Не шукай щастя за морем

 

 

Олександр КАВУНЕНКО

 

Душу – Богові, життя – Україні, честь – собі

                                                     Олесь Воля

 

Боже, як стрімко збігає час і губиться у нурті днин те, що здавалося незабутнім; як згасають у пам’яті блискітки подій оддаленілих, ніби вони відбувалися не з тобою. Та хіба й не погадається відтак, що легше писати про людину, з котрою тільки-но познайомився, аніж про ту, з якою твої літа були окрилені духом побратимства?..

Олесю Волі – за шістдесят, майже півстоліття – у літературі. Письменник визначний, мислитель, що доглибно явив сучасному читачеві голод-геноцид в Україні 1932-1933 років, лауреат літературних премій імені Олеся Гончара та Григорія Сковороди; автор фундаментальної «Книги буття України. Мор», величної «Піраміди духу», «Афоризмів та думок», «Діалогів з великими», виповнених розмислів про сенс людського існування, романів «Усе починається з любові», «Степівщина», повістей «Я плакав на ранкову траву», «Перегін», «Завірюха», трикнижжя автобіографічних «Щоденників», збірки «Українських катренів». Разючо-приголомшливий талант митця долати житейські труднощі, не зупинятися на дорозі до самого себе, про що він повідав, зокрема, в епістолярній книзі «Я вибрав письменницьку долю».

А ніби ж учора закінчували разом університет, більшість випускників 1975-го з головою занурювались у журналістику, тоді як він з благословення Миколи Амосова – мудрого навчителя тогочасного – майнув на Байкало-Амурську магістраль. Там, у непривітно-суворій сибірській тайзі, працював кореспондентом, лісорубом, теслею-бетонником, копровником, монтажником-верхолазом, монтером колії. Пізнавав життя не з підручників, запалившись зухвалою ідеєю написати роман й увірувавши, що сміливим допомагає Господь.

Однак уже скоро переконався, що шлях до зірок таки тернами болючими всіяний; що по гарячих слідах подій роман не витвориш, аби він удався не фрагментарним, поспішливо-декларативним. Бракувало літературного досвіду. До того ж «творити» доводилося ночами, коли нарешті втихомиряться й поснуть невгамовні гуртожитські пожильці.

Прагнув якомога швидше виправдати сподівання знаменитого хірурга, не зрадити мрію свою давню й сокровенну – будь-що стати письменником. Нетерпеливився, розуміючи однак: потрібен час, аби осмислити те, що відбувається з тобою і довкола. Бажав більшого, аніж міг, здогадуючись, утім, що мета, як і щастя, – обрій, до якого можна лише наближатися, а дорогою зазнати не тільки злетів, а й падінь.

Після безсонної ночі, бувало, шматував помережані рядками аркуші, викидав у кошик і… Вперто починав спочатку, жив, притискуючи одне вдале слово до іншого так, щоб не було між ними проміжку, переконаний, що успіх –  насамперед дисципліна праці. Каторжна дисципліна. Адже на його боці – молодість, майже абсолютне здоров’я душі й духу, здавалось, непідвладна обставинам вдача.

Так народжувався письменник Олесь Воля, – вчорашній студент, завсідник бібліотечний, а тут, на БАМі, – роздумливо-непоступливий і змужнілий не по роках хлопчина з полтавського села Винники, готовий відстояти не лише себе, а й захистити інших. Не всім це подобалось, і за ним врешті влаштували гонитву пошарпані алкоголем «колишні інтелігентні люди», які не віднаходили в розмовах із новітнім БАМівським Сковородою інших аргументів, крім «кардинальних».

Тож на сопках забайкальських наш відчайдух міг загубитися не лише як творча особистість, а й фізично зникнути неоднораз. (Докладніш про це довідуєшся зі «Щоденників», які ввібрали в себе сорок років його насиченого подіями буття, а ширше кажучи, – соціального та культурного життя України, і не тільки; у тих денниках з пружністю афористичною подано міркування письменника-філософа щодо проблем мистецтва й природи творчості, Бога та віри, добра і зла, глибокі, мов наукові трактати, але по-сповідальному щирі помисли про обшир і драматизм світу, що відкривався перед ним).

Відчувши в буквальному сенсі удари долі, зрештою схиляється до думки Григорія Савича Сковороди про те, що не варто шукати щастя за морем, вертається до Києва, але – в умови, наближені до БАМівських. Живе, як і там, на «будові віку», в общазі, працює кореспондентом газети у чорнобильській зоні, провідникує на залізниці, заробляючи на видання своїх перших книжок. І – продовжує збирати в радянській «Україні милій, та не всім» свідчення мучеників-страждальців, котрі дивом Господнім пережили голод 1932-1933 років. Аж і тут, удома, наз­доганяють «нетовариша-кореспон­ден­та» погрози анонімників, аби покинув це діло, бо інакше… Навіть мати у листі з Винників просить не лізти на рожен: «Ти ще молодий, сину, ні один письменник цього не пише; жизнь наша, як море, бушується, а ти дуже отчаяний…»

Пасинків, зазначає далі матуся люба, таки чимало коріння ненависного розпустило, але… Чув також голос Олеся Гончара, котрий по-батьківськи напучував його наприкінці вісімдесятих – початку «лихих» дев’яностих: «Все відкладіть, Олександре, а книгу про голодомор 1933-го напишіть».

