Малороска

 

Наталя Фесенко

 

Важко написати перший рядок: це рівноцінно тому, що ти переступив поріг у інше життя і зачинив за собою двері. І доки не поставиш крапку – будеш жити там.

Треба.

Час прийшов.

…Все життя ув очах стоїть маленька глиняна хатка із солом’яною стріхою, біля неї акація: з неї ми діставали білі китиці і їли білу кашку. Єдина прикраса подвір’я… Ні тину, ні воріт, ні колодязя… Хлівець кривенький, з гілок та очерету, глиною обмазаний, щоб не впали стіни. Оце все господарство. Спориш у дворі та стежечка до хати. Тут я себе пам’ятаю малою, років з трьох. Не стирається цей пейзаж з пам’яті півстоліття; і на цьому подвір’ї, щоб не розповідала баба, мати переказувала пізніше – все відбувалося на цьому дворищі. Єдине місце, де зберігається все незмінним, це дитяча пам’ять.

…Мокрина молодою дівкою вийшла заміж за такого ж бідака, як і сама. Раділи молодості та літечку, а як жилося… як-то кажуть – хліб та вода. Ліпили хатку з одним віконцем, щоб до зими над головою дашок сякий-такий був. Як нема копійки за душею, хіба що з глини та соломи зліпити стіни вдасться. А головне – піч-годувальниця, рятівниця у лиху годину. І двері до морозів встигли на завіси поставити. У сінях вода у дерев’яному відерці зашерхала. Надходили холоди, а з ними і турботи про дрівця та тепло від печі.

Макар був роботящим. Доки зростав – усього вчився у батька та чоловіків на селі. Знав рано до справи братися, з сонечком, щоб встигнути більше, ніж міг. Так, удвох з Мокриною, як пара молодих коней, запряглись на весь вік. А навесні народився первісток, хлопчик Іван. У турботах та щоденній праці збігли два роки – знайшлася Галя. Двоє діточок, янголів, душу гріли. Земля годувала, бо роботящі обоє, молодість та сімейне щастя допомагали труднощі долати. Макар майстрував по господарству. До чого б рук не докладав – всяка справа ладилася. Добрий господар був чоловік у Мокрини. Не знала вона з ним ніякої печалі – мир та злагода у хатині, спокій на серці.

Як народився Митя, дітей вдома не було. Мокрина заздалегідь приготувала немовляті пелюшечки від старшеньких, загорнула сповиточок, приклала до грудей.

-Уже трійко, – подумала полегшено і підняла очі на ікону, яку мати дала їй з рідної хати. На рушничку червоніли квіти і хрестики віночками веселили виткане матір’ю полотно.

«Саша» – так назвали дівчинку, яка народилася наприкінці зими. Мокрина вже і не чекала дітей: вся в щоденних клопотах, зранку до пізньої ночі леліяла свою сім’ю, турбувалася за чоловіка. Макар ніколи не говорив що болить,мовчки вип’є води з дерев’яного кухлика та й лягає відпочивати. А Мокрина ще довго клопочеться біля казанів та глечиків – сім’я тримається на жіночих плечах. А то одного вечора так підвернуло їй зсередини, аж язик отерп. Присіла на лаву від несподіванки – вагітна. Так з’явилася на світ чорнява гарненька дівчинка. Вся сім’я раділа дитяті – найменшенька, іграшка! Коли вже побігла своїми ніжками, всидіти ніде не могла – як м’ячик, стрибала на подвір’ї, швидка і весела. А одного разу корова вхопила на роги за сорочечку і кинула, як ляльку, на купу сіна. Після сінокосу весь двір був застелений духмяною травою, польовими квітами. Рай тай годі. Саша і злякатись не встигла – Галя підхопила дитя, обійняла, пригорнула, понесла до хати. Хлопці – Іван і Митя – з рук її не спускали, пестили.

…Прийшов рік – навіки чорний. За одну зиму Мокрина постаріла втричі, посивіла, посіріла, як земля. Забрали все, до нитки, до зернятка. Викрутили трудящі руки Макарові, здерли з голови Мокрини навіть хустку. Так, простоволоса, захлинаючись сльозами, стояла на порозі, доки з двору, вслід за корівкою, винесли останню курку.

