Миколай Чудотворець

Хіба?
Оповідання – це уже література, а я просто хочу показати Вам гірко-солону
правду, як краплину житейського моря нашої сім’ї, в якій не останнє місце
займав саме святий Миколай Чудотворець.

 Він і зараз живе
в нашій тепер сумній осиротілій старенькій хаті в моєму рідному селі. Скільки
себе пам’ятаю, то я, коли малим просинався на своєму полику, який був між піччю
з пічурками та широким запічком і протилежною стіною, насамперед, що мені
кидалося в очі, це невелике освітлене сонцем вікно в рамі літерою «Т», а
праворуч трохи вище на покутті – святий Миколай Чудотворець у сонячному вбранні
та осяйному шоломі з великим німбом над головою, ніби сяйвом променів (свято!),
хоч це все  було за тріснутим склом у потьмянілій
звичайній червонуватій рамі. Портрет Його або Він сам відображений на цупкому
глянцевому папері без ніякого особливого обкладу з фольги, як на іконах під
тюлю у сусідній другій кімнаті. Правда, завжди під вишитим матір’ю рушником з
вибіленого рядняного полотна.

Миколай дивився на мене хоч і урочисто, але дещо
сумнувато, ніби кажучи: «Пора вставати і братися до діла».

Мати вже в цей час поралася коло печі, а батько, як
завжди, сидів на своєму низенькому ослінчику навпроти вікна й щось майстрував,
розклавши на лаві свої шевські інструменти. Він споконвіку – швець. Над ним на
покутті – його Миколай, а трохи нижче ліворуч між вікном і Миколаєм ще одна
ікона, намальована колись в древності на товстій дошці. Ми її звали «Трійця»,
бо на ній були зображені троє якихось святих, які ледь проступали
темно-вишневими тінями із давності. Ні мати, хоч була дуже набожна, ні батько
не могли пояснити, що то за святі. Навіть баба Ганна – материна мати, яка мене
малого навчала читати під цими образами «Отче наш», ніколи нічого не пояснювала
про цю ікону. І це хвилювало особливо своєю тайною. Дошка ззаду була скріплена
ще одним поперечним бруском дерева, який був врізаний в ікону, щоб сама ікона
не покоробилась і не тріснула.

Судячи з сьогоднішніх моїх пізнань про ікони, я тепер
розумію, начитавшись Солоухіна про «чорні дошки», що то була найбільша
коштовність у нашій хаті, бо цій іконі віку та віку не перерахувати.

Вона – невеликого розміру і її легко і зручно взяти під
пахву й понести кудись. Що я й робив, коли вже виріс і з сільською
самодіяльністю ставив п’єси І.К. Карпенка-Карого  «Безталанна» та «Мартин Боруля». Зрештою,
коли я вже вчився в Києві, якийсь захожий «ділок» переконав мою матір, що ця
ікона буде стояти в Києві в музеї і забрав її, а відтак я вже більше не бачив
нашої ікони ніде і ніколи. Мені невимовно жаль, що так склалася доля в неї й у
нас з нею.

Отож повертаюся до розповіді про святого Миколая
Чудотворця, аби в Нього доля була краща, ніж у «Трійці», бо Він заслуговує на
увагу, як мені здається, всього людства. І я Вам це доведу, якщо Ви прочитаєте
цю розповідь  до кінця…

Коли мій батько був ще малим, то… Я це знаю з його
розповідей і з уст діда Сидора (його батька), баби Одарки (його матері) та
інших багатьох людей. Так от: коли мій батько був ще малим, то він жив з
батьками та братами й сестрами в сусідньому з нашим селі Загальці. І там їхня
хата була майже крайньою в сторону поля, лугів з болотом та великого лісу, який
починався від підліського хутора Бондарня, далі – лісове село Поташня… І потім
ліс ішов крізь час та віки десь аж до Карпат.

Проте дорога туди вибігала коло батькової хати з села
Загальці і вела до хутора Бондарня, де проживала рідна сестра батькової матері,
тобто баби Одарки, а відтак рідна тітка мого батька – тітка Палажка зі своїм
чоловіком Талімоном. Це було верстов за три. Але мій батько Петро – хлопець
швидкий і шустрий. До того ж дуже любив ліс, а також своїх підліських родичів
із Бондарні, де не раз, як мовиться, встав і ліг тут, немов удома. До того ж за
півверсти було село Поташня, а в ньому повно його ровесників, які ходили з ним
разом до загалецької школи. Цікаво ще й те, що ці хлопці й дівчата часто
розмовляли між собою польською мовою, бо їхні батьки й давні предки були
споконвіків українськими поляками. Отож від однолітків Петро розумів і польську
говірку.

