Марта

Новела

 
В’ячеслав МЕДВІДЬ
 
Бо ж мусіла за города бігти сваритися, а то що, – вік у полі проробила, а тепер відрізати надумали.
Цих врядників стало більш, як людей на світі.
Добре, бабо, здавайте молоко, то не матимем до вас діла.
Та й сподівайся, що Микола притербічить у бідончику од людських корів, а тоді в’дразу й назад вертає, до молочарні. Буцім од неї. А де ж то ти на корову розстараєшся, а чи на яку козу. А нє, – були кози, ще за німця, а кози й порятували. Повела їх на прив’яз у далекішу лісову галявину, аж вертається, – нема їхнього хутора.  Німець вщент випалив, вистріляв.  Якісь партизани завелись, та німця підстрелили, а староста Дохан,  аби одвести біду від села, вказав на хутір.
Коли б не ця зосталішня хатина, то й село одпочило б, а так морока з цею бабою.
Впісля війни не схотіла брати довідку, що партизанка;  й так по сей день, – чіпати бояться, а дві хаті з городцем давніш розорати хотіли. Бо ці трактори й борозни доладньої не врихтують, – котрий обійде, а інший і мальви поздовж тинка підгрембає.
Та ще й могорич, бо стіну не зачепив; а-г-і-й, з цею партизанщиною. Якісь штири гранаті у сінях прикопала; аж то не ті партизани, не ті воєнні. А як погнали німця аж за Андрушівку, то якась наволоч вслід посунула. У кожаних пальтах, на мотоциклах, – от ми освободітєлі. Жінки тікали зблеску очей. А діди не встигали бутлями варенуху підносити. Набулися сорому ще й ганьби. Але що ж.
Та й ослобонилися; йди, Марто, на сторожування, бо більш хто. Понаучувалися за німця красти, то як цю власть зновішню відновити.
Така з неї комірниця була. Люди злобували; бач, партизанка, то вже й до комори приписана. Боялася й пискнути, залізе в солому й не ворухнеться. А Гаврила по кроках упізнавала. Нагребе в мішок, й що ти кому скажеш. Аж тоді урвалося, як сусід доніс. Покликали у район на слідство, то бідний крадій з того ляку завісився меж поренчами тюремних ліжок. А додоми на возі привезли вже неживого.
Такі були судді, а й такі суди вчинялися. Не те що.
Та й довіку на цьому сторожівстві добувати, бо як інакше. Он уже й того чорти з косою несуть. Затарабаниш ложкою в шибку, – а, то ти на моїм добрі запосісти хочеш.
А що ж, бабо, ви вже не хадзяйка, а город заростає.
Га-а, а й забувся, як малим вичерпував мисочкою спирт із річки, а твоя баба на базар у Кодню возила. Німець десь на Житомир подався, бо наші вже підпирали. А спиртзавод  робочий був, дарма що в окупації, а німець, як одходити, увесь спирт у річку позливав. Ізвечора допалися наші хлопці, хлебтали, черпали, аж і поснули мертвецьким сном. А німець   вдосвіта вернувся та й всіх передушив.
Й не так ті війни, як що з людиною коїлося, й скільки ж то люду цього безневинного погинуло, а мине якийсь вік, згадається щось несосвітенне, та й хрипко засмієшся. Бо й це хіба не війна, – помахувати ложкою впроти шибки, одгонячи ще їдного зайду на твоє жебрацтво.
Та чи не Микола суне з якимись граблями на плечі, замахується на того косаря, – ай-бо, знов кров потече. Ой же ж з цим Миколою. Що-які збори села, то  його на сцену. Та й рядять, чи його на лікування, чи й так. Микола в костюмі, зачесаний. Лю-уди, я вже не п’ю, я на роботу ходжу. Спитайтеся меї жінки. Я людиною зробився. Усі падають од реготу. Але, думаєш, не так само, – е-ге.
Аж знає, – лобом вбіпреться у двері й заводить, як і перш бувало.
Бабо, бабць, ви бачите, плачу знов, але я вже не можу. Мені ой же як мами шкода. Казали, що заберуть у лікарню, бо з такою хворобою вдома не тримають. Але поки я живий, я свеї мами не віддам. Якого ви здоров’я хочете, як їй сниться війна. Тато, утікши з полону, ховаються на горищу, а німець приставляє маму до стіни до хатяної й стріляє кружалом понад головою. І тато вийти не можуть, бо приказ порушать.