А потім Мокрина, пухла від голоду, насилу ступаючи, крок за кроком, віднесла своїх трьох мертвих діток у велику яму, доки всю її не заклали доверху померлими. А потім хто був сильніший серед чоловіків, засипали землею з горбочком щоб вовки не вигрібали малих дітей та не розтягували по селу. Мокрина і Макар, непритомні, пухлі, лежали в холодній хаті, коли зайшов сусід – Серафим. Погляд вихопив у кутку на лаві безкровне личко – то була Саша. Ще свідомість мала здатність аналізувати побачене і Серафим поніс дитя до колгоспного притулку. Туди зносили живих дітей померлих батьків.

Мокрина і Макар вижили: жували сушену лободу, що знайшли в комірчині. Торбинку приготували заздалегідь в надії, що сяде квочка, тоді будуть годувати її сушеною тертою зеленню. Мокрина знайшла торбинку під одягом померлих дітей і довго стояла в безпам’ятстві, хапалась за ниточку подій, що відбулися з нею за цей час. Одерев’яніле тіло матері тужно спеклося болем за втраченими дітьми і те лахміттячко тривожило, хвилювало затуманений розум. Вона не могла згадати, куди поділася Саша.

Оклигавши від голодного отупіння, Мокрина почала виходити на подвір’я,  а згодом – на шлях. На возах кожен день везли померлих, який уже нікому було поховати: в хаті вони померли самотньо, бо всю сім’ю вони поховали у дворі, в садку, а сили вийти на шлях уже не було.

Серафим поховав Ївгу під грушею. Коли побралися – посадили грушу. По народженню кожної дитини садили по деревцю. Так з’явився біля хати сад. Він виріс, годував сім’ю, але спасти від голоду так і не зміг.

Серафим сидів на призьбі і непорушно дивився на мурашок, які виповзали з-під землі, як зі схованки, на білий світ. На шляху почувся шурхіт. Серафим повернув голову і побачив сусідів. По шляху, як два привиди, безцільно кудись ішли Макар і Мокрина.

-Саша у притулку…жива… – вимовив.

Мокрина вхопилася за стовбур дерева, присіла на горбочок сухої трави. Макар зупинився. Згадка про Сашу повернула його в сьогодення. «Найменша дитина жива» – зафіксувалося почуте від Серафима. День добігав кінця і сили ледве вистачало добрести до хатини.

На ранок Мокрина пішла до притулку. Діти сиділи купкою, у кожного в руках був невеличкий кухлик, з якого вони пили якусь рідину, високо закидаючи голівки, щоб всі – до однієї – крапельки стекли в їхні голодні ротики. Діти не звертали ні на кого уваги, очима повпивалися в кухлики і міцно тримали їх маленькими пальчиками. Коли рідина все-таки закінчилася, заглядали в них і знову перехиляли з надією отримати ще хоч крапельку.

Мокрина перебрала поглядом діток, доки очі самі не зупинились на чорненькій голівці – Саша. Вона підійшла до неї, взяла за обидві ручки і наблизила до себе. Лахміттячко теліпалось на дитині, як на стовбурці тоненького деревця, реберця, як окремі гілочки, були обтягнуті спасенною шкірою, що тримала їх в купі. Саша нічого не говорила, тільки мовчки дивилася на матір.

– Я заберу її додому, – мовила Мокрина до жінки, яка приглядала за дітьми, вкладала на рядно, укривала якоюсь ковдрою.

– Не бери – завтра дадуть пригорщу якоїсь потерухи, ще на один день вистачить, – відповіла та.

Мокрина відвела Сашу до гурту і поклала поміж дітей під ковдру. Згадала, що в комірчині є якийсь одяг старших дітей.

– Принесу, на когось прийдеться, – віддавала подумки живим дорогі серцю одежини рідних дітей.