А це відбувалося якраз у період громадянської війни, і в
двадцяті роки, коли батькові виповнилось близько тринадцяти років, то Загальці
й ближні села дуже часто потрапляли з рук в руки то до німців, то до росіян, то
до поляків, а то й до большевиків. Одного дня батькові рідні знаходилися десь
на польовій роботі, а Петра лишили на господарстві коло хати, то він крутився у
дворі, мов Сірко на ланцюзі. Душа ж у хлопця була готова луснути від цікавості:
а що ж там на вулиці роблять його товариші? Не витерпів – і вийшов за хвіртку з
двору. А тут де не візьмись – двоє польських жовнірів у шинелях та при шаблях –
зразу ж до нього. Стоїть мій батько босий, в штанцях на шлейці з білою
вигорілою чуприною й ластовинням на облупленому від сонця носі. А в голові і в
сірих очах: куди б його шмигнути? Та де там! Бійці в нього запитують дорогу до
своїх поляків на Поташню, бо вони, мовляв, збилися зі шляху.

«Та де ж це польське панство взялося на мою голову? Адже
ж ніби вже днів зо три, як їхні частини залишили село?»

Петро показує їм рукою прямо по дорозі понад житом з
сосною на узвишші до Бондарні, а там буде і їхня Поташня. Вони наполягають на
своєму: веди їх до тої Поташні. Хотів утекти, та один хутко вхопив ззаду за
сорочину й уперіщив плазом шашкою по спині. Нічого не вдієш – довелось в
сльозах вести їх понад сизими житами праворуч на схилі поля і ліворуч
болотистою місцевістю з березняком.

Ідуть… Петро шморгає носом, розвозить на лиці патьоки
сліз, що перемішалися зі збитою босими ногами кушпелою на дорозі. Пече ще
молоде літнє сонце з неба, сиплються з-під хмар золоті стружки жайворонячого
співу, а на серці страх і кігтями жаль шкребе, що так по-дурному потрапив у цю
халепу. А що ж ще буде вдома вечором від домашніх, що напризволяще покинув
незамкнену хату?..

Та не було б щастя, якби нещастя не допомогло… Уже
минали ліворуч у болотах на підвищенні церквицю, де не раз доводилося святити
на Зелену неділю гілки верби, на Маковія букети з маківками, а на Паску… Яка
там Паска?!! Як раптом від сосни в житі вискочили з гвинтівками троє солдат з
криком: «Стоять!!!»

Та яке там «стоять»? Як малий бешкетник шморгонув до
свого села так, що його тільки й бачили…

Це ж лише один епізод з батькового дитинства, а я вже й
не кажу про те, коли він, «цей шибеник» (слова діда Сидора), підкрався одного
разу ззаду до діжки з дьогтем, на якій їздив по селу дігтяр з лісу, й гукав на
всі Загальці: «Дьогтю-ю-ю! Дьогтю-ю-ю! Кому дьогтю-ю-ю?!». Хлопчик-шибеник
Петро тихенько висмикнув чопка з діжки і дігтяр засмердів усе село своїм
крамом, геть поливши дорогу…

«Та що там казати, – зітхав дід, коли ми з ним дворучною
пилкою, що зветься в народі «Дружба», різали кругляки на дрова; дід посміхався,
говорячи: «Ну й «умайотник» твій батько був у молодості, дай йому Бог здоров’я.
Але якось так складалося, що завжди виходив сухим з тої води-біди, хоч,
звичайно, доводилось і лозиною та й ремінцем виховувати. Не без цього!»

Дивлюсь на діда та дивуюся, що зову його дідом, а він
ніколи не мав ні бороди, ні вусів на дорідному обличчі. От у Миколая Чудотворця
все те є. Правда, мій дід все одно на Нього схожий, бо так же чисто дивиться
тобі в очі й сумовито посміхається. Я любувався на його розважну гутірку і згадував
ту фотографію, що й нині в мене зберігається, на якій він з двома своїми
однополчанами в довгих сірих військових шинелях царської армії та високих
кашкетах (дід сидить посередині на стільці, а його товариші по два боки) десь
зуміли ж сфотографуватись на пам’ять. У діда шинель розстібнута, мабуть, для
того, щоб було видно Георгіївський хрест на грудях.

