Мануйлівський записник

 
 
Григір ТЮТЮННИК
 
Прийшла тітка здалеку до родичів. Питають у неї, як добилася, а вона:
– Хоч по коліна в воду, аби до свого роду.
 
Раді не раді, а приймайте Бога раді.
 
– Вже й передків не бачить (вагітна, з великим животом).
 
Чоловік з жінкою їде на базар і наказує дітям од старшого до найменшого:
– Ти, Семене, запрягай мурку, а ти, Грицьку, лови курку, а ти, Трохиме, їж куліш, а ти, Йванько, лізь на піч.
 
У 33-му році Тимофій Коритченко, тоді ще парубок, дав Катюші, як були на прориві в к-пі Тельмана, дві варених картоплини. Катюші тоді було 15 років. А двома роками пізніше, як вона підросла, став залицятися до неї.  «Звалив у садку на траву й заголює спідницю, то я як двигонула ногами!»).
Вона випручалася. Тоді він обидився й сказав:
– Я ж тобі дав три картоплини (три!), а ти… Забула? [нерозбірливо] Це вже характер.
– Не так, дядьку, смалите кабана: треба проти щитини! (жарт).
Не з руки у вашій хаті прясти (іроніч. жарт).
– Я тоді служив дістьвітільну.
Прізвища, прозивають
Делія, Зубаха. Царик, Яцюра, Перерва, Химочка, Півтора-Тараси (високий), Гоп-Гаврило (кривий, наче пританцьовує), Масьор (від «майор». «Майором служить»), Видимо-Микита (любить говорить «видимо»), Супрун, Пронь, Козир, Кухар, Довгуша, Рябуха.
– Я тобі як дам, то з тебе п’ять зробиться (буде).
Присвітив –  ударив.
– І ручку, як Чорт Іванович, подає! (наче нічого й не сталося, наче й не нашкодив).
– Тепер чоловік як чоловік – посадить і посвятить.
– Такого вигнать і слід замести.
– Губа сміється, а серце плаче.
Перепадають дощі.
У книзі відгуків одвідувачів садиби Івана Котляревського: «Одессит кланяется в счет Котляревского».
До «Джул.[аєвої] Слободи»  Оповідання:
«Нюра»
«Царко»
«У вільшині»
«Ілля»
«Устим та Оляна» (потім закреслено – О.Н.)
«На самоті»
«Сміхота» (потім закреслено – О.Н.)
«Глуша»
«Саморуб» («Самостріл»?)
«Комарина пісня»  – Intermezzo
У Мануйлівці
Ніч. Уже десь перед світом. Криниця із залізною корбою (з комбайна), а замість ланцюга пас у два пальці завширшки, теж з комбайна; високе жито, що вже відкрасувалося. Копичка сіна, деркач у леваді і зеленуватий окраєць місяця, а за криницею – трави, полягли від дощів та густих рос, а ще далі біліють стіни од місяця і затінки попід стріхами. Озвався й перепел десь у полі… Та деркач.
 
– Одійшов, бач, його сезон, – (про людину, що довго не жениться).
 
Горбоносий, з опуклими, виразними карими очима – очима турка, дід Коваль. Вуса в нього довгі, на верхній губі вужчі, а од підборіддя широкі, розпушені, як китиці, вуса запорізькі або ковальські. Дід усе життя ковалював і мав одного молотобійця. А по війні дали двох, бо обидва на ступках. Обидва випивали в лузі (кузня над лугом). Він шукав їх поміж кущами та бідкався: «Де ж це моя бригада!?».
…У кузні стеля не підмазана, ліса і глини, що попровисали між хворостом та так і засохли, в сажі на палець, між полатаних халявками з кирзових ботинок (вічка видно), у стінах повбивано шворені й на них висять підкови, кувати ними вже нікого, коней мало, обручі, ободи, іржаві– преіржаві ресори з німецьких машин (дід кував з них ножі й навіть бритву собі викував «опасну», сталь добра), за кузнею рама від машини, теж німецької («підбили одну наші»); в кузні пахне підгорілим вербовим колесом новим (набивали обід), коритчатко з водою (гартували), бачок з водою і важкий мідний кухоль, прикований до бачка ланцюгом, теж важким, як тракторна гусениця – «То щоб бригада кухоль у лузі не заносила»… і далі: стосунки, робота, балачка.
Цей дід перевозитиме поліцаїв і «втопне» з ними разом, що хутора не спалили, слободи ?
 