Їх обшивала бабуня, бо Мокрина, як та горлиця, обіймала всю сім’ю материнськими турботами, щоденними клопотами: пряла і ткала, годувала і лікувала, різні роботи в колгоспі виконувала, а шити так і не навчилася – часу не вистачало. Бабуня жила недалеко, приходила, мірки знімала, брала шматки матерії і виготовляла дітям сорочечки, штанці, спіднички. Мокрина була шанобливою, цінувала турботу матері і діти любили бабуню. А що Макар – то і говорити зайве: який найсмачніший шматочок – тещі, де сісти найзручніше – тещі. Слова неввічливого ніхто в сім’ї не чув від нього до бабуні. Де її Душа… Полинула… Покинула і землю, і квіти… Не застала цього горенька, бо загорнули би, голодом замучену, разом з онуками у глибоку яму. А так – спасенна… літає висо᷃ко.

Йшла Мокрина, пригноблена стражданнями, від спогадів душа ятрилася.

Згадалось молоде дівоцтво.

…Коли Мокрину засватали, стала мати готувати їй весільну вишивану сорочку з білого, нею витканого полотна, яке зберігалося у скрині, в сувої. От і прийшов час видаватися, а полотно – готове! Пішла вона до куми, хрещеної матері Мокрини, міркувати-думати, як краще виготовити це вбрання. Всі защіпочки та закладочки, рядочки та стьожечки, вишивання-гаптування, обміркувати-скласти до ладу, щоб гарною та вбраною була наречена у Макара. Робили-ладили не один вечір, не один ранок – вдосвіта – удвох докладали рук: вийшла сорочка-малороска – очей не відвести, одна-єдина в цілім світі! Як одягла ту сорочку Мокрина до вінця, з червоним материним намистом – струнка і ясноока – хлопці позаздрили Макарові, та він і сам знітився від тої краси…

Згадалося… Бо не забудеться. Бо бережеться. Скільки часу збігло, а сорочка складена у скрині, як дорогоцінний скарб, який за гроші не купиш. То пам’ять про матір, хрещену, весілля, заміжжя…

Думки обірвалися – Мокрина дійшла до хати.

На порозі стояв Макар. У кулаці було щось затиснуте, він простяг руку назустріч Мокрині, і вона побачила голову миші, яка маленькими очками дивилась на неї. Це була єдина жива істота, яку можна було з’їсти. Знесилена в пошуках їжі, миша виповзла з комірчини. Там її Макар і вхопив.

…Пригрівало сонечко, сходила трава, кінський щавель, сходило зерно, яке перезимувало під землею, де яка картоплина, квасолина – все вбирало голодні очі і думка була одна – знайти якусь поживу. Лобода з торбинки давно скінчилась і вся надія була на молоде зело.

Саша годувалася в притулку, а ввечері Мокрина забирала її додому. Батьки клали її між собою, щоб відчувати дитину, гріли теплом свого тіла. Вони не спускали Сашу з очей. Діти у них більше не народжувались і це єдине дитя стало змістом їхнього життя.

Трохи притупилося в душі голодне горе – прийшла війна. Всіх чоловіків один за одним забрали до армії. І почалися нові страждання, щоденна боротьба за виживання.

Саша росла, допомагала матері по господарству. А від батька – ні звісточки. Виболіло у Мокрини в грудях все до тла: і за себе, і за дитину, і за чоловіка. Трималася за билинку, аби тільки пережити все, що на долю випало.

Через п’ять років повернувся додому Макар – хворий, зранений та знесилений, худий та змучений. Як зліг, так більше і не піднявся на свої ноги. Весною, коли буйно зацвіли сади і бузки, помер Макар на руках у своїх найдорожчих – Саші та Мокрини. І глиняна мазанка залишилась їм єдиним прихистком на довгі роки. Мокрина працювала у колгоспі – пекла трактористам хліб. Та піч, що збудували удвох з Макаром у молоді роки, стала їй годувальницею на все життя.

Дочку Мокрина вивчила на бібліотекаря. І коли Саша поїхала на практику на Сумщину, мати купила їй швейну машинку та відправила поштою з листом: «Навчись шити собі і людям, бо я на це часу не мала».

Потроху життя налагоджувалось, зростали повоєнні діти, а похоронки приходили і приходили до сивих від горя вдів.

Село без чоловічих рук виживало важко. Серафим був на кутку єдиною надією та порадником. У Мокрини не лежала душа ні до яких веселощів, тягар втрат і злиднів сумом обсідав удовине щастя.

