Муки совісті

Того дня Марія була сама не своя. Раніше, як вибиралися за
місто, вона, пересівши з заднього сидіння на переднє, ставала непосидючою і
гомінкою: торкалася Романових рук, плечей, обличчя, усміхалася, сміялася і
сокотіла безугаву – поки діставалися своєї галявини, котра вже багато років
давала їм притулок (того й назвали “Притулком Любові”), встигала виповісти всі
лікарняні й домашні новини, ніби прагла того всього позбутися, щоб потім
непоспіхом говорити лиш про те, що торкалося тільки їх, або, узявшись за руки,
немов юні закохані, мовчки блукати лісом, слухаючи замріяне перешіптування
дерев та п’янку ніжність своїх сердець. Нині ж усю дорогу незворушно сиділа за
спиною, озивалася рідко і двома-трьома словами, голос був сухий, глухуватий,
без звичних, переплетених ніжністю переливів, лице мала незворушне, тверде.
Зринула думка, чи, бува, правовірний знову зчинив колотнечу, а то й не підняв
руку?

І серце його шкрябнуло щось драпате й терпке. Воно стислося,
защеміло, відлунюючи давньою провиною перед цією знедоленою жінкою, котра ось
уже десятий рік віддає йому своє тіло й душу, не вимагаючи взамін нічого. А
могла ж мати все, якби кинула свого п’яничку і віддалася за багатого
підприємця-удівця, що літ зо п’ять тому причепився до неї, як смола до чобіт –
місяців три чи й більше не відставав: дзвонив, перестрівав, коли верталася з
роботи, просив у ресторани, в театр. Не домігшись од Марії краденого кохання,
запропонував стати його дружиною. Чому вона ним знехтувала, Роман не втямив і
досі, а запитати в самої ніяк не зважиться. Побоялася своїх доньок? Навряд.
Вони давно зневажили батька, навіть соромляться його, неголеного, забрезклого,
з вічно нерухомими, затуманеними горілкою очима. Вже й не пам’ятають, коли
востаннє чули від нього добре слово. Як не спить, то снується по дому, немов
сновида, та зрідка гарчить, як голодний пес. Коли були малими, ніколи не
пригостив цукерками, не подарував і паршивенької цяцьки. Хіба можна любити
такого батька?

Отож – не діти стали поперек дороги до нової сім’ї. Тоді
хто, чи що? Невже він, Роман Гуцуляк, кандидат наук, декан, який рахував кожну
копійку – та й зараз, ставши ректором, не смітить грішми. І зовні не вельми
вдатний. Все надто збільшене: і стан, і обличчя, і ніс, хіба що лоб вузький,
але те, вважав, не є окрасою вченого чоловіка. Підприємець же і старший од
Марії не на дванадцять років, а на шість, і стан, як у спортсмена, і лице
відкрите, ніс орлиний, очі голубі. З ним їй світило спокійне та сите подружнє
життя. А з Гуцуляком… Ще якби дружина була при здоров’ї, тоді, певно,
зважився б на розлучення, бо скільки можна жити краденим коханням? Та вона, на
горе обом, інвалід першої групи, дітей не нажили. То куди її – в інвалідський
будинок?

З якогось часу він перестав замислюватися над тим, що
втримало Марію біля нього. Головне – вона з ним. Інша річ, чим Марія так міцно
й надовго прив’язала його до себе? Хіба мало жінок прагли Гуцулякової любові,
особливо після того, як вибився в ректори? Липли аспірантки, студентки, серед
них стрічалися гарненькі, а то і справжні красуні, і молоденькі, в доньки
годилися. Траплялося, правда, зласившись на молоду красу, закручував з котроюсь
роман, але по хуткому часі байдужів, або вона ставала бридкою, найчастіше тоді,
коли дізнавався, що лягає з ним у ліжко заради власної вигоди. Опісля побитим
псом приповзав до своєї Марійки. Вона не гнала, не зчиняла свари, як то
трапляється між коханцями, лиш тужно зітхала, інколи сумно докоряючи:

–То вже натішилися?

–Що ви маєте на оці? – вдавав із себе нетямливого.

–Не треба так, – зітхала. – Те мені дуже болить. Невже ви
цього не відчуваєте? – І зводила на нього свої зеленкуваті, втоплені в солоних
озерцях очі.