Як одностайно вони пішли ховати побратима-однолітка! «Годі, куме, пити, бо й не заспіваєте (за домовиною). Ходімо Петра проводити…»
А як ховали, К., одноліток Петрів сказав: «Іди, Петре, а ми теж не забаримося»…
 
Лавошник (крамар), що кожного одводить убік і на вухо, «під секретом» повідомляє, який у нього товар «дефіцитний» є – ліжка, коси тощо; каже так, ніби одному, обранцеві. Тактик! Товар швидко розберуть, йому можна зачиняти магазин, коли схоче, бо «та немає ж нічого путнього». А йому ще й могоричі ставитимуть. Бо сказав же на вухо! Відпускатиме він «дефіцит» теж, «щоб менше бачили».
 
Слобожани на Пслі: Денис, Федір Ганжа, дядько, що кашляє, Платон із шкіряною сумкою при боці, Мик. Тиф. та інші.
Ніч на гатках.
Головня стукотітиме ступкою в човні. Ловить сомів. Побагато. В нього сім дочок. «Треба ж чимось дівоту годувать, щоб їх пранці поїли – хоч би один хлопець на розплід!»
 
Лелека несе в дзьобі сіно, прутик, ганчірки, шмат газети – то на дощ.
 
ОПИСАНИЕ
смежных земель… уьзда Полтавской губернии отъ … до…
Выкопировка съ плана разверстания земли общества крестьянъ с В. и Н. Мануйловим Песковской волости Кременчуцкого уезда Полтавской губернии, на участок, поступавший в собственность крестьянина названого селения Калашника Куприяна Елисеева и означеного на общемъ плане подъ № 141. Разверстание призведено въ 1911 году по распоряжению Полтавской Губернской Комиссии 1 апреля 1911 года Землемером Землеустроительной Коммисии Полтавской губернии Трухановским и прийнято приговором общества крестьнъ сел. В. и Н. Мунуйловки от 13 октября 1911 года.
План составленъ по мередиану Генерального межевания земли состоитъ в участке №141 усадебной пятсот семнадцать кв. сажней.
Цей папір належить Даміану Джулаєві. Він, коли вибере собі в церкві жінку, читатиме їй згодом «Описание», натискатиме з гордістю на «Даміана» і на «меридіан» та «англійські дюйми». З нього почнеться Джулаєва слобода  (десь 1906 – 7 р.). Груша родитиме щороку одним із чотирьох боків і нею він…
«Даміанове»  – куток лісу, джерело. Духове і Ріжкове.
 
Царик поселиться на низу одразу за річкою, окопається ровом і загати поробить. Од повені. Сіна і капусти – його промисел. Як він купуватиме м’яту по фунту чотири разом. Волосенко (Волощак?) житиме біля кладовища «на готовому» (дві груші дички), хрести, щупачки щоночі в негоду. Груша родитиме щороку одним із чотирьох боків і нею він пишатиметься: «Оно, де ота найкраща, найширша груша, там моя хата. А на скільки узварів та груша родить! А як цвіте; а скільки на ній бджіл!..
 
Слобідські землі будуть на горі (жита, баштани), а за землею внизу левади, царок, паром, село з церквою, а за солонцями ледь мріятиме Козельщинський монастир. Жоржів степ. (Жорж наділить Даманові землю за прибитого батька?). Болітця. Назви їхні. Могила. Полустанок, де поїзди зупиняються на півтори хвилини, поки ношу скидають.
Плотня.
 