Та й ложка вже не в помогу; й собі об цей бік дверей прислоняєшся лобом і наслухаєш.
Бабуню, баб, може що помогти. Хай тамо кажуть,  що Микола знов напився. А я ще бика в воді перестою. Їм це п’янство в голові, як у тої Ганни, що горобці з осени в голову залетять, та й до весни. А на моїх руках мама хворі, жінка інвалід, а трох дітей вивести в люди.
Чом не знає, – дітки оно знов прибіжать. Їхні ляльочки на тинках порозвішувані, дожидаються з ночі. А жінку то раз й не познала. Якогось базарного дня, після церкви, бачить, – така ж трудна людиночка на колодці під кам’яною вгорожею прихнюпилася. А ноги в неї тако-о, – та й треба дати. Якби ж то знаття, що Миколова жінка.
А й так, – ще лишилося право доживати на цій мов своїй землі. Де який камінець, яка колодка, то вже й хилить сісти. Людина довмілася виставляти своє каліцтво навпоказ. Дивіться, осьдо ми які, й нічого такого не думаємо. Забалаканий світ, що де й думці озватися.
Ви ж знаєте, баб, це мене знова на збори потягнуть. Я того Льоньку пужалном як перетягнув, то не скоро з лікарні вийде. Люди бачили на містечку. Це що він мою жінку налякав, та й на ноги впала. До кожного приступається, й аж у душу заглядає. Чи ніхто нічого такого.
Е-г-е, коли б то знаття на все та на всякого, а то забагатів світ, аж ну. Щокожнісінька робота стратилася, але кожен тягне свій гріх за собою. Судіїв стало більше, як самого люду підсудного. Йшов би, Миколо, бо ще лікарі над’їдуть бабу на комісію впрохувати, а двері набухли впісля дощу, та й не одчиниш ні з якого боку. Подаю руку з драбинки у дірочку, де кури улазили на сідала, а цим лікарям треба план сповняти у поміч цій  партизанці.
Ай-бо, впражуся у возика, та посаджу вас, й аж у село, а люди в полі постають, та й будуть дивитися, яка ви пані.
Докажеш; а-вже-ж, і цьому світові, й тому; хіба казкою задобрити про якусь бабу, про якого діда. Бабський світ, де не глянь, а іншому й не бувати. Придибала ця бідна Мелашка; колядувати, каже; а вернулася до свеї хати в село, заснула й замерзла. Так у куфайці й поховали. А в стелі дірка видніла, виколупали тринадцять тищ рублів. Ще й відро залізяних рублів у коморі, притрушених попелом. А в скрині, у шафі пальта, шуби, з ярликами всі. А ходила в старому пальті, а на посиденьки йде до подружок у карти пограти, й пальта не скидає. Впослі дозналися, що в полах були позашивані гроші. Мала яких двадцять рублів пенсії, а в людей просила. Навіть у магазині, – дадуть тульки чи чого там, вона враз і скуштовує. А все ждала якогось Михайла Йвановича; от як приїде, то вони ого яку хату вибудують.
Та ви собі ляк даєте, а світ аж не так споганів. Я в світі живу, та й мені добре. Одно що якесь позасвіття вистежує й нищить, – задобріли на  нищенню, а держака до лопати доладнього і не вистругають. Мусиш сам ладнати моторчики, робити з нічого хоч щось. Дивіцця-но, баб, як це так, – більш сили тратиться, щоб не вдуріти,чим просто жити.
Та якесь лихо немов обсідає, – людину вб’ють, а курку зарубати не годні. То хату обкружають; виходь-но, партизанко; знов хтось доніс на цих злодіяк. Вовки так у вікна не деруться, – м’якенько лапи складають попід шибку, заглядають, чи лад у хаті, чи в печі палиться, бо їм тра більшого баняка запарювати, чим корові. Бабський  світ, ще й звірачий; та й мир, та й злагода. Звір не попросить, але все має. Куйовдяться в цьому світі, а міри на копійку ніяк не складуть. Та й допевняються, як же це ти вижив, встояв на ногах, і при тямі. Та тебе вже давно не мало б бути. От ми люде, це наш час і наше царствіє. Вже й біжать, догукуються від кладовиська, й на кладку вибігши, – дід Іван знов на печі вередує. Гроші в подушці зашиті, а невісткам клопіт . Кличте-но Марту, та заспіваємо тої довгої, бо я чось слова позабувався.