Він брався щось плести про велику перевантаженість на
роботі, про відрядження, про поганий настрій та про хворобу, яка причепилася до
нього і звалила в ліжко. У мові не було звичної твердості, слова не ліпилися
одне до одного, розсипалися, як сухий пісок, погляд ніби й тримав на обличчі
Марії, прагнучи тим довести, що не лукавить, але бачив лише її змучені очі.
Зрештою, запалений власною брехнею, кидався її гасити: хапав коханку в обійми і
цілував, цілував до болю, до нестями, до гарячого збудження плоті.

Марійка не прагла вирватися з його міцних рук, не ухилялася
від поцілунків, проте й не відповідала на них. Була в’яла, наче розморена
спекою, байдужа до його пристрасті і до самої себе. Якось розжаханий тими, хай
і без взаємин, цілунками, запрагнув тілесної насолоди. Вона звела на нього
сумний погляд і з тихою журою запитала:

–Вам тільки цього треба від мене?

–Ніби ви не знаєте, що “цього”, аби хотів, я мав би кожний
день під зав’язку, – в розжаханий гарячці відказав зле.

Марія зітхнула й опустила голову, певно, щоб не бачив, як у
синьо-голубі озерця, в яких утопилися очі, переповнилися, як по змарнілому,
здавалося, за останні кілька хвилин, обличчю заблискотіли на сонці два худенькі
потічки. Те вмить охолодило чоловіка. Серце стиснув колючий сором, впереміш із
терпкою жалістю до жінки, котра, віддаючи йому найдорожче, що має, почуття й
тіло, взамін нічого, окрім порядності, не вимагає, а він, паскудник такий,
вимучує її.

–Якщо можете, простіть мені, шалапуту, – схилив у покорі
сиву голову. – І повірте: я більше не буду…

Марія мовчала, блукаючи сумним поглядом по припаркованих до
тротуару машинах. (Розмовляли на вулиці). Нарешті, не повертаючись до нього,
зворухнулася, ніби збиралася йти.

–Без вас мені буде важко, – додав після тривожної мовчанки і
потягся до кишені за цигарками.

Вона повільно, ніби роздумуючи, як їй чинити з гулякою,
звела на нього незворушні очі, жалісно всміхнулася і видихнула гірке:

–Де я від вас дінуся…

–Дякую! – радісно вигукнув і, не зважаючи на перехожих,
серед котрих могли трапитися знайомі, вхопив жінку за руку.

З тих пір між ними не було розладу. Щоправда, його довгенько
муляло, як вона дізнавалася про його любовні походеньки. Чи, бува, не шпигує?
Одного разу, коли обоє перебували в безжурному настрої, смішками натякнув Марії
на те. Вона відповіла на повному серйозі:

–Серце підказує.

Пояснення видалося йому банальним, але того, боячись
скривдити кохану, не виказував вголос, лиш трішки, самими куточками губ
посміхнувся і перекинув мову на інше. Хутко по тому переконався, що брехнею тут
і не пахне. Однієї ночі панкреатит так дужо гриз підшлункову залозу, що лікарі
заговорили про операцію. Та під ранок хвороба погамувалася, і Гуцуляк, як
нічого й не було, заявився на роботі, хіба що майже на три години пізніше –
добивав, як жартував потім, чисницю. Не встиг зручно вмоститися в кріслі, як
мобілка принесла потривожений голос Марійки:

–Як ви там?

–Нормально.

–Ну, слава Богу…

–А чого питаєте?

–Чогось мені цієї ночі було зле… Зовсім не могла спати. І
все ви в голові. Думала, з вами щось лихе сталося.

Тоді він ще таївся від Марії зі своїми болячками, яких із
роками додавалося, боячись, аби не поскидала їх на одну купу, а на верх не
накинула літа і не втямила, в яку стару розвалюху перетворюється її коханець.
Передчуттю подивувався, про хворобу змовчав і весело прорік:

–Це тому, що ми два тижні не зустрічалися.

–Але ж я мала певність, що сьогодні зустрінемося, то чого
мала б переживати, – заперечила не досить твердо.