Дядько Левко, колісник і бондар, 84 роки. Нікому передати своє ремесло, то вчить малого онука. Плете брилі з соломи [нерозбірл.].
Коли в нього питають, скільки йому років, одказує: «Та вже так багато, що аж самому не віриться».
 
Коваль ринатиме півдня в річці, шукаючи ніж з німецької ресори і з роговою колодочкою. Він! «Присяйбіг, витягну!».
 
Духова! Стариця Псла. Підступитися до неї весною чи дощової осени годі: кругом трясовина, нетривкі підступні купини, високі, порослі папороттю, а станеш на котру, здавалося б, найнебезпечнішу, хлюпне під нею, заклекоче смердюча болотяна вода – мішаниця з гнилого хворосту й вільхового листя, і купина сховається під нею, пустивши нагору брудні бульбахи. Поміж тим  купинням – вепрячі барліжки, парко тут вепрам, тепло, м’яко і ніщо їх тут не лякає; качині гнізда; у трухлих вільхових пнях мостяться усякі дрібні птахи; живуть поміж коріння та попід корою вужі з вуженятами та короткі, в дві чверті, жовті гадючки – отруйниці, «мідянки». Сама стариця все літо вкрита ряскою, лататтям та лепехою попід берегами. Риба на малих латках чистоводь вигрівається на сонці або ліниво, неповоротко жирує – незаймана і ніким не лякана риба і т.д.
Духова взимку, вранці, вдень, увечорі, крик бушлі, клекіт джерела, сонлива похмурість, потаємне місце. Слобожани його боятимуться. Не боятиметься тільки той дід-полуношник, про якого розповідали: носить зелену траву в’язками, ріже дубки на човнові…, обтрушує дички восени, обриває терен – і все вночі. Його теж побоюватимуться.
 
Як у Польки болить голова і як вона передає фізіологію болю… Стріляє їй у голову, очі в боки розпирає…
 
Бедиха. Балануха. Гугнявий її чоловік казатиме про неї: «Її як слухаєш, так аж в очах чорно робиться». І апелює до людей: «А я ж колись любив це стерво, вхажував і хустки шовкові в Говтві купував, дурний!»
Він в’ятерник, ловить линів, надто як бузина цвіте. «У них м’ясо з м’яса, як свинина або кролятина».
В А-на брови йдуть од перенісся круто вгору, гострими стрілами-кущиками, як маленькі тонко засукані вуса. Унтерофіцерські брови.
 
Коли в Слободу хтось заїздить чи заходжає із сторонніх, його приймають чемно, розпитують, слухають, одначе, якщо хтось із молодих слобожан починає базікати про життя чи обижатися на щось, йому кажуть: «Ти б помовчав та послухав людину» або «Ану прикуси лишень язика, дай людину послухати». Це наслідки кругової поруки, що панувала тут колись. «Общество крестьянъ».
 
Дощ вистеляв над хугами, над дорогою та ріллями густе біле марево – при самій землі.
Баба, що носить з лісу відрами на коромислі стиглий, чорний як смородина, жостір, сушить і здає в аптеку. Андріян каже, що той жостір «од живота чи од запору».
На Петрівку (в кінці червня? липня?…) святять житню хлібину, було, нового врожаю та миску вишень.
Спи, Петре, ми теж до тебе скоро прийдемо (з похоронів).
 
– А ти хрест на місяці бачив?
– Ні, дядьку.
– А я – бачив.
– А скільки ви оце сьогодні випили, дядьку?
– Грамів… сімсот.
– Того ж ви й хрест бачили.
Довга мовчанка. Тоді:
– Та мо й таке.
І – хляп, хляп, хляп халяви гумових чобіт на литках. Пішов. Мовчун він.
 
Виправив – стяг, стребував.
 
Як була випитана у Ост. таємниця ранніх помідорів. Гарна жінка. Пообіцяла за таємницю віддатися. Потім висміяла.
– Ти ж мені хоч ковбаски на дорогу дай.
Вона принесла моду будувати цементові  огорожі.
 