Коли «Безкровна війна» з’явилася друком, ще один порадник і навчитель автора – Микола Амосов – так відгукнувся про неї: «Дорогий Сашо! Спасибі за книжку. Дуже жорстка правда, дуже потрібна. Молодець!»

Дата – 26. 11. 1991 р., нижче якої – PS: «Нещодавно читав Ніцше і тебе згадував…»

Олесь усміхнувся на це подумки: дискусії його з Миколою Михайловичем були часом гарячі й тривали до з’яви хрипкого окання в голосі Амосова, значно старшого літами й досвідом:

– Ты еще поживи с мое, а потом доказывать будешь…

Звісно, цей аргумент не потребував Олесевих заперечень.

Діставалося на горіхи навіть Леву Толстому, з яким Воля, попри знаменитість свого бесідника, дискутує-розмірковує вільно, розкуто, як рівний з рівним. І не лише з ним, а й іншими світилами літературно-філософської думки різних часів і народів, у чому переконує книга «Діалог з великими».

І – про найважливіше, в ім’я чого, власне, я вдався до цих стислих нотаток про свого побратима. Широкознана у світі Нобелівська премія, в тому числі – й літературному. Чимало достойних претендентів на неї. Скажімо, білоруска Світлана Алексієвич не так давно одержала її за твір про катастрофу на Чорнобильській атомній електростанції – художньо-публіцистичну річ, безсумнівно, варту уваги планетарної. А хіба менша за масштабами й значенням трагедія, яку оповів світові українець Олесь Воля у «Безкровній війні»?; хіба не гідний щонайвищого міжнародного визнання митець, кожне слово якого засвідчує його синівську любов до матері-України? Громадськість культурна має заговорити про це, колеги-літератори – насамперед. Мільйони страждальців, біль яких письменник увібрав у себе, долучать свої голоси, спозираючи з небес тутешнє життя та його кумирів.

Нема пророка у своїй вітчизні, але є люди, чиї твори будять небанальне мислення та високі поривання, употужнюють дух співвітчизників. Такий Олесь Воля. Вірю в щасливий фінал його літературної долі, бачу на осяяній софітами сцені з Нобелівською медаллю в руках, хоча, звісно, не заради премій та престижу він торував свою многотрудну й неповторно-самобутню дорогу до письменницького олімпу.

Погадалося відтак, про що мовив би він у традиційному виступі Нобелівського лауреата. Можливо, про відчуття вітчизни, надто розмите у глобалізованому роді людському, в розповзанні його до чогось непередбачувано-первісного.

Можливо, про тотальний, майже тваринний страх, у допотопній шкірі якого людність перебуває так давно, що вже звикла до нього як до неминучої ознаки повсякдення. Але й – про нескореність людинолюбно-гуманних душ у лихолітті голодомору, про тих, хто нині у кривавій січі на Донбасі подужує жахи фронтового життя в ім’я волі й не лише української незалежності. Наголосить: поборює не стільки силою зброї, скільки снагою духу.

Нагадає молодшим колегам, що страх – нице почуття, і їм варто назавжди забути про нього, усунути зі своєї робітні все, опріч старих і вічних істин: любові до ближнього та всього живого на землі, доброти, честі, самопожертви, без чого будь-який твір – ефемерний, приречений на забуття. Скаже, що, всупереч похмурим прогнозам, відкидає гадку про загибель людини; що, навпаки, – вірить: вона не просто вистоїть у борні з глобалізаційними викликами, а неодмінно переможе.

Адже – «… зі світла й тіні буття; до того ж у нерозривній, болючій єдності, борні жорстокій і невпинній; і хоча цього протиборства не уникнути, маємо невсипуще гартувати себе в любові святій, всевидячій, вроджену чистоту серця свого берегти пильно й повсякчасно».

Такі думки переконливо мовилися б зрілим Майстром-лауреатом, бо випливають з усієї його творчості, багатої на відкриття життєвих сенсів. Невипадково так часто й таким різним – залежно од відчуттів та настроїв персонажів – постає у ній Сонце. Воно не тільки освітлює найпотаємніші закутки людської сутності, а й символізує віру людини в добро ще відтоді, коли жодної релігії на світі не існувало.