 ……………………………………………………………………

За звичкою, перед тим, як вибратися із салону, Роман
обдивився, чи не зачаїлася в холодку чиясь машина або й людина. Довкілля,
висвітлене жовтуватим сонцем, що якраз зависло в зеніті, було порожнє, ягоди
минули, а бездощів’я не пускає грибів, тримає в підземеллі. Затим простяг руки
до Марії. Вона блідо всміхнулася і ледь нахилилася до нього.

–Із прибуттям вас, пані Маріє, до „Притулку Любові”! –
весело привітав.

Вона знову блідо всміхнулася й мовчки почала вибиратися з
машини. Не чекаючи, поки розігнеться, вхопив її в обійми, поцілував. Не
опиралася, кілька разів і його поцілувала, коли ж міцніше пригорнув до себе,
щоб відчути її тугі, як у нечіпаної дівчини, груди, переривчасте дихання (те
його завше збуджувало), легенько відштовхнула, мовлячи:

–Краще пройдімося… Чогось на душі так кисло, що й жити не
хочеться.

–Що, все-таки, сталося?

–Не відаю, – знизала плечима. – Ну, ніби чорна хмара
огорнула всю, що й просвітку не видно. Так зле, либонь, мені не було ніколи.
Мабуть, я захворію, бо й голова болить. Я і їхати не хотіла… Але ми так давно
були разом…

–У мене також голова поболює. Мабуть, від задухи…
Градусник на осонні сорок показує. Подихаємо свіжаком – і все буде гаразд.

Марія тихо, майже непомітно всміхнулася і, опустивши голову,
поволеньки зрушила з місця. Роман намірявся йти поряд, гріючи надію розговорити
кохану, але, згадавши, що того не зумів домогтися дорогою завдовжки майже сорок
кілометрів (забігали далеко, щоб не втрапити на очі знайомим), зітхнув і
повернув у протилежний бік. Стеблиста трава, добряче підсмажена сонцем, сухо
шурхотіла, на невеличких горбиках вже сухо потріскувала, накликаючи нерадісні
думки про моквисту осінь і майже таку ж зиму, хіба що холоднішу.

Тоді зустрічі з Марійкою стають нечастими, спілкування
зводиться до розмов по телефону та на вулиці. Що сьогодні вона наче не своя, не
дуже хвилювало, бо на неї, як і на нього, нерідко нападали химери, коли світ
темнів, перекособочувався, що завжди було любе, миле, ставало неприємним,
дратувало, гонило від себе. В такі години Марія холодним, якимось дерев’яним
(те вчувалося у найдрібніших інтонаціях), голосом казала, що крадена їхня любов
надто затяглася, пора й про совість та Бога подумати.

Першого разу, почувши таке, він чи то подивувався, чи то
розгубився й не одразу знайшовся на слові. А Марія, окинувши його хапливим
поглядом, немов хотіла запам’ятати надовше, не оглядаючись, заспішила до
машини. Він спробував дізнатися, що сталося, але вона, глянувши на нього тепер
уже благально, попросила відвезти її додому. Дорогою мовчала, прощалася сухо, і
Романові спадало на думку, що знайшла собі молодшого, може, й грошовитого.
Тільки нащо діяти отак різко? Можна ж спокійно, по-доброму… Серцю не
накажеш…

Та вже через день запитувала телефоном:

–Ви не гніваєтеся за позавчорашнє? На мене якась дурна
планета найшла…

 Тож на подальші
“планети” Роман не зважав. І нині не взяв близько до серця, хоч і бачив, що
„планета” та важча і чорніша за всі попередні. Аби тільки не розродилася чимось
зовсім темним. А до цього недалеко. Маріїн чоловік дійшов до краю: від горілки
не просихає, тягне з дому речі, простягає руки… Треба щось робити, бо це
добром не кінчиться.

Оглянувся. Марії не було, мабуть, увійшла у дорослу соснину,
що кільцем обступила галявину, оберігаючи її від холодних вітрів, буреломів,
котрі останнім часом зачастили на Полісся. Такою кохана ніколи не була. Невже
сталося найчорніше – п’яне вариво чоловіка спалило її душу, і вона намислила
вкоротити собі життя!? А він, старий пень, нічого не зробив, аби позбавити її
того варива. Хоча ні. Кілька років тому правдами й неправдами вибив для неї
двокімнатну квартиру, Марія взяла розлучення, але на той час дочка вийшла заміж
і житло дісталося їй.

