Манна небесна

 

Віктор ТЕРЕН

 

В хаті напівсутінки. На припічку блимає каганчик, в кутку мерехтить лампадка, й притиснувши до грудей руки, моя бабуся шелестить сухими губами: “Отче наш, що є на небесах…”.

Я також стою навколішках і повторюю слідом за бабусею. Скільки мені було? Ну так, я був уже великий, років п’ять, “Отче наш” мусив знати. І я теж, як і моя бабуся, прошу нашого домашнього божечка, що живе на покуті серед засушених квітів безсмертника й лугових васильків, позбавити мене од лукавого і не ввести в спокусу. Але про лукавого та спокуси щось я не втямлю, а тому й прошу якось мляво й непереконливо. Зате мій тоненький голос кріпшає, і робиться все проникливішим, жалісливим, коли я починаю промовляти: “Хліб наш насущний дай нам сьогодні…”.

– Гарно ти в Бога про хліб просив, – потім похвалила мене бабуся. – Зглянеться Він на тебе, маленького.

Навчився я так гарно просити в одного хлопчика, такого самого, як і я, мого перевесника, що ходив од хати до хати з простягнутою ручкою й просив хлібчика. Мама відламувала йому чорний окраєць, хлопчик клав його в полотняну торбинку, що висіла через плече, і потім знову жалібно озивався під іншими ворітьми. І я знав, що завжди треба ділитися, з нами теж ділилися і родичі, й сусіди. Тут для мене було все ясно й зрозуміло. Мені було інше незрозуміло: що це за слово таке –  “мєтьолки”? Чогось воно засіло в моїй голові й не забувалося. І на мітлу схоже, й трохи на метелицю, і навіть мама не пояснила, а тільки махнула рукою й промовчала. А було так: прийшов до нас Уткін (він звідкілясь приїхав у наші краї і його зробили головою колгоспу), став цей Уткін посеред двору й почав кричати на маму і на всіх нас одночасно: “Что, зажірєлі под нємцєм? Нічаво, будєтє ви у мєня мєтьолкі гризть!”. Мама оправдовувалася й казала, що вона щось продасть і щось заплатить. А я не міг одірвати очей від його кашкета, що то був за кашкет! Синій, з блискучим козирком і яскравим червоним кантиком. Уткін його носив через те, що йому дуже хотілося бути схожим на грізних отих дядьків, яких одного разу навезли в наше село великою машиною і потім вони усе село перевернули, шукали когось. І ось тепер, коли б мені потрібно було розповісти про голод 46-го, то я б намалював цього Уткіна в енкаведистському кашкеті. Ходив по дворах і лякав кацапськими “мєтьолкамі”.

І нічого ми не гризли, як він казав, діти тоді здебільшого паслися. За хатою, в садку, на польових обніжках, на бережку біля ставка, – скрізь, де щось зеленіло або пускало свої квіточки. Конюшинка, надто біла, вона солодша за рожеву, тверденькі зеленці на вишнях, які через нас не встигали достигнути, якийсь горішок, що залишився з осені на ліщині, білка не побачила, ще, ще, і вся ота солодка й гірка смакота тримала нас на цьому світі. Ми ніби затялися вижити й повиростати, хоч наші неперебірливі животики поприлипали до спини. Приклеїлися розм’яклим після дощу вишневим клеєм, який ми теж здирали з гілок і їли.

Та особливо сутужно стало тоді, коли засудили нашого голову колгоспу, замість якого й прислали нахрапистого Уткіна. І ось тепер уже з колгоспу ми не ждали ніякої помочі.

Він був роботящий і співчутливий чоловік, наш колишній голова. І одного разу його добра душа не витримала й він розпорядився видати вдовам, у яких були діти, трохи зерна з посівного фонду. Зачепити посівний фонд – то був страшний злочин, і судили його й комірника як запеклих розкрадачів народної власності.

Судили показовим судом у сільському клубі. Скажемо так – влаштували кіно, щоб усі бачили й боялися. На сцену винесли стола, посідали судді й підсудки, і їм обом, голові, й комірнику виписали по повній. Суд закінчився пізно, аж уночі, але ніхто не розходився. Навпаки, підійшли й нові люди, так що вважайте все наше село зібралося провести їх туди, звідки рідко хто повертався додому. Жінки поприходили з дітьми, моя мама теж узяла мене з собою, і хоч я тоді мало що розумів, а в мене й тепер усе воно перед очима: ніч, страшенно великий і ясний місяць, розпачливий коридор з живих людей, і міліціянти ведуть цих двох нещасних до машини. Руки за спиною, чийсь крик навздогінці, плач, – і тіні, тіні, чорні моторошні тіні, я таких тіней більше ніколи не бачив.

На нашій вуличці померла тихенька, непомітна дівчинка Надійка. І це якось нікого не здивувало, бо Надійка вже давно ходила, як душа без тіла, наскрізь світилася. А от Юрчик був міцненький, наче горішок, мамі візка підпихав, щоб легше було везти, і хто б міг подумати? – вранці його скрутило, а ввечері вже й усе, немає нашого Юрчика. Мати грішила на  дрібненьких, як мак, жучків, що живуть в білих квіточках акаційок, він їх наївся. Але й мені від голоду теж крутилося й мелькало перед очима. Стіни крутилися, вікна, піч з рогачами, і хто зна, до чого б воно докрутилося в моїй голові, якби одного дня до нас не прийшла тітка Марфа.

Ми були в хаті. Мама намагалася невідомо що зварити з невідомо чого, і раптом відчинилися двері, зайшла тітка Марфа, скинула з плечей на долівку   чималий мішечок і розказала, що недалеко од станції рили якусь канаву й люди випадково натрапили на яму з картоплею.

– Картопелька геть перегнила,  одна тванюка залишилася, – пожаліла тітка Марфа картоплю. – Мабуть, її хотіли кудись вивезти та щось завадило. І смердить страшне. Та люди всеодно брали, то й я взяла.

– Так це ви мені її принесли?  –  вражено запитала  мама. – А  хіба вам самим  не треба?

–  А я її не зможу їсти, чуєте, як смердить? Мене аж занудило. А ти, Марусю, бери, може щось придумаєш і з неї щось зробиш.

І моя мама зробила.  Вона вигребла з мішка те, що колись було картоплею, перебрала й розіслала на погрібниці, де було багато сонця. Потім вимочувала в воді, знову сушила, терла на тертушці й знову заливала водою, ще щось над нею чаклувала, й нарешті прослала тоненьким шаром на полотнинці щось біле й липке, схоже на кисіль. А коли й воно висохло, то залишився крохмаль, в який мама додавала потім жменьку борошна й пекла макорженики. На тому ми й протрималися весну й дотягли  до перших колосочків.

Але бачу той крохмаль, як зараз – білий-білий, нагрітий сонцем, теплий, як щойно змелене борошно в млині, терпкий у пальцях і навіть на вигляд солодкий. І він мені уже нічим не пахнув, хіба що трошки, як добре принюхатися

– Це тобі манна небесна,  –  сказала бабуся. – Ти просив у Бога хлібця, Він тобі його й дав.

с. Ходосіївка,

червень, 2017.