Я досі горджуся цією цупкою фоткою, де на звороті
прекрасним каліграфічним почерком (не такими карлючками, як я пишу) було
виведено «Исидор Сиренко». О що!!! Не хтось там, а «Исидор»!..

Ну чого це я так розхвастався, ніби то зі мною все те
було, що з моїм батьком і дідом? Мені ж треба про нашого рідного Миколая
Чудотворця Вам розповісти. До того ж, якби не Він, то я й не розповів би нічого
цього й не сів би до столу, щоб записати все те.

Так отож-то, великий і святий наш Миколаю! Кланяюся Тобі
й прошу послати мені сили й натхнення, аби я встиг ловко розповісти людям про
Тебе, бо, їй же Богу, Ти вартий того, а я хочу, аби за велику щедрість Твою до
нас грішних про Тебе було цікаво дізнатися усім моїм читачам.

…Батько підростав. Уже одгриміли бої. Встановилась якась
«большовицька» влада в їхньому селі Загальці. Старший брат Данило оженився.
Петро на той час став майже парубком і ходив дорогою із Загалець понад тією
сосною на узбіччі неподалік шляху та недалекою церквицею майже щодня через
Бондарню на Поташню, де вже він підробляв щось для сім’ї на тамтешньому тартаку
в невеличкій бригаді. Праця була нескладна: на пилорамі розрізували колоди на
дошки, з яких потім майстри виготовляли різні вироби. Навіть великі діжки з
клепок для соління овочів, обтягнуті міцно-міцно такими ж великими дерев’яними
обручами.

Одного разу, напередодні якогось свята, коли під вечір
бухгалтерша мала привезти з району їхню зарплату, вона надовго затрималася.
Отож вирішили, що один з бригади діждеться її й одержить їхні гроші на всіх, бо
кожному було потрібно поспішати додому. Доручили це наймолодшому – Петрові,
тобто майбутньому моєму батькові. Хлопцеві розпирало груди від гордості, що
саме йому так вірила бригада. Хоч у тій бригаді було десь з п’ятеро робітників.
На тому й розійшлися.

Петро сидів десь на дев’ятому небі, радіючи за таку
довіру. Але вже з’явилися й перші вечірні сутінки, а бухгалтерші все нема та й
нема. Хлопець почав хвилюватися, бо додому доводилося вертатися хоч ніби й
недалеко, але ж – лісом! Зовсім стемніло – і тут з’явилася бухгалтерша з
грішми. При засвіченій лампі вона відрахувала їхню зарплату і вручила йому її у
грубенькому пакеті, який він тут же поклав за пазуху й поспішив потемки додому.
Але чим глибше хлопець заходив у ліс, то тим ставало йому страшніше і темніше.
Уже кожен кущ попереду здавався зграйкою бандитів, які ось-ось мали забрати в
нього громадські гроші. Земля під ногами почала ставати все більше вибоїстішою.
І на кожній нерівності довелося спотикатися. Він зі всіх сил притискав пакета з
грішми до грудей і відчував себе таким напруженим, що ось-ось мав упасти. І
раптом в найтемнішому місці хтось ударяє його по потилиці – і він, як камінь із
пращі, летить уперед, не помічаючи вже перед собою нічого. Кущі боляче б’ють
гілками по обличчю, верхній ґудзик на сорочці розстібнувся. Хлопець кулею
вилетів із лісу й потрапив у хутір Бондарня. Він майже в безпам’ятстві влетів у
хату рідної материної сестри, тобто тітки Палажки й дядька Талімона.

– Боже! Що з тобою, дитино? На тобі ж  лиця немає. Сідай, сідай хутчій та
відсапайся.

Хлопець нічого не чув. Він тільки божевільними очима
дивився на родичів, міцно притискаючи руки до грудей, де був пакет з грішми…

…Вранці Петро пішов з дядьком Талімоном до того місця,
де його хтось ударив по потилиці, щоб збити й забрати зарплатню бригади. І –
що?!! Виявляється, на дорозі лежить розщеплений дерев’яний обруч з великої
діжки, на який перестрашений, стиснутий, як пружина, Петро наступив у темряві,
і той, ставши сторчма, вдарив хлопця по потилиці. Тільки зараз Петро видихнув з
грудей закам’яніле повітря й зареготався на весь ліс…

Надворі було сонячно, спокійно і гарно. Нарешті Петро
йшов від Бондарні в недільний день до своїх Загалець шляхом, який мав пройти ще
вчора, коли на нього «напали» вигадані переляканою уявою грабіжники.