 Страх, як дужий
буревій, зірвав Романа з місця, за одну мить перекинув через галявину і поніс
сосниною. Навіть потому, як угледів Марію (поволеньки вертала назад), не
опам’ятався, не стишив бігу. Тим насправжки перелякав жінку.

–Що сталося? – вигукнула.

–Та… Хіба ви не кликали мене?

–Ні, – ледь знизала плечима.

–Значить, мені видалося.

–З нами обома сьогодні щось коїться…

–А знаєте, чого воно коїться? – заговорив голосно, щоб
приховати тим збурене почуття. – Ми й досі нічого не вкинули за драбини.

–Я наче не голодна…

–А в мене кишки марш грають. Так що ходімо до машини.

Машина відпочивала під розлогою липою, що, розморена сонцем,
дрімала на узбіччі галявини. В її затінку Роман розстелив похідний килимок,
виклавши на нього кілька пакетиків з їжею та пляшку вина. Марія впиралася,
говорячи, що на душу нічого не йде, ну, ніби замкнуло. Зрештою, зважила на його
настирливе прохання. Першу чарку підняли, як завжди, “за неї, лиху любов”,
тільки тост проголосила не вона, як було заведено, а він. Він першим потягся і
за поцілунком, яким після першої чарки замість закуски частували одне одного.
Нитку розмови намагався сукати далеку від того, чим жили, прагнучи в такий
спосіб відтягти кохану від чорної хмари, котра, як сама зізналась, впала на
неї, проте і натяком не проговорилася, звідкіля вона вигулькнула.

Задумка вдалася. Марія потроху яснішала, все частіше
докидала слова і від себе. Другу чарку випила також майже з примусу, а третю
вже – з охотою. Потроху вертався звичний для обох на побаченнях настрій –
безжурний, веселий, з гарячими поцілунками, ласкавими словами, дарованими одне
одному, міцними обіймами.

Побачення закінчилося тим, що й завжди – тілесною любов’ю.

 

 У них уже стало
звичкою, якщо не правилом, за тепла зустрічатися раз у тиждень, на більше в
нього, а ще після того, як став ректором, не вистачало часу. Зате телефоном
перемовлялися ледь не щодня. Найчастіше першою озивалася Марія, бо Романа часто
закручувала робота, та і їй було більш із руки – мав окремий телефон. У
лікарні, де працювала лікарем, допастися до апарату, коли нема чужих вух,
випадало не часто, дома, щоб не втрапити на очі і у вуха чоловікові, вдавалася
до вуличних будок. Як пішла мода на “мобілки”, перегукувалися по кілька разів
на день, навіть тоді, як він перебував у відрядженнях далеко від міста.

На другий день після не вельми славних відвідин „Притулку
Любові” в університеті заявилася міністерська комісія і морочила голову з
раннього ранку й до пізнього вечора. За тими клопотами і не зважив на Маріїне
мовчання. Лиш вертаючись додому, двічі з машини „мобілкою” пробував нагадати
про себе, але її “мобілка” не озивалася. Подумав, що забула зарядити – з нею
таке траплялося. Коли ж комісія нарешті поїхала, відчув, як вона втомила його.
Добре міг відпочити тільки в „притулку”. Разів десять гукав у Маріїну сотовим
телефоном, але й разу не догукався. Під вечір зателефонував у лікарню і
попросив покликати Марію Петрівну.

–Доброго дня! – привітався звично.

Трубка хвильку мовкувала, затим випустила коротке:
“Доброго”. Але й те обпекло йому серце, так багато було в ньому безпросвітного
болю. І з його грудей поза волею й розумом вирвалося:

–Що сталося?

Трубка мовкувала вже кілька хвилин, а тоді вдарила страшним:

–Нема Оленки!.. І Павлика нема!

–Як – нема?!

–Загинули…

–Коли?

