Медовиця

 

Роман КИСЕЛЮК

 

– Тату, се ви? – перепитую з темряви з притиском у голосі, хоч достеменно знаю, а в самого серце калатає – хоче з грудей вискочити.

Страх як лячно отако в опівнічну сутемінь іти переднім болотяною Рудкою.

Лозовиння вдень мовби не помічаєш, а тут на кожнім кроці воно так і норовить шкрябнути. Накосилисмо… Насушилисмо сінів, хоч яке то вже літо завдатне, лишень дощі перуть. Ні обійти, ні об’їхати, то й несемо потрохи, бо взавтра Беньо Гелетник, як прозвали його краснецькі, ділитиме за десяту пайку, то плакали наші мозолики криваві.

– Що, синку, начисто піднепав? А тяжко би му так конати, як ми зі свого красти, – озиваються ненько з темені, гей з теменного стриху.

Мені направду звізди в очі б’ють разючим променем: то схрещуються, то розходяться цегловими, ліловими, бурими колами. Тримаюся з усіх сил, бо який з мене опришок. Відхекуюсь – під беріжок дертися. Коби то хоч верітчина, а то неня дві докупи зшили, здаєсь, тисне стопудово, й не ставиш, бо завдати нікому, то й чалапаєш, гей бузько по млаці, аж ноги трясуться. Сінце не млаковите, не одностеблиця, хоч на скупому сонці пластінки вистояні, саме медовиця, як приказують ненько, прицмокуючи язиком, сам, небоже, їж – не наїжся, не те що маржина. Прецінь, мосціпане, земля ґазду любе, а не фулея пустого, під весну ґазда бульиґи виполе, спузичкою підсипле, й не трава, а саме команиця, запах – на коліна падай.

Дожилисмося, повідбирали, притинки, ґруні, руки би їм повсихали. А як без маржини, прецінь, що той гуцул варт? Пропаде пропадом.

– Колгоспи пов’язали, пупець розв’язали, шляки би вас трафили, що за влада, що то за совіти, як п’яти з капчурів світять? – приповідають зізла з-позаду.

Ненько йдуть пиняво, гей той кінь у борозні, накульгуючи на ліву ногу: з тамтої войни знак, то всі по вуличному прозвали їх Йваном Пинявим.

«В хаті нас восьмеро душ, без корівчини що ми варті!? Ані полизати, хіба що дрися горі стінами».

Якби не той Ґелетник проклятущий – сей людині не зарадить, лише для себе на два ока видит, і що з него за ґазда? Кінь є – дишля нема. Ще який би день-два дихав – їм на руку грає. А сей поділит, ждіт-ко, ні сліду, ні знаку, хіба що корові на іден язик хапнути. Адіть, польовий, прецінь, що то за ранг’а така? Перед новою властю вислуживсі. Попробуй щось проти піти, як та гадина в корчи, все щось винюхує. Ах, ті вміють, ох вміють, душу одним махом виб’ють, як Миколі Андрійцевому, й до смерти на підґулки не заробив. Бігме, більше ліків з’їв, ніж хліба.

 

Пополудню на Пронюкову господу понаїхало начальства і стрибків.

– Падочку гіренький, спаси і порятуй! – ломила руки Йваниха, – щось ми гет на зле показує.

– Хазяїн гдє? – бовкнув один з приїжджих, гей би за обшивку хляпнув з коновки окропом.

– Де му бути? За Рудков, на косовиці, – віднєкалась Йваниха.

– Підріхтовує, під вечір, аби все докрасти, – а очима так і стриже Беньо.

Обнипавши оборіг, навильником почав скидати пласти свіжого сіна.

– Се верхне, все сеї ночи крадене, товариш представитель району, – докидав словами Ґелетник.

Вповномочений підтикав шинелю, зневажливим поззіром зухвало торжуствував.

– То що маємо робити, га, Стаповичу? – Скидати в драбиняк та разом з ґаздою в район?

– Уліки наяву, – потверджував представитель, глухо покахикуючи, – там начальство вище, пускай думаєт.

– Відай-ко, Йванихо, твому ґазді надовго Сибіром запахло й медведі годуватиме надовго, – догризав Беньо.

– Що ви, паночку польовий? – та й упала перед вповномоченим. – Господочку, не губіт-ко, за що така дяка настала, щосми злого кому зробили!

Накульгуючи, розпатланий, з посивілим сторца волоссям, як з пластами сіна, на обору ступив ненько.

– Встань-ко, встань-ко, нема перед ким на коліна падати, й не пасує, товариш польовий, одне на друге наговорювати, бо який я злодій, най сусіди скажут. Вік єм звікував, за ніхоть… Усе зі свого мозоля: й хатину зліпив, дітей пустопашки не пустив, – показує рапаві, як трепетова кора, руки. – Адіть, який я злодій, з такими мозоликами, га?

– Нє пан, а товаріщ, панов нєт, – поправляє вповномочений.

Ненько пропускає ущипливе зауваження повз вуха.

– Знов своє заспівав Йва’, а згадай-ко як хлопам вдовбував у тім’я, що відколи світ світом – не був жебрак війтом, а дивися, наша власть прийшла жебрацька, совіцька, ге-ге. А кимиш, як підбивав, що поляки-то й совіти: між двох панів лише г’азду б’ют, – показував прогнилі передні зуби й хихотів.

– Видиш-ко, Йва, пам’ять коротка в твоїм мозку, задавнилася пляма з тих партій радикальних й тре’ відчистити, а щесмиси в родину набивав. Не кимиш?

– Помовч, а то розпустивси ґямбу, як шатро циганське.

– В яку родину, дзяво?.. Не дай, Боже, козі лісу, як бим тогди не дав корцак жита – пішов бис галай світом.

Ану мовч, а как замендєлім – три дня костей нє собєрьош, – вихопився з гурту котрийсь плюгавець.

– Стаповичу, що з ним забавляти, самі видите, стягуй протокул на обох, і синка туда в протокул стягни, обом стежка в Сибір м’яко встелена. Нарозумієсь, там швидко нарозумієсь.

– Паночку представитель, люди, та що робите, коби ліпше бисте надавали кілька потиличників, бо се небож’є, бахур’є, що винне? То все старий наробив. Божечку, за що ня так тєжко караєш, га? Ой, синку, Йванку, – ридма голосила на все село Пронючка. – То тя заберут до Сибіру, то тя заберут… На кого ня лишиш? Ліпше би та худібка виздихала. Бим попід плоти траву пасла, а тя не дам, най ня тута вб’ют, – і фартухом затуляла цілий світ.

Неньо берут атраментовий огризок, лихо зиркають на зайшлих і коравими пальцями виводять букви. По якійсь хвилі витирають сухими долонями сухі губи й начисто затуманені сідають на підгнилу призьбу і затуляють лице, аж світ пішов памороком.

 

А тамтешньої неділі на шкільній лінійці, де приймали в консомоли, зачитали, що якоби я злодія син.

№7 (195) 7 квітня  2017