Це ж треба дожитися, – ввесь світ винуватий, тіки ви, бабо, святі ще й добренькі. А як ми дічатьми німцям їсти варили, то вже й ізмєнніци родіни, і допри, й що хоч. Німець так не збиткувався, як ці освободітєлі. А ви в хорі у церкві  заспівували, а німець заходив послухати, та й вам нічого. Нас на роботи в Германію заганяли, а вас в оперу припрошали.
А-вже-ж-не-як, що яка де не є влада, то їй дай невинуватого, щоб з нього робити винуватого. Та давай множити суддівство ще й винуватих. А зійдеться суд людський і той суд, та й така війна настане, що де коли і була. Увесь світ під слідством, а вселенського зла не прознати. Не те світ, що он вбійник, кат, злодій,  а вже кублами цілими спокушаються. Та якби ж то сказати, що он людина зо світу, то й гріх не так повивався б. Та й видко було б, що є гріх, а що ні. А так. Розокремилося  людство на тих і тих, а кожда нова влада примножується давнішими судіями та грішниками. Затісно, де не поткнися.
У церкві оно як виспівували, а в хор-ланку вас не затягнеш.  А це тра йти Льоньку бити, бо як тіки не обзиває, – й лоханки, й німецькі вдови, а нас припрошують та у всенькому світі вітають.
Та то ж де який спів та який де час. Та як з тою піснею де притулитися й як. А вас іще в тих казахстанах ов як дожидаються. І шевченківська дума, й поліські жаління.  Де ще та війна, а вже тягнуть на допити.  Та чи є в цьому світі людина, щоб це її не достежили ще й не допитали. А тато петлюрівець; а дід; а баба; а в гайдамаках хто був. А справа набухає, а ще цей почав лащитися.  Е-ге, кращ я десять років одбуду, як з тобою щось мати. Аж коли знаття, що вони з одного села. Й він до її мами ходив, там якась любов була. Де й дівся ураз. Приходить інший допитувач, ту справу на шмаття порвав; ти у міня всьо скажіш. Та й було-о. Сказилися б ви де, – треба ж вам якось помогти, та як вчистила антиколгоспну частушку. От тобі й казахстани, й десять літ. Десь там і Шевченко бував.
А ви тих давніших пісень тіки в хаті співаєте. А нам би хоч одненьку для репертуару. Той Гмиря постояв попід дверима, послухав, та й впав на коліна.  І в цю оперу забрали б. То ви нам сором чините перед всеньким світом, а світ такий, що тра вклонитися та розважити. А свекор на печі чуманіє. Кличте Марту.
Як-би-ж-то. У діда п’ятнадцять тищ на книжці і ще п’ять закопаних під столом. А одібрали тіки триста, що відпускних у колгоспі дали. Нікому не відчиняв, а це, видно, якісь жінки були. Бо як голову у місто возили на експертизу, то в очах відбилося – наче жінка. Покличе батюшка на одспівування, то, може й ці двері одслоняться хоч краєчком. Вовки на підобідок прискочать, то які там співи й яке одспівування. То вже як вовки одпустять. А людський вказ для них не указ. А ще ж і заспівай, і потанцюй, – правда ваша. Та ви ж тіки на могилках цими співами одробляєте. А скіки ще тих могилок неопізнаних, а й співів ще скіки потребується. Наспівує той бім-бом, а що він проказує щоразу, – бім-бом та й годі. Бо й життя таке, що де не візьми, то все бім-бом. А одказу на що-яке допитування то й не дочуєш. Скам’янів світ, а людина все м’якенько хоче стелити.
Та ви живете не в світі, а в якомусь верем’ї, що й не догукатися, не дійти.А наших діток такому научаєте, що їм хіба по музеях сидіти. А нам тра дітей осьошніх, та вдатних, та щоб толк якийсь був.
А де ж то взграбати хоч однісінької гадки, бо ще якийсь час, і вам ці співи ай-бо урвуться, бо й інші співи допрошуються, а ще дужчі голоси од ваших повстають, а ви хрипами цю порожнінь заповняти будете; та й по співах.