Про зубожіння життя:
– Ми колись, як були малими, спичаки, молочай, козельки, земляні горіхи, квасець та молодий горох їли, а тепер канфетів дай.
Одяг:
Хати:
Садки:
 
Річка між деревами та кущами, як синій дим струмує.
Баба хвора на балачку.
 
Придбав колгосп списаний автобус (шефи подарували?), стоїть печеться на сонці, фарба злущується, скачується в рурочки, без коліс і мотора, на березових цурпалках. Дядьки з плотні та шофери ховаються в ньому від мошки, щоб пограти в карти, випити, а як переп’є хтось, то спить на подраних сидіннях. «Таке добро!»  – кажуть. – Як хата, або й краще – баби чортма, нікому гавкать!».
 
– Тебе, мабуть, за кусок сала зробили!..
Є тільки одна форма художнього твору – лаконізм.
– Тату, а місяць із чого – з неба?
– Тату, скоро вже й пройшло?
– Дивися так й очі постовпіють.
Часує – очікує, підстерігає.
 
Степан
– А він пліше (обстрілює з мінометів).
Початок: «Життя моє, щитай пройшло». Вся Степанова доля. Війна, поранення, полон, Холодна гора, жінка, волік, операція на шлунку (зачепили щось таке, що негодящий я до жінок став. – От вона й заграла журавля (почала підгулювати). Ну я понімаю це, зійшлися там з кимось потихеньку, а то – гулять давай.
Потім ділилися: корова, хата, саж, колодязь… «А кому ж колодязь?»  – спитала у голови. Кажу: «Там же корби з обох боків. Бери собі або ту, або ту…».
Нацюцькують – нашіптують.
Найдужче Степан боїться осліпнути: «Хто тоді за руку поведе? Та й небо ще хочеться бачити».
Син приїхав бити. «Что ж ты наделал?». Кричить і кулаком під ребро, нижче серця. У серце цілив. Ну я й скрутився… Оце тиждень видихав. Тепер пацюків («хазяїнів») годую отрутою. Пробував цементом, так не дохнуть.
«А вона як?»
– Та зробилася як щука. Одежа на ній теліпається. Отако – і показав руками як. (Степан наївно думає, що вона за ним жаліє і страждає).
 
У Мануйлівці є такий вислів: «Пішли до Кобили!». Це дядьки, доки не було «кахне», брали в магазині пляшку і йшли в конюшеньку, де стояв лавошний кінь, випити. Згодом коня не стало. Народився новий вислів: «Ходімо за ящики  (з-під тари). Тепер, якщо в «кахфе» сидіти ні за що, складаються на пляшку і кажуть: «Ходімо в автобус». Прогрес!
 
Ішов понад житом, легенько стискав у пальцях колоски, зерно в них уже прорізається, як зубки в дитини…
Ніс воду з левади понад житом. Глянув у відро – житнього цвіту нападало. І так мені медом запахло!
 
У 36 р. ховали в Ш-ці (Шилівці) хлопчика. Попів тоді вже не було. Настала інша мода: виступати біля ями над домовиною. Але виступати теж було нікому: одні не вміли, інші не знали, що говорити, бо дитина ж… А тут ішов мимо п’яний Трибунал. Він умів говорити про все і на всіх зборах. То його перейняли, привели попід руки до ями:
– Виступіть, дядьку.
І він виступив.
– Товариші! – сказав, ледве повертаючи язик. – Ми ховаємо хлопця, який, аби виріс, то чорт-тього зна, що б з нього було. Так умер. А раз умер, то хай живе!
 
На гульбищі Трибунала спитали:
– Яку, дядьку, співатимемо?
– Яку? Та давайте хоч і унилу й грусну аби веселу.
 
Була прозора місячна ніч, лунка та тепла. Як білий налив була ніч.
 
Закінчення в наступному числі.
 

Підготовка до друку, примітки О.Неживого.

Публікується за автографом уперше