А Саша вийшла заміж. Закохався в неї льотчик і поїхав за нею слідом у чому стояв – сорочці, штанях і парусинових черевиках. Вона їхала до матері додому з практики, і везла з собою швейну машинку. Все, по молодості, вирішується швидко: мати поставила на стіл варену картоплю, цибулю, олію та запашний хліб. Серафим випив чарку за батька і тоді дістала Мокрина свій скарб – малороску. Як поглянула на неї – все життя пробігло перед очима. Сорочка – на Долю, на щасливе заміжжя…

Збігли роки. Захворіла Мокрина. Не тілом – розум помутнів: нікого не впізнає, всіх іменами своїх померлих дітей називає. Саша з чоловіком стали забирати її до себе. Нічого було брати з тої хатини: чавунці та полумиски, дерев’яний черпак, домоткані рядна. Підійшла Мокрина до своєї скрині – підняла віко, забрала сорочку, зав’язала її у хустку. Так, з вузликом, поїхала до дітей доживати віка. І все було б добре, та Мокрині ставало гірше. Ночами не спить, щось шепче собі тихенько, сидить, ноги опустивши з ліжка. І грубка тепла, і ковдра тепла, і їжа зготована – доглянута старість. Ні… Нема спокою її душі. Дістає з-під подушки вузлик і перебирає полотно сорочки, складає, гладить рукою, загортає в хустку. А коли були хвилини просвітління, починала розповідати мені про ті роки лихоліття, про все, до дрібниць. Удвох ми плакали за померлими дітьми, обнявшись під грубою на залізному ліжку. А тоді вона знову губила свідомість, тужила, гладила подушку, колихала Галю, укутувала Митю, годувала Івана.

Дитині тяжко було все це знести. І коли Мокрина засинала, я гірко плакала в своєму ліжечку за дітьми Мокрини.

Як не турбувалась Саша з чоловіком про здоров’я матері – лікарі були безсилі. Психічна травма в молоді літа закарбувалась назавжди. І коли підступна старість прийшла до жінки, найбільший сердечний біль – смерть дітей від голоду – відняв у неї розум. Давно вона просилася провідати їхню могилку, та не возили, відволікали, щоб гірше не стало їй після тих відвідин. А одного разу, коли хвіртка в дворі залишилася відчиненою без догляду, Мокрина зійшла з дому в невідомому напрямку. Стояла холодна осінь, рано смеркалось. Відразу ж кинулись шукати. А хто знає, у який бік пішла людина? Всю ніч ніхто не спав. Як на вокзалі, всі сиділи одягнуті та чекали ранку. Тільки посіріло, почали знову шукати. Саша з чоловіком сіли на мотоцикл і об’їжджали всі дорогі і стежки – мислимі і немислимі. Написали в міліцію заяву, зробили об’яву по місцевому радіо. Нема. Ніде немає людини. В такій тяжкій невідомості пройшло декілька днів і ночей.

…Саша стояла на зупинці, чекала автобуса їхати на роботу. Підійшов чоловік, привітався до свого знайомого і стали вони розмовляти між собою. А потім чоловік і каже:

-Вчора ми з жінкою мотоциклом їздили в поле, за село, збирати буряки після комбайну і в скирті соломи знайшли якусь бабусю, несповна розуму…

Саша впала, як підкошена. Коли її підняли, вона стала розпитувати того чоловіка. Це була її мати. Ті люди, що знайшли Мокрину, на щастя, були порядними, чуйними. Покинувши буряки, чоловік поїхав у міліцію, а дружину залишив біля бабусі. По ріллі машина далеко не поїде, але до лісосмуги під’їхала. Хлопці, молоді міліціонери, вивели Мокрину на дорогу, до машини. Вона була брудна і мокра, взуття обліплене землею, волосся розкуйовджене, змішане з соломою. Під нігтями на руках позастрягала земля, змішана з травою. Як вона жила в полі з того часу, як зійшла з дому?? Ні води, ні їжі, осінній холод і благенький одяг… Міліціонери вирішили, що ця бабуся пішла з будинку-інтернату для інвалідів, і відвезли її туди. Там її обмили, волосся обстригли, одягли в лікарняний одяг. Вона вже не знала ні імені, ні прізвища, ні місця проживання. Прийняли безіменну людину, рятували від смерті після охолодження та голоду.