Та як собі думаєте, а з цим дідом хоч що робіть, бо гроші замикані, а нам дітей годувати, бо як ці старші настаралися, то їм гроші так собі, аби мати.
І жаба м’яка, а попробуй її з’їсти. Якоїсь пори то впускала до хати, дак що ж. Одно по стінах снують гочиськами, де який рушник чи ікона, а й ляльки мотанки не вгавлять на ліжку біля подушок. А то з якого року, бабушка. А цьому миснику скільки літ, пані Марто. А якби оту сорочку, що он на скрині іскладена, да в музей.
Та й простоюй вік на цьому сторожівстві, бо око зайшлого уже проз віконечко видивляється й ту хатину попід лісом. От би й її до музею, бо ж тепер такі музеї, аж цілі села влазять. А не хтіли б і тих забрати, що їх душі і тіні чаяться під лядою в погрібці. Одно, – вхнюпитися у шибки, та й гадка, та й помисел, як то дати раду усьому цьому, що було нічиїм, а стало  ще нічиїшим. Поворушиш пучками ці яблучка лісові на підвіконці, кислички, – беріть осьдо гостинця. А хатка що ж, – Микола десь у циганів коника виторгував, а ці в гвалт: гайда старатися для громади. А п’єш, то й коника одберемо. Ховаймося, бабо. То розбирай піч, та й буде хатина у тій хатині для коника.
Впісля цих гостів один клопіт; пропалиш у печі, щоб хоч дух рідніший по хаті пішов. А димок з комина проб’є собі дірочку у вранішньому тумані, та й  хай бачать. Бо чогось ці гості довмілися вдосвіта навідуватися. Як перш, то й тепер, – удосвіта.
Так і ховайся, допоки цього світу. Хіба от бурят; усе вигадає на якесь свято. Такий уже ж віруючий, аж ну. Жінка тутешня, а вцеркву не заженеш.Одно єрепениться, що заробляє хазяїн мало. Бач, у лісгоспі просиджує та чучала вимайстровує. В кожній хаті як не лисиці голова, то вовча. А де хто котрий начальник, то й кабанячою оддячить за право жити у цьому чужому світі. Та й знай, чи це твій світ, чи гинший який. Удивишся крізь шибчину в туманові хащі, а той вже стоїть. Дальш кладки над рівчаком не рухнеться.
Бабушка Мартушка, я всьдого приніс вам. Як вчепите на ворота, то ніякий злий дух не вступиться до віконець. А моя Дарочка господарочка між могилками снується та вслід усяких духів посилає. А в селі на містечку ще й на базарі репет вчиняє: та ж вони з Миколою на пилорамні не висихають. А я йду несу батюшці тарелі із дерева, повирізблював і Діву Марію, й Розп’яття, ще й голову Йвана Хрестителя. А сільрада за мною, а що то й куди то.
А й справді, ті голови випатрані й на дощечки різьблені поприклеювані аж мов живіші, як цей усенький живий людський світ. Проз туман і не розбереш, чи то дві голови, чи їдна проглядає до неї. Ти мені бусола вирізьби, а живого бусола не займай. А вовків не полюй мені. Та ж якого ще захисту спотребується, – шматяні лялечки на штахетах вздовж стежки до ворітець аж вилиняли од дощів і снігів. Беруть пір’їнки ці дітки й з горщика глинкою червоною підфарбовують. Веселішає світ, коник Миколин з тої хатини радісно обзивається. А вечір не йде й не йде. Якісь хрести й кам’яні брили ввижаються, – час провідати і свої могилки, од людського ока приховані.
Та й бурята замало; замало  а-кого-хоч-не-візьми; дожидалася якось Марійки. І їй довідки потребується, – таке вже дитя війни. Везе їх німець грузькою дорогою попід лісом. А туман; а ще й не ніч. А поза лісом бабахкає, вогнякою пів неба займається. Стоїш при вуглі свеї хати й дожидаєш не знати якої навали. Аж і машина, брезентом укрита, мов забуксовує, приспиняється, а фари дальш трох людських ступінів не просвічують. Німець у гвалт, та стріляти, ворушаться тіні довкруж тої фури. Коли просто ввіч щось лопоче, та ближче до очеретин, та окрайцем городу, зораного на зиму. Вже й бачить, – якийсь колобочок до неї котиться. А платтячко захльостане росою об колінця. Дитинка немов, утекла з машини. Вклякає до подолу її полотняної спідниці , жебонить. Оттак-то світ надсилає; тобі, людино, і те, і се, але не більш того.