–Тоді… Тоді… Як… Як…

 І не доказала,
хлюпнувши хриплим, завиваючим плачем, котрий навпіл розпанахав душу, бо відразу
збагнув: біда сталася коли вони гостювали у „Притулку любові”. Хвильку мовчав,
збираючись із силами та мислями, а як потрошку нашкріб одного й другого, трубка
вже коротко попискувала. Повагавшись із хвилину, знову подзвонив. Цього разу
обізвалася незнайома жінка. Марія була неподалік, бо виловив її голос,
щоправда, нерозбірливий, мабуть, ще плакала, затим почулося протяжне зітхання,
за ним – сумне, а то й болюче:

–Марія Петрівна не може підійти до телефону, – і по
короткому мовчанню: – Вона просила, щоб ви більше не турбували її… В неї таке
сталося… Вона нині така – не дай, Господи, нікому…

Треба було щось одказати, але з голови вивітрилися всі
мислі, лишивши по собі лунку порожнечу.

–Дякую, – зрештою вичавив із себе.

 Десь більше як через
тиждень, сподіваючись, що Марія трохи заспокоїлася, знову подзвонив, але тепер
на “мобілку.” Справді вона вже не плакала, на привітання відказала хоч і сухим,
хриплуватим голосом, та вже через хвильку поспіхом, немов боялася, що він до
кінця не дослухає, заблагала:

–Прошу вас… Дуже прошу: забудьте мене. Не дзвоніть більше,
не ятріть моєї рани.

–Але, Маріє…

–Не говоріть… Нічого не говоріть. Пошкодуйте мене. Я й так
у пекельній смолі варюся… Прошу вас…

 І замовкла. Нарешті
втямив усе до останньої нитки: смерть доньки та зятя вона сприйняла як кару
Господню за своє перелюбство. Йому стало недобре. Все ж усвідомив, що треба
щось сказати, але не міг знайти жодного путнього слова. Поки в гарячкових
похапцях шукав, трубка заніміла. Повторно кликати жінку, яка віддала йому свої
найкращі роки, з якою спізнав так багато гарного, не став, знаючи, що нічого
путнього не скаже. В те, що Господь карає людину ще за земного життя, він не
дуже вірив, проте після цієї розмови, як тільки згадував Марію, на душі ставало
гірко, мулько. Ні-ні та й закрадеться думка: а що, як карає? Тільки ж од нашого
перелюбства ніхто не потерпав. Зрештою, хіба людина у земний світ приходить для
журби, горя, муки? Невже у радості така висока ціна – життя рідної кровини?

Ні, тут інше – доля: що кому суджено, того не обійти, не
об’їхати і не облетіти. І смерть Маріїних доньки та зятя була передбачена
дочасно. Треба, аби там що, в цьому її переконати. Не покладаючись більше на
телефон, попросив у товариша “Жигулі” (його “Форда” могла опізнати із
заплющеними очима) і погнався до тротуару, яким Марія ходила з лікарні до
тролейбусної зупинки. Угледів її метрів за двадцять, хоч і людей поспішало
густенько, і за кілька місяців, що не бачилися, вона дуже перемінилася. Була з
ніг до голови, немов монашка, закутана в чорне, зігнута, наче стара баба,
голова звисала на груди, хода – в’яла, здавалося, заледве тягне ноги, лице, як
підійшла ближче, зовсім вразило: сіре, зім’яте, поорене зморшками, з шапочки
повибивалися побиті сивиною, як трава памороззю, пасемця кіс – постаріла на
добрий десяток літ.

 І серце йому стисла
дужа, досі не знана ні до кого жалість. Не зогледівся, як вихопився з машини,
як, незважаючи на перехожих, серед яких могли трапитися їхні знайомі, перепинив
Марію і хапцем привітався. Вона повільно підвела голову і довго, вже не
зеленкуватими, а сірими, як попіл, очима, дивилася на нього, ніби впізнавала.
Затим трохи подивовано:

–А, це ви?…

–Я..

–Я ж вас просила: забудьте про мене…

–Маріє, я від вас нічого не хочу. Просто хочу поговорити.

–Про що?

–Просто – поговорити… Повірте. Я дуже прошу. Тільки один
раз поговоримо, і я вам дам спокій. Тим більше, що мене переводять у Київ, –
збрехав для дужчого переконання.

Жінка подивилася під ноги, потім по боках, немов хотіла
переконатися, чи нема поблизу знайомих, і видихнула трудно:

–Добре, говоріть.

–Але тут незручно. Зайдімо в машину. Повірте, я нічого не
хочу від вас. Просто – поговорити на прощання.

–Хай буде…

–Трішки од’їдемо від лікарні. Можна?