Коли Саша зайшла до палати, вона не впізнала матері: щоки позападали, волосся коротке, очі закриті. Вона вжахнулася – померла. Серце розривалося від болю за рідну матір. Саша припала до рук – вони були гарячі.

Мокрину забрали додому під нагляд лікарів. Саша взяла відпустку і не відходила від матері: годувала протертими супами, кашами. Зубні протези Мокрина загубила в ті жахливі дні безпам’ятства. Вся сім’я, як стиснута пружина, мовчки переживала цю трагедію. Через деякий час Мокрині вже підкладали під спину високу подушку і так годували з ложечки. Вона вже відкривала очі і розглядала кімнату. А одного разу сказала:

-Де моя малороска?

І у Саші відлягло від серця. Мокрина поверталась до життя. Знову розглядала сорочку, перебирала збіринки, зубчики, квіточки на рукавах, гладила рукою полотно. Та пам’ять була з нею завжди – молодість, заміжжя, чоловік, діти. Вона говорила, говорила, всіх згадувала, а потім починала тужити – за всіма, не впізнавала Сашу, зятя, онуків. Давали ліки. Вона заспокоювалась і спала.

Минали місяці безпам’ятства, відчуття реального часу поверталось рідко, але вузлик з сорочкою був завжди з нею. Я вже вчилась на другому курсі педагогічного інституту, коли прийшла телеграма від батьків «Бабуся померла». Це був кінець квітня і я приїхала додому з величезним букетом тюльпанів – скільки було студентських грошей – купила на всі. Коли я зайшла в хату і побачила її – тиху і мовчазну – в білій хусточці зі складеними руками, впала на коліна перед нею і заридала вголос усім серцем.

В ту мить я їй пробачила все: і те, що скотилася малою з печі в казан з кип’ятком, і те, що вона шмагала мене лозиною за обірвані квіти з кабаків, і те, що закривала мене в хлівці, коли я випускала кроликів з кліток на город пастися, і те, що припинила мене як козу, за ногу, щоб я не перехилялась у Серафимовий колодязь – пробачила все, бо тільки тепер я зрозуміла, що у мене назавжди немає Мокрини, що тепер її діти – мій біль, що вона берегла мене – дитину своєї єдиної Саші, яка вижила в страшні часи голодомору…

Духовий оркестр проводжав Мокрину на кладовище. Я за сльозами бачила тільки дорогу під ногами. В ті часи люди шанували померлого більше, ніж зараз: довго несли труну, а потім на відкритій машині, застеленій покривалами, везли труну повільно… повільно… Люди, які проходили тротуарами, зупинялися; чоловіки знімали капелюхи, а жінки нахиляли голови на знак шанування покійника, незалежно від того, знали цю людину чи ні. І всю дорогу траурну процесію супроводжував духовий оркестр. На кладовищі музика звучала до останньої хвилини, доки померла була ще з людьми, на землі.

Не стало Мокрини, але її тужіння за померлими дітьми надовго вкарбувалося в мою пам’ять.

Пройшли роки. Виросли мої довгождані плекані діти. Стали змістом і сутністю мого життя. А я продовжувала вчити дітей у школі, вишукувати талановитих учнів, розвивати і спрямовувати на творчий шлях.

Там, де я працювала, директор вирішила створити музей старожитностей. Почали організовувати кімнату, зносити українські старовинні предмети, речі, одяг. І я розв’язала вузлик із сорочкою Мокрини. Довго тримала її на колінах, просила дозволу у бабусі винести її з дому, її скарб, який вона берегла све життя, реліквію мого роду по жіночій лінії.

Віднесла. Віддала. Виконала свою місію. Зберегла історію.

Безтурботного життя я не спостерігала навколо себе. А може, просто не бачила: зосереджена активна діяльність у всіх сферах, де б я не перебувала, була несумісна з бездіяльністю. Прийшов час і мого пенсійного віку, коли я вперше отримала пенсійні гроші, я зрозуміла, що мене викреслили із життя.