Тепер ліворуч на пагорбі була зелено-сиза сосна, а
праворуч у мочарах, березняку та вільшині стояла на підвищеному острівці
красива церквиця. Хлопець зупинився, замріяно подивився на неї і з сльозою на
очах тричі перехрестився, бо знав, що йому допоміг сам Господь, й він завтра
віддасть пакет з грошима бригаді…

…Пізньої осені Петро відпасував свою чергу вуличних
загалецьких корів. Черідка була невелика. Болота підмерзли і корови не грузнучи
паслися поміж красноталів  та березняку з
вільшиною на мочарах. Церквиця була зараз особливо гарна. Вона виділялася на
тлі  темного соснового  лісу вдалині серед майже облетілих безлистих
дерев. Земля в жовтому золотому листі світилася з-під передвечірнього неба так
гарно, що й на душі був спокій і благодать. Петро назбирав уже біля пеньків
чимало опеньків у пастуську торбу, присів собі на одному товстому окоренку й
думав щось, думав. От у селі уже закрили церкву Миколая Чудотворця, зробили
якийсь клуб, куди сходяться хлопці й дівчата – комсомольці, які говорять, що
ніякого Бога нема, що це вигадка багатіїв, щоб задурманити голови таким, як
його батьки. Але що ж поганого в тому, що, коли його батьки й він як сідають до
столу їсти, то теж хрестяться до ікон, на яких на покуті під рушниками – Матір
Божа з малим Ісусом і сам Бог благословляють їх до їди? Мати Одарка шепче про
себе якусь молитву, а батько Сидір, швиденько перехрестившись, розрізає хліб на
столі. Він вернувся з війська Першої світової та громадянської війни
неушкодженим, слава Богу. Отже ж усе ж – слава Богу! То який це дурман, як
кажуть теперішні комсомольці, що й його залучають до клубу. Він і не проти, але
як це насміхатись над хрещенням сім’ї – батька та матері, менших братів і
сестер? Вони ж усі разом працюють і навчаються, батьки їх годують, одягають і
привчають до ладу. Це буде таки справді гріх, хоч Петро й не знає точно, що це
таке. Та в школі, коли він ще малим учився, то їх навчали й «Отче нашу», й «Да
воскреснет Бог», й «Вірую». Петрові подобалися й релігійні свята – Різдво,
Великдень, тобто Паска, Трійця. А особливо день Миколая Чудотворця – їхнє
храмове свято, коли приходили гості до них навіть із сусідніх сіл…

Ці думки Петрові перервав якийсь віддалений гамір і
свист. Глянув – корови мирно пасуться по березняку й на острівці біля церкви…
Але що це?! Буйна ватага з мисливськими рушницями та відрізами, яка наближалася
з п’яними вигуками та свистом, налетіла на церквицю, що так гарно й спокійно
вирізнялася на тлі червоного призахідного неба… Почувся тріск, брязкіт зірваних
на дверях замків, дзенькіт вибитих шибок на вікнах, постріли та лемент, схожий
на пісню «Наш паровоз, вперед лети…» І це робили його знайомі комсомольці, куди
йому пропонували записатись.

Петро закам’янів. Сидів незворушний та переляканий – і
дивився тільки, що вони корів не чіпають, а це вже добре. Комсомольці його не
помітили. Вони у божевільному захваті стріляли в церковці по образах, іконах,
поруйнували все і так же, ніби перелякані, зникли в сторону лісу, де
знаходилися хутір Бондарня та село Поташня…

Петро одерев’янілий, ніби зі страшного сну, зайшов до
церквиці. І – о Боже! Все зруйноване, побите, понівечене, а сонце за вікном уже
сховалося за лісом, кинувши останній промінь у вибите вікно церквиці. Хлопець
побачив праворуч при виході найменш побитий (з однією поперечною тріщиною скла
внизу) простенький образ Миколая Чудотворця, який ніби просився, аби хтось
забрав Його з цього побоїща. Петро накинув на Нього свій легкий жупанчик, узяв
до грудей і побіг збирати докупи череду та гнати до Загалець, бо вже почало
хутко темніти…

Домашні були здивовані й наполохані, що їхній пастух уже
майже потемки пригнав товар додому. Мати кинулась до сина: що з ним і чому він
роздягнений в такий холод? Аж тремтить і держить щось загорнуте у своєму
жупанці на грудях. Та коли розгорнула й глянула, то аж скрикнула: «Невже це ти
вкрав цього Миколая з каплиці на острові? Не доведи Господи!»