–Хай…

Сіла на переднє сидіння. Досі, оберігаючись од недобрих
очей, таке собі дозволяла рідко. Поки їхали до завулка, де і люди, і машини
стрічаються рідко, він мовчав, а вона й поготів. І після того, як машина
зупинилася, не наважувався почати розмову, боячись необережним словом вразити
Маріїну рану. Вона ж крізь лобове скло дивилася перед себе, на нього й разу не
глянула, руки незрушно лежали на колінах, гарні, наче вилиті пальці були без
прикрас, якими вона раніше любила хизуватися.

–Марія, – нарешті зважився озватися, – не карайте себе. Нема
вашої вини у смерті дітей. Видно, така їхня гірка доля.

–Може… Тільки береженого і Бог береже. Я ж не берегла. Хоч
би разок подякувала Богові за те, що дарував мені таких славних діток. Втішала
тіло… І тоді не зважила на попередження… Боже мій, Боже, що я наробила…
Що я наробила!?

Марія зайшлася важким надривистим плачем, і вже не сприймала
не лише його мови, а й не відчувала його дотиків. Він брав її за руки, гладив,
пригортав її голову до своїх грудей, обсипав заспокійливими словами – вівся, як
батько з малим, задарма скривдженим дитям – і нічогісенько у відповідь. Досі
сіре, пожмакане лице жінки вкрилося темною плівкою, ствердло, очі від сліз чи
від внутрішнього болю схололи, дивилися на світ відчужено. Мертво.

 І йому стало лячно.

–Маріє! Маріє!… Ви мене чуєте?!

 Вона на мить звела на
нього широко розтулені очі, в яких відлунилися чи то подив, чи то страх, далі
кліпнула й опустила голову. Проте плач потроху слабшав, а згодом і зовсім
погамувався, зоставивши по собі лиш надривисті хлипи. Коли і вони сконали,
Роман якомога лагідніше і воднораз переконливіше знову заговорив про книгу
життя, котра пишеться на небі, про те, що дітей не вернути і живим до них у
могилу не лягти, що треба жити, думати, як вивести в люди меншу доньку. Бо що
вона варта без матері?..

 Марія мовчала, але з
виразу її обличчя Гуцуляк здогадувався: мову його вбирає в себе, хай не так,
мов губка воду, як раніше (мала його за дужого розумом), але багато що
залишається в серці.

–Я вас розумію, – озвалася втомлено, – але нічого не можу з
собою вдіяти. Мені дуже важко. Я ночами не сплю. Мені часто сниться Оксанка…
А може, не сниться, а душа її прилітає. Стане неподалік і дивиться, дивиться
так сумно, гірко, що в мене розривається серце. Господи, чому я тоді не
прислухалася до попередження!? Чому не прислухалася?!..

 І знову зайшлася
плачем. Треба було її розрадити, відволікти од важких думок. Але як і чим?
Може, аби вони частіше були разом, те йому вдалося б, але про подальші зустрічі
вона і слухати не хотіла. Благала забути про неї, забути про все, що було між
ними, назавжди викинути з пам’яті, не дзвонити, не шукати зустрічей, бо їй і
так важко – сонця не бачить, людей не чує.

Роман послухався і місяців зо два нічим не нагадував про
себе. Коли ж подзвонив в ординаторську, трубки не кинула, розмовляла спокійно,
в голосі не відчувалося надривних хрипів. Під кінець подякувала, що не забув
про неї. Не перечила, якщо він зрідка нагадуватиме про себе. Інколи на душі
стає так тяжко, скаржилася, що живою в землю лягла б.

„Тепер уже не ляжеш, – тішився про себе, чорна хмара, – в
якій ти втопилася, рідшає, відноситься вітром часу. Дасть Бог, до краплі
розвіється”. Переконання це міцніло після кожної телефонної розмови. І коли
дізнався про двомісячне відрядження у США, не вагаючись, сповістив про те
“мобілкою” Марії і, як колись, привітавшись, не вдаючись до словес, сухо
сказав, що через двадцять хвилин чекатиме на неї побіля медучилища, звідти
завжди, як мали обмаль часу, виривалися з цегляних обіймів міста та нудних
домашніх клопотів до свого „Притулку Любові”. Вона, як колись (здавалося, з тих
пір минула ціла вічність), відказала коротко:

–Я вас зрозуміла.

