшкою дав нахабі по голові – для порядку: втрапив у скроню, а загиблий ще й «сукою» виявився … Строк відбув – ось тобі вже й 33 роки …

Одначе зараз гостював у Сліпого вже інший Семен, і у нього вже було інше життя…Та й Сліпий… Сліпий не завжди був сліпим. Колись він був досить козирним чуваком: ні, не крутим багатієм, партійним бонзою або пихатим мафіозі – він був талановитим науковцем. Але чим він тоді займався – те все під водами забуття поховане. Про це Захарові потім розповів Семен, який став Гаррісом теж з волі  Сліпого: той був чоловіком грамотним, читав багато книжок і любив Джерома Клапку Джерома, в одному з романів якого і був гарний хлопака Гарріс… Сліпий, у миру – Аркадій Сергійович, коли він ще був не сліпий і на гарному злеті, мав у середмісті Києва (тут і дитинство його минуло) кімнату в комуналці на Рєпіна, 11. Вікна дивилися на алею Шевченкового парку: Аркадій з дитинства дуже любив і сам парк, і цю алею зі старими каштанами – це були ще ті дерева, які, за легендою, сюди пересадили з Бібиковського бульвару. Старі містяни розповідали байку-не-байку, що дивними каштанами хотіли здивувати російського імператора, проте саме тієї хвилини, коли йому доповіли про висадження каштанів, імператора вкусила така малопоштива істота, як комар. «Священна особа» скривилася, лакизи сприйняли це як знак незадоволення – і за дну ніч пересадили всі каштани. То  були далекі прадіди тих дерев, які росли по тому в Шевченковому парку, на алеї та на її продовженні – сквері, який простягнувся з вулиці Горького до вулиці Саксаганського. Аркадій змалечку радо любив блукати вереснево-жовтневої осени попід каштанами – у дощ чи не в дощ – по знаних до дрібниць вулицях Горького, Пушкінській, Рєпіна, по Шевченківському парку…

Хтось би міг сказати, що у житті доля  підставила його. Проте хіба ж це доля? Тими, хто його підставив, та ще й так вправно, що залетів він дуже жорстко, були його близькі, найближчі  до нього люди, яких він любив. Проте хіба змогли б вони його підставити, та й назагал щось таке вчинити, якби не стояло за ними Божого бажання, яке усе визначає і за все відповідає? Що ж до людей – вони були тільки знаряддям виконання Божої волі… Він про це розповідати не любив – сталося те, що сталося… Там, у минулому житті, він працював із групою фахівців над створенням скафандра для позаземних мандрів, конструював датчики-показники стану здоров’я космонавта – назагал усе, як і належало в ті часи, було страшено засекречене. Коли вже праця його наближалася до свого логічнного завершення, одного чудового дня виявилося, що вона – зовсім непотрібна. Точніше буде сказати так: для когось «нагорі» те, над чим він так завзято і затято працював, виявилося дуже цікавим, одначе для отримання остаточного результату та успішного затвердження висновків дослідження непотрібним виявився сам Аркадій Сергійович. Тож-бо, життя, Божій волі не суперечачи, боляче вдарило його лицем об бруківку – із усієї, яку тільки можливо було на той момент віднайти, сили. Жорстоко, проте справедливо, адже саме така жорстокість і є життям: викинутий з колії отримує шанс показати себе міцною людиною і розпочати новий рух – у новому напрямку.