Хлопець зі сльозами на очах, що вона про нього так
подумала, геть усе розповів, як воно було. Мати перехрестила сина, перехрестила
образа, поцілувавши обох, сказала: «Слава Богу! Тепер цей Миколай Чудотворець
на все твоє життя буде твоїм Ангелом-охоронцем. Ти з Ним вже не розлучишся
ніколи, куди б тебе не повела твоя доля!»

…Отож минули роки, батько мій оженився на моїй матері,
привіз Миколая Чудотворця із Загалець у наше село Дружню, і вони вдвох з
матір’ю поставили образ на покуть у першій кімнаті.

Я вже раніше розповів, що з одної сторони, тобто
ліворуч, була ікона «Трійця», а праворуч від Миколая висів на білій стіні
невеликий настінний годинник, якого ніхто так не називав, а звали «часи». І ось
саме він і розповідав мені малому, в які часи я живу. На циферблаті під
стрілками й по краях на білому тлі були намальовані злютовані колони
демонстрантів з червоними транспарантами й прапорами. Трудящі гордо з
посмішками йшли вперед, а позаду них виднілися заводські труби з підрожевленими
димами. Робітники йшли і йшли, вітаючи нову річницю Великого Жовтня і нову
П’ятирічку. Від годинника спускався донизу легенький ланцюжок, а на ньому
висіла важкенька циліндрична гирка з зеленого скла, в якому виднілися прозорі
дві чи три бульбашки з повітрям. Зверху під «часами» рівномірно гойдався
кругленький маятник блідо-голубого кольору, лунко вицокуючи години життя нашого
героїчного народу. Циферблат був окаймлений червоною облямівкою. Відтак я
завжди просинався під галас урочистих колон, а над усім цим – красивий строгий
образ Миколая Чудотворця з Євангелією в лівій руці, що пригорнулась легко до
лівого плеча, а праву руку Чудотворець трохи підняв на висоту грудей і тримав
довгі красиві пальці рівно (лиш один безіменний був чомусь зігнутий до долоні)
й вітав нею мене і всю нашу хату. З лівого і правого плеча йшла широка
світло-голуба частина золотої ризи. На грудях у Нього висів на ланцюжку
масивний золотий хрест з іконкою Господа Бога посередині.

Так я просинався, жив і ріс коло своїх рідних – батька
(з чиїмось чоботом в руках навпроти вікна) й матері, яка щоранку вже щось
готувала в печі для нас. А зверху над усім цим був урочистий наш Миколай
Чудотворець.

І я до цього часу посміхаюсь у душі, коли дітям тепер
кажуть, що святий Миколай Чудотворець приносить їм гостинці вночі напередодні
Нового Року. Мені Він щодня дарував нашу затишну хату з батьком і матір’ю та
цок-цок – звуками годинника з галасливим натовпом. А труби над фабриками
димлять, а колони все йдуть і йдуть невідомо куди. І я добре знав, що якби не
було у мене моєї ласкавої матері та батька-роботяги, то не було б ні мене, ні цього
білого світу з тими галасливими (повторююсь!) колонами  на годиннику і ще – найголовніше – не було б
саме батькового, а відтак – НАШОГО Миколая Чудотворця.

Ми з батьком, сідаючи до столу з паруючим борщем,
приготованим матір’ю, хрестилися до ікони, ніби трохи соромлячись один одного
(атеїсти!), а мати щиро релігійна, хоч зовсім неписьменна – широко і вільно
кланялася іконам і щось шепотіла про себе, коли хрестилася до їжі і після їжі.
Вона часто ходила до церкви, ніби відмолювала наші спільні гріхи. Співала там у
хорі, бо мала хороший голос, слух і пам’ять. А потім ще й ходила до клубу, де
грала в самодіяльності Наталку Полтавку.

Проте все ж хочу сказати нарешті про безпосередні чудеса
Нашого Миколая Чудотворця, бо я в них і в Нього свято вірю до цього часу. Хоч
уже давно нема ні моїх рідних батьків, ні майже всіх наших родичів. Та все одно
ми ще ж з Миколаєм є! І я переконаний, що Миколай буде навіть тоді, коли мене
не буде. Адже Ви, читачу, житимете і віритимете тій Правді, яку я Вам про Нього
розповідаю.