І почала активно боротися. З усіх сил! З сією енергією! За всіх померлих мого роду, своїх родичів, тіток і дядьків, двоюрідних братів і сестер, яких не було на світі, яких знищив голодомор! Я повинна вижити! Зараз! В ім’я Мокрини! Нести в собі пам’ять про її дітей! Продовжувати рід, засівати квітами землю. Будувати завтрашній день. Сьогодні. Навколо себе.

Вибір впав на полуниці. Виростити. Продати. Будуть гроші на прожиток. Хто не вирощував полуниці, той не знає, що таке праця на землі. І ось я – нащадок українських землеробів – принесла на базар золоті ягоди, полуниці. Стиглі і солодкі, одна в одну – ціленькі, бочки світяться налитим соком – їжте на здоров’я!

Стою, щаслива і радісна – труд свій людям принесла. А пройти повз такі ягоди і не спокуситися… Полуниці гарні, пахучі – такий сорт рідкісний. І якби він ріс на асфальті від помаху чарівної палички – ціни б йому не було, а то…

Стою, жартую, розмовляю. Неділя. Людей багато, хто кого зустрів – зупиняються, спілкуються; хто голосно – на відстані, хто поруч – один з одним. І тут із-за рогу з’являється п’яна, весела ватага молодих хлопців та дівчат – розфарбованих, переодягнених, до непристойності. Вони проходили і зачіпали всіх продавців, жартували, сміялись і торгувалися, немов хотіли щось купити. Але… Брали без грошей щось невеличке і йшли далі. Це була весільна хода «молодої» і «молодого» на наступний день після шлюбної обітниці. Тепер «нареченою» ставав хлопець, а «нареченим» – дівчина із гурту, який ще вчора був правильно вдягнений, по-європейськи.  Зараз же впізнати їх було важко: сажею намальовані вуса, яскравою губною помадою намальовані щоки, волосаті чоловічі ноги були взуті у жіночі босоніжки без задників, на чоловікові поверх блузки був одягнений жіночий бюстгальтер останнього найбільшого немислимого розміру. Фатою була знята з вікна тюль. Вони поводилися як цигани на базарі, і нібито збирали частування для молодят, щоб їм заможно і солодко жилося. Ці перевдягання збереглися в селах, де люди добре знають одне одного, розуміють і сприймають ці жарти. Але непідготовленій міській інтелігентній людині бачити таке тяжко.

Вся ця ватага рухалась широким проходом між прилавками і до полуниць їй не вдалось дістатися, бо стояла купка людей тісним колом: всі хотіли скуштувати спілі ягоди. Аж раптом мене як громом прибило: боковим зором я вихопила з юрби Мокринину малороску…  Вона була на п’яному, неголеному молодику, босому і хвалькуватому, який розмахував руками, бив у бубон дерев’яною ложкою, виспівував речитативом якусь сороміцьку пісню про нечесну наречену, яка загубила цноту. Це відбувалось лічені секунди, але удар був такої сили, немов на мене впав величезний мідний дзвін. Очима я побігла за молодиком, серце вискочило і покотилось слідом за ним, язик одерев’янів і мене знудило. В голові закрутилось тисячу варіантів як треба вчинити зараз, терміново… Але я стояла, як вкопана у цей розпечений асфальт.

Навряд чи хто помітив, що зі мною трапилося: всі були зосереджені на двох відрах відбірних ягід, які блищали на сонці. Люди мене щось питали, а слова долітали до мене як з ефіру – луною – через проміжок часу. Треба було відповідати, бо інакше складалося враження неадекватної людини. П’яна юрба пішла собі, нічого не підозрюючи далі, далі… І як склалася доля Мокрининої малороски – так я ніколи і не дізнаюся. А в ній, як у краплі води, що попливла до моря, історія мого народу, мого українського роду, який стоїть, як древня груша в садку у Серафима.

 

p.s. Колись приїздив до мене один сільський письменник… Сиділи, по-щирості про найдіткливіше говорили. Розказала я йому, що під серцем запеклося. Вислухав мене, поїхав…

м. Олександрія

 

№24 (186) 9 грудня 2016