 Подумав, що чорну
хмару таки добряче пошматував вітер часу. І зрадів, що тепер у них знову
настануть щасливі дні.Та коли побачив Марію, райдужний настрій наче вітром
здуло. Нічого в ній не змінилося, хіба ще дужче зчорніла, зістарілася,
щоправда, на висохлих устах зринула усмішка, але була вона квола, жалібна, ніби
душа збиралася покидати тіло. І голос, як віталася, був сухий, без найтоншої
нотки радості.

–Куди їдемо? – запитав якомога бадьоріше.

–Куди хочте, – байдуже відказала.

–Може, в “Притулок”?

–Як хочте…

Дорогою все більше говорив він, вона лиш зрідка вставляла
слова, в’ялі, без тіні живинки. Грів надію, що місце любові, з яким пов’язано
так багато їхніх щасливих днів, розворушить її, вдихне хоч крихітку сітлого
настрою, але із цієї затії нічого не витворилося. Може, ще й тому, що землею
повзла пізня осінь. Берізки, котрі завше навівали в їхні душі ніжну радість,
нині, обідрані холодними і мокрими вітрами, були похмурі й мовчазні, очікуючи
ще гірших днів, які несе із собою зима.

 “І моя зима не за
горами, – тужно зітхав Гуцуляк. – А в Марії буде тільки літо… Як тоді
складеться між нами?”

 Скосив погляд на
Марію, котра йшла на віддалі простягнутої руки. Вона була замислена, сумна.
Дивилася перед себе, але, певно, бачила не поодинокі голі кущики, а за ними
стіну з гінких сосон, а щось інше, може, й неземне, бо не вмітила гіллячки під
ногами, перечепилася за неї і, якби не підхопив, то так і простяглася б на
сирій землі.

–Вибачте, – нарешті подала голос. – Задумалася…

–Ага, – хитнув головою.

 І тут же спохопився,
що з язика злетіло зовсім не те слово, котре треба було сказати, і настрій його
скис не від того, що Марія й досі не одійшла від горя, а від страху перед
власною старістю, котра вже стоїть за спиною і дихає холодом. Йому стало зле, і
він заходився гарячково вишукувати слова, які відволікли б кохану од важких
думок.

–Ви надовго летите в Америку? – несподівано озвалася Марія.

–Та ні. Всього на два місяці, – і, помовчавши, додав: – Я
буду за вами скучати.

–Я теж…

На її лиці, на губах, в очах зродився непідробний смуток.
Чим довше він сприймав той смуток, тим ріднішою Марія ставала для нього.
Переповнений хвилюючою ніжністю, він узяв її холодні руки, пригорнув до своїх
грудей, аби їх зігріти, аби відчула, як, переповнене коханням, стугонить його
серце. Вона не пручалася, лиш коли своїми губами потягся до її губ,
відвернулася, підставивши щоку. Але й цього вистачило, щоб збунтувати
чоловікові кров, зродити бажання домогтися не тільки губ, а й більшого, того,
за чим вони багато літ їздили до „Притулку Любові”.

–Не треба… Мені буде дуже боляче. Тільки ви не гнівайтеся.

–Ви що?! – навсправжки подивувався Роман. – І з голови
викиньте! Чого б я мав на вас гніватися…

Щоби згладити зніяковіння, яке зринуло після натяку на
тілесне зближення, запропонував скропити вином його відрядження. Першу чарку,
як завжди, підняли “за неї, лиху любов”, щоб її не вбили і найлютіші морози,
щоб вона не в’яла ще довго-довго. Виголосив те, як і того дня, коли до Марії
завітало страшне передчуття, Роман. Але нині вона не одвернулася від поцілунку
в губи, і своїми, либонь, ледь ворухнула. Говорили, як і дорогою, про все і ні
про що, однак час біг швидко. І не зогледілися, коли на землю опустилися
сутінки в гурті з холодною мжичкою. Марія не підганяла, як то було майже завжди
в старі добрі часи, – чи збайдужіла до всього, чи хотіла побути з ним якомога
довше, відчуваючи, що у „Притулку Любові” вони разом востаннє, і взагалі – все
в них востаннє. Коли в місті прощалися, знову підставила губи і не поспішала
одірвати їх, а очі хлюпнули рясними сльозами.