Візьміть до уваги і те, чому я був уже свідком змалку.
Батько лишився живим, перенісши на собі всі лихоліття колективізації, голод
1932-1933 років, війну 1941-1945 років, післявоєнну розруху й усе це з матір’ю
і мною малим на руках.

Особливо добре залишилося в пам’яті те, як мати просила
буквально на колінах у Миколая Чудотворця, щоб батька не забрали на війну. Він
на той час працював уже стрілочником на залізничній станції, яка знаходилася
поруч із нашим селом. Скільки разів на моїх очах уже із сухарями він ішов до
воєнкомату в район і ми прощалися з ним, але після доземних поклонів і молитов
матері Миколаю – батько повертався додому, як залізничник, де він чергував і
вдень, і вночі. А нашу вузлову станцію вже бомбили. І на очах у батька ось
відбувся такий жах. Його ровесник та й ще сусід дядько Василь теж служив на
станції. А тут якось налетіли німецькі бомбардувальники й почали бомбити.
Батько пильнував за стрілками, аби були цілі, а той Василь чомусь виявився
неподалік ешелону. І ось падає бомба, вдаряється в залізничне полотно,
підскакує і не вибухає. Але від неї відлітає стабілізаційна крильчатка й зі
свистом летить за Василем, який втікає від неї понад ешелоном. Наздоганяє його
і відбиває йому обидві ноги. Жах! Криваве місиво. Василя ледве живого забирає
швидка допомога.

А в мого батька згадка: грабують комуністи й комсомольці
в нашому селі церкву. Скидають хреста, дзвони. Виносять з церкви образи й
Плащаницю. Кидають її під ноги. І ось цей Василь, на той час комсомолець,
танцює по ній, доказуючи всім свій атеїзм і те, що Бога немає. За це на ньому
назавжди залишилося прізвисько Афон. Мабуть, щось від святої Афонської гори.

Запам’ятався ще й такий епізод з післявоєнних років,
коли я вже був  у четвертому класі. Ніч.
За вікном холодна зима. Батько десь годині о п’ятій ранку збирається на службу
на залізницю. В хаті горить гасова лампа. До хати ввалюється п’яний аж синій
«яструбок». Так звали на селі комсомольців – помічників міліції. Напевне,
побачив світло у нашому вікні й гадав, що тут гонять самогонку. Він
ставить  біля дверей гвинтівку і починає
вимагати випивку. Батько натягає на ногу підшитий важкою гумою від ската машини
товстий битий валянок. І коли «яструбок» трохи не вириває з рук у батька
взуття, той валянок тільки мелькнув і «очільник влади» вже лежить серед хати.
Чи не пригадалось батькові, як такі ж руйнували капличку в Загальцях і церкву в
Дружні? Батько викинув п’яничку з його гвинтівкою в морозний сніг на вулицю.

Не знаю чому, але мій батько ніколи не був ні
комсомольцем, ні комуністом, хоч вважався не останнім у колгоспі й на будь-якій
роботі, навіть мав нагороди. А тяжка робота його не обминала ніколи ні в
колгоспі, ні на залізниці, ні в сільській чоботарні, бо ще в
церковно-приходській школі його непогано вивчили на шевця.

А стрілочником, колгоспником був і до війни і після
війни. І мати за нього молилася тільки його Ангелу-охоронцю, спасенному ним
образу Миколая Чудотворця.

Я й тепер Йому молюся щиро й нікого й нічого не
соромлюся й вірю, що Він мене захищає в найтяжчі хвилини мого життя, бо я, хоч
і старий і сивий, але все ж Божа дитина мого Батька.

А образ Миколая Чудотворця до цього часу живе в нашій
одинокій старенькій-старенькій хаті-сироті на покуті. Вуса Його, на жаль, трохи
поточив шашіль. Гадаю, що він заліз туди через ту тріщину, яка лишилася ще з
тих часів, коли над Ним позбиткувалися оті перші радянці, котрі хотіли всьому
Всесвіту довести, що Бога нема, а є тільки вони. Ну й що, довели?..

Я ж молився до Нього й молитимуся. Він і нині захищає і
спасає нашу рідну Хату, що зветься Україною, від того жахливого лиха, яке щодня
нам коїть люта сусідка – самовпевнена бундючна путанна – Росія.