Ой, мамочко, мам, та як ж я Марійка вже. А ви ж до мене в квартирку мою і не раз не навідались. А сусідка з балкончика догукується, – хто цей раз кого переспіває. А ще ж доспівати із вчорашнього недоспіваного. А ви ж мене так научали, а я знаю таких, що де в світі кому й снилося. А до півночі як перемию посуд у тій смердючій їдальні, та накидають у кульочок недоїдків, – отто вже свято. Не переспівати всього й до ранку. А Леопольд Ященко все припрошує до свого хору. А я все думаю, як то там моя мамочка, – картоплинку ізварить, та з бурячком вареним, та кашка пшоняна із печі. Та й гребуся автобусами на свій хутір, до свеї хатиночки. А ви цих наїдків не хочете, аж вам смердить. Та ми в смороді аж захлинаємося; нам якби ще більше смороду, а більше.
Та я ж тебе виростила, вигодувала, й про якусь лиху годину відпустила у світ, – була б собі тут бухгалтером або швачкою; а голова сільради Дубовий уже який рік допитується, де ж то Марусина.А безжонний, бездітний, а дядько ж славний та справедливий, не те що котрі з наших. А ласий, бува, й на чарчину, – г-о, я був  би генералом, але де ж дінешся  од цеї бурячихи.Та й знай, де твоє місце, і час, і година.
Дитиночко моя, ще й Марієчко, та ти ж зо мною коровою городець ізорювала, та засівали, та засаджували, а до церкви що-божої служби ходжували, – то що ж той світ з тобою ізробив; ти там до свого племені признавалася а чи ні, бо й тепер, як раніш, приступаються гуртами, бовваніють вперед цеї хати за містком.
Та й знов у ці вікна взиратися; та людочки, та світе божий; та ви допевняєтеся, де яка могилка; а Микола ще кращ повидзьобує на камені; та й то все наше, нашісіньке.
Вдивляється бідна Марієчка, такісінько, як і вона, обіпершись на підвіконнячко, перебираючи яблучка кислички то пучками, то долоньками. Аж і гості; та все строїсті, в чорнім одіжжі, а сорочечки білесенькі, – виступають такою громадою од місточка до їхньої хатини стежиною у ріллі по коліна. Аж мов бояться ступнути далі.  Та якби ж вона мала крила; а вже й вовки підставляли спини, – сідай бабо,  та помчимо над ріллею, над річечкою, над цілим світом людським. А й де ж знаття, що не матимем права ступати своєю землею, а тіки у воздухах  ширяти , – то чи ми люди, чи душі які.
Та й цим гостям треба знати, де яка могилка, де що, бо забагатів світ, аж не потребується її  хрестиків-в’язанок та рушничків вилинялих уперев’яз. То вам клопіт вивідувати, де яка могилка, – а що я маю оддавати, як мертві усе зо мною, а ви навідуєтеся що-якого гожого для вас часу. Опізнюються і час, і люди, а мертві все пребувають вовіки.
А Марійка аж сікається до вікон, кренделики пучками побіля вух викучерявлює. Та ти, доню, такого лиха на мою голову додасиш, що яка там сільрада, які лікарі, і вся влада всесвітня. Та тепер бійся не вбійника і не ката, а облесника з що-будь-якого боковиська світу. Та ти ж моє щастячко, а й ти моє горечко, – а світ той аж винуватиться, а ти все не пробачиш, бо де то мама твоя, а й де тато. Тут пів народу по тюрмах пробуває, а гинші на черзі до тюрем, а винуватих усе не одшукати.
Дивися-но, одколи тебе дожидала, то мотанок пристаралася більш; та якісь лейбики повдягаємо; та мотанок по дві в руки, ще й попід пахви; а двері самі м’якенько втворяться; не те що ти у віконечко в комору влазила; а Микола із дітками на возику аж розпанахує цю ріллю; а коник закосичений; а вечірнє сонечко наче знанова устає з усіх боків небес; а й молочка везе, а й водички, бо криничка зміліла, закидана німецьким оружжям; та й годино, та й часе.
 

№21 (183) 28 жовтня 2016