Межа Юрка Гудзя

 

 

20 лютого 2002 року у житомирській лікарні помер Юрко Гудзь – самобутній і талановитий письменник, який за життя так і не був прочитаний… Таємниця його смерті (а Юрка напередодні знайшли в одному з житомирських дворів з проломленим черепом) обросла легендами, хоча насправді, здається, ми наблизились до її розгадки. За Слово вбивали в усі часи, а надто в теперішні, коли час бунтує і зав’язується в тугі вузли…

 

Володимир СТУДІНСЬКИЙ

 

Його не можна вважати стопроцентним малинчанином, але разом з тим Малин у житті одного з найталановитіших українських письменників кінця ХХ – початку ХХІ століття Юрка Гудзя відіграв певну роль. Він деякий час вчився у Малинському лісотехнікумі, потім часто приїжджав сюди в справах. Можливо наше місто й стало тою відправною точкою, з якої пролягла його дорога в літературу…

 

В шістнадцять років, на Різдво

я добирався до свого села

І мерз на нічних вокзалах

Києва, Малина й Звягля.

Згорнувшись в бублик,

На дерев’яній лаві

від холоду не міг заснути,

а крізь важку дрімоту

вчувався безнадійний запах

гарячих дерунів…

 

У кожної людини є своя Межа. І не лише як пограниччя чи лінія, що ділить території або світи, а й як вузька цілинна смужка між полями Життя та Всесвітом, що водночас є тою польовою стежкою власного життя чи його шляхом… Кожен з нас живе на межі чогось і має свою межу-територію земного буття, де працює і вирощує врожай власних зусиль і намагань, де шукає і влаштовує себе у часопросторі.

 

Додому все ніяк не доберуся.

Отож і думаю –

моя періодична безпритульність

перетворилась в правило життя, –

І не лише мого: здається,

цілий світ ночує на вокзалі

І біля втомленого діда

дрімає чорний пес.

… А, може, справді, марна справа

у невлаштованому світі

влаштовувать своє життя?

Та скоро ранок…

Пожалілись – і далі помандруєм,

аж поки люди на землі

не віднайдуть свій спільний дім.

А біля них – і я зігріюсь…

 

Юрко народився на Звягельщині – благодатній землі, що дала світові Лесю Українку. Можливо, у своєму рідному Немильнянському лісі він у дитинстві розмовляв з Мавкою чи грав на сопілці разом із Лукашем, або ж купався в молочних хвилях Случі разом із русалками… Хто зна?!. Та його любов до природи, до лісу зокрема, була якоюсь особливою.

Із щоденникових записів (мова оригіналу збережена):

«7/IX-83. Севастополь.

С этой высоты лес был как пышная пятнистая пена, как огромная, на весь мир, рыхлая губка, как животное, которое затаилось когда-то в ожидании, а потом заснуло и проросло грубым мохом. Как бесформенная маска, скрывающая лицо, которого еще никто не видел… Вот я очень давно думал о лесе, спорил о нем, видел его в своих снах, но я даже не подозревал, что он существует в действительности…»

Тому й не дивно, що після закінчення восьмого класу в рідному селі Немильні Юрко Ґудзь вступає до Малинського лісотехнікуму. Саме ліс для нього був певним простором мандрів, уяви, пошуків та романтики.

 

У темряву осіннього притулку,

в порожню хату біля лісу

я повернувся знов.

Під стріхою знайшовши ключ,

повільно двері відімкнув.

Аж відсахнувсь –

дві чорні тіні кинулись до мене,

холодний помах крил

ударив різко по обличчю…

Я довго-довго тут не був,

чиясь душа чекала тут на мене…»

 

Або ж рядки із іншої поезії:

 

Очі згубились

в чорному лісі,

Місяць скотився

з небес.