–Усе буде добре, – мовив він банальне. – Я буду дзвонити…
Ви тільки не вимикайте “мобілки” і не забувайте підзаряджати.

–Не забуду, – схлипнула, і вже відчинивши дверці: – Не
гнівайтеся на мене… Я нічого не можу із собою вдіяти.

–Заспокойтеся, люба, і чекайте мого голосу з-за океану.

Він догукався до Марії через океан у проміжку десяти днів
лише двічі. По голосу, рівному, без дзвінких переливів, зрозумів: чорна хмара,
зіткана з горя, ніде не ділася, і нема в ній просвітку, маленької щілини, крізь
яку пробився б сонячний промінчик різноголосого життя. А потім – як заціпило,
хоч дзвонив по кілька разів на день. Квартира, куди, стривожений мовчанкою,
зателефонував, озвалася роздратованим чоловічим голосом:

–Скільки можна набридати? Сто разів казав: в лікарні вона, в
лікарні! Туди і дзвоніть.

 Рідна Маріїна
ординаторська після короткої мовчанки сповістила: в Марії Петрівни стався
нервовий зрив, і зараз вона перебуває на стаціонарному лікуванні. Турбувати її
поки що не можна.

 Його охопило
тривожне, недобре передчуття: Маріїні колеги сказали не все. Стався не нервовий
зрив, а щось страшніше або й зовсім страшне. Невідворотне.

 Цього разу передчуття
справдилися. Дома, куди, гнаний тривогою, повернувся на сім днів раніше, на
нього чекало найстрашніше: Марія – в психлікарні. Уява малювала найжахливіші
картини, але коли побачив її, від серця трохи відлягло – була такою, якою знав
і кохав, – легкою, свіжою, ледь-ледь усміхненою й окриленою. Подумалося, що
сюди жінку запроторив чоловік з численною ріднею, серед якої було кілька, що
мали вагу в суспільстві. Прохопилася впевненість, що вона, як тільки вгледить
його, зраділа, переконавшись: він не відсахнувся від своєї коханки і в біді не
залишить.

Але Марія жила в іншому, перевернутому світі, в який її
завели муки совісті. Лиш як підійшла зовсім близько, в затуманеній голові
пробудився крихітний промінчик свідомості: брови в подиві підстрибнули вгору,
очі розширилися й застигли, обличчя осяяла радість, а на ледь опуклих,
звабливих губах, створених, як любив жартувати, для солодких поцілунків,
змигнула щаслива усмішка:

–Це ви? – вигукнула втішено.

–Я, Марійко! Я.

–Де ви так довго були?! Чому не приходили? Я так вас
ждала… Мені без вас було дуже погано. І Оленка не приходить… Може,
побачите, то передайте, що я жду її.

–Неодмінно передам, – озвався здушеним від мокрої гіркоти
голосом. І щоб не мовчати, запитав: – Як ви тут? …

-Мені добре… Тут стільки цікавих людей… Хочете, я вас
познайомлю з Лілею Сандулесою, або з Іво Бобулом?..

–Іншим разом… Сьогодні я дуже зайнятий…

–У вас завжди нема часу, – кривдно наморщила ледь
кирпатенького носа.

–Що зроблю? Така робота, 
як завжди в таких випадках знизав плечима.

 Вони розмовляли з
годину чи й більше. Якийсь час мова її була наче й розважлива, розумна, погляд
спокійний, осмислений, на лиці не відбивалося чогось неприємного, невластивого
тому, що знав, любив. Починало видаватися, що з жінкою нічого лихого не
сталося, що він приніс із собою одужання, як тут із вуст її зривалося кілька
слів, що не впліталися в загальну розмову, не в’язалися між собою, а очі із
зеленкуватих знову ставали сивими, розпливчастими, наче й дивилися на гостя, а
бачили когось іншого чи щось інше, дуже далеке від земного життя. Йому починало
боліти в скронях, картав себе за відрядження, бо, думалося, якби був поряд з
нею, то, може, нічого лихого і не сталося б.

Коли прощалися, Марія попросила поцілунку.

–Я так скучила за вами. Так скучила… Ви ще прийдете?

–Прийду, – глухо відказав, вчуваючи, що звалює на себе
важкий хрест, якого не позбудеться до кінця днів своїх.

м. Радомишль на Житомирщині