ЛЮБОВ У ХОРЛАХ

Олегу Чорногузу

…Уже й місяць зійшов, підсинив срібною синькою далекі бори, упала роса й запаморочливо запахла матіола. При місячному світлі німбом спалахнула Станіславова сивина, а приземкуватий абрис Петра, здавалась, вирізьблений з дерева. Він чоловік «отходчивий». Буває, як попаде йому віжка під хвіст, то скипить ураз, а тоді вибачається: то я так… чорт у голові завірюху роздмухав. А я чоловік прямий, то все, що в голові, на люди виношу. Знала про це й Галина, його жінка. Тож як громом на голову їй упало, що чоловікові треба неодмінно поїхати на море.

– Ти, Галочко, тільки подумай. Ти чула, як він бухикає?– Станіслав укладав у слова всю непогамовну пристрасть душі.

– Та чула.

– В альвеолах легенів накопичилась емульсія, і якщо не подихати сумішшю морського й степового повітря, то…

– Та киньте вже мене лякати! А в нас не можна ту емульсію вигнати?

– Якби я не знав, що таке Хорли, то йому б не совітував. Це, Галочко, Срібний острів. Коли його вперше побачили турки років триста тому, то впередзорець їхній крикнув: Хорли! Це означало «білий», «срібний», бо все покривала срібна хвиля ковили. У надрах цього острова найбільше в Європі озеро питної води, а повітря в Хорлах за вмістом йоду найнасиченіше в світі.

Станіслав підняв руки догори, наче закликаючи у свідки вишні сили. Але в цей час йому на руку капнуло щось гаряче. Він смикнувся, наче від опіку.

– А бодай ти здохла, пришелепувата! – Галина кинула грудку на дашок сіновалу, де чубата курка примудрилась нести яйця, а при нагоді випорожнюватись.

– Оце квокче, квокче, а тоді, паразитка, отуди на сіновал, наче їй на землі місця мало, – хазяйка фартухом витерла рукав білого жакета в Станіслава.

– Ти про курей, а я про здоров’я твого чоловіка, – філософ зняв жакета й нахмурився.

– Та хай уже їде з вами, ви тільки за ним наглядайте. Петюня він дуже…

– Прямий?

– Еге ж, а в житті воно все покручено, то він бідолашний, бува, заплутається на рівному