Шурхоти, шерехи,

в листі,

Осінь стомилась,

як пес,

і прилягла…

 

Та найулюбленішою порою року Юрка Гудзя, який народився в зеніті літа і на межі півріч – 1 липня 1956 року, була… зима. У книзі «Замовляння невидимих крил» він пише: «На першій сторінці округлим дитячим почерком виведено єдину фразу: «Зима – наймилосердніша пора року…» Далі – нема нічого, лише чисті, ще незаповнені сторінки білого завіконного поля… Я знову заплющую очі: ще мить, і на внутрішній поверхні моїх повік з’являться невидимі на папері знаки: гієрогліфи, літери, незнайомі слова… Я мушу встигнути їх прочитати… Бо ж кожна зима – то відлік нового часу, що починається і завершується теплим дотиком Твоїх долонь…»

Зима як чистий аркуш паперу, на якому починає писатись новий текст часопростору і життя.

 

Удвох з великою зимою

Живем в безмовності.

Нема думок, ні почуттів.

Одне бажання: стати полем,

Прикритись снігом до весни.

І не виключено, що саме зимового ранку 1972 року (а зима того разу була сніжною) Юрко вирішив розпочати писати новий текст свого життя: залишити навчання у Малині і вступити до Київського геологорозвідувального технікуму. Манили мандри не лише у просторі, а й в часі… Саме геологія здавалась тою наукою, яка розкривала таємниці минулого життя у Всесвіті. Та було ще одне захоплення – історія. В дитинстві він мріяв стати вчителем і викладати, як і його мама, в школі саме цей предмет. Тому, вже після строкової служби в лавах радянської армії, куди Юрко був призваний після закінчення геологорозвідувального технікуму, він вступив на історичний факультет Київського педагогічного інституту. Вивчення історії давало йому відчуття зв’язку Часу і бути на Межі великого поля історії. Якось у своєму щоденнику він занотував: «600 років тому на полі Куликовім, біля Дону і Непрядви, вирішувалась і моя з вами доля».

Саме розірваність часопростору на Межі і здавалось Юркові чи не найбільшим випробуванням, бо «…боляче жити на світі, в якому розірвано єдиний час існування, й людина мусить страждати окремо в минулому, майбутньому, нині…»

Тому прагнення з’єднати ці три виміри були чи не головним завданням Юрка. Проте страждань і болю від цього прагнення не меншало. Відповіді на одні питання породжували інші, що вимагало дальшого і глибшого обробітку своєї Межі та подолання шляху до пізнання. І як сказано у «Біблії»: «Бо при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!…»

Часом здається, що ця біль веде до Бога, до Істини… Дорога, що лежить на Межі Любові… Адже Бог і є Істиною та Любов’ю…

 

Спочатку Бог зліпив жінку,

а потім чоловіка.

Вони глянули одне на одного

і засміялись. Згодом

їх відіслали в світ.

Тисячоліття відгули,

всі розійшлись,

лише слова зостались:

… а ще будете разом

у тихій пам’яті Бога.

 

У пам’яті Бога залишаємось ми всі, але не кожен залишається пам’яттю, що є Межею. В одних вона закінчується з фізичною смертю, а в інших вона розпочинає лише своє продовження в Духовності. У пролозі до однієї із своїх книг Юрко Ґудзь написав: «На паперті зруйнованої церкви я побачив сиву згорблену жінку. Вона підвела голову й повільно перехрестила мене рукою, схожою на чорний корінь мандрагори. Розгублений не знав що їй відповісти, якими саме словами і що покласти в порожні долоні. Жінка уважно дивилася крізь мене. Раптом я щось пригадав, і дивуючись самому собі, заплакав. Жінка десь щезла, розтанула в темряві. Розмова тільки починалася, поряд з мовчанням про невимовне – наші слова лиш postscriptum. Все ще можливо. Світ не завершено».

…Він пішов із життя якось несподівано швидко і дико несправедливо на Межі часового балансу – 20.02.2002… Пішов так, аби залишатись постійно тут серед Людей, на Землі та в «тихій пам’яті Бога»…

м. Малин