…Він витримав, витягнув себе із смерти й вижив,  та ще й утвердився у своєму новому житті. І все це завдяки тому, що був людиною дуже грамотною, кмітливою і рішучою. Реальна дійсність не зламала його ні під час слідства, ні тоді, коли після вироку рік відбував у в’язниці. Натомість у таборі, на зоні, ці ж таки риси допомогли йому здобутися на авторитет серед зеків. Паханом він не став, але до еліти втрапив і серед злочинців, які шанують «поняття», набув міцної репутації.  Натомість із владою він ніяк не співпрацював (цим пишався особливо), тому термін відбув від дзвінка й до дзвінка. Вийшов на волю – і зрозумів, що в нього нічого немає: дружина має іншу сім’ю, діти його знати не бажають, товаришів по роботі немає, роботи, там де вона була у нього, для нього вже давно не існує. Немає взагалі нічого: ані батьків, які померли, ані рідних, ані друзів, дідовий будинок згорів, а землю пропили сусіди разом із головою сільради… Потім була прірва, ще страшніша й глибша, ніж під час арешту: сильний психоз (від якого довго лікувався і нарешті вилікувався – чоловік він був таки міцний) і сліпота. Від того часу його і почали називати Сліпим. Немало часу збігло, допоки прийшло до нього цілковите усвідомлення того, ким він став, але коли воно справді прийшло як факт і неминучість, він раптом немовби й підріс. І збагатився дивною внутрішньою осмисленістю. Згодом почав усвідомлювати, що роздивляється все немовби згори: хоч і сліпий, але здатен побачити і відчути краще за видющих.

На зоні любив співати разом із гітарою: і залишила зграя одного серед бурі, одного з перебитим крилом журавля… Проте його не лишили і насправді дуже допомогли. Братва віднайшла – братва не відкидає своїх: він був немов би й не з пацанами, а понад тим злодійським співтовариством, проте ж свій він був, а це чогось-то й вартує… Найкрутіші пахани довіряли Сліпому, бо ж він – броня… Сказав, як закарбував – мертво! Згори дивився не зеківською зверхністю, бо зеківська еліта вважає, що вони – богообрані, через що мають право користатися усіма благами, усі ж інші, як і табірні «шістки» та інший народєц, повинні їм лише прислужувати (тамта зверхність віддавна існує, і саме вона смикає за невидимі нитки тих, хто керує країнами і народами). У Сліпого усе було по-іншому. Взагалі, він був іншим і тримав іншу «масть». Іншим, бо був трохи не від світу цього. А говорити він вмів з усіма, і то говорити так, аби кожен почув. Зеківською мовою – гаразд, елітним сленгом паханів – гаразд, він навіть французькою володів, курси колись закінчив, знав німецьку (під час війни у Києві тирив з хлопцями харчі і шоколад зі складу у гітлерівців – коли охорона їх застукала, живими лишилися далеко не всі), розумів львівську гвару , бо жив колись, як безхатченко, у тамтешньому притулку. Якимсь чином, а без Божої на те волі анічогісінько не станеться, Сліпого було долучено до еліти кримінального світу: вголос про це, звичайно, не говорили, проте ті, кому потрібно, достеменно знали, хто такий цей чоловік, який не бачить нічого і заразом – бачить усе.

І Гарріса він любив, як сина, це було одразу помітно, та й Гаріс любив його. Любив несамовито, навіть обожнював. Тож коли на гостину до Сліпого раптом прийшли два хлопаки – вже дорослі і вже з поламаними долями –                 це була подія, важлива не тільки для них, а й для Сліпого: було помітно, що ця літня людина, яка нечасто ходила за свого тривалого життя битим шляхом, понад усе прагне простелити перед хлопаками битий шлях, немов  доріжку із гарним, як шовкова трава, підкладом. Не червону, для «козирів», доріжку, а путівець для того, аби здійснити те, про що він мріяв багато років, те, чого йому бракувало, чого так і не судилося здійснити. А вони цю справу мають довершити, мають прожити цікаве ЖИТТЯ, таке, якого вони доти ніколи не мали. Проте шлях їхній мав бути саме битим. Битим по лобі, по пиці, по ребрах, по печінці, бо ґуль та стусанів отримати ще було потрібно чимало, і це буде цікавий шлях, шлях щасливих і сміливих, не стертих жорнами, людей. Тож зустріч ця була визначальною подією для цих чоловіків: вони того ще не побачили, лише він про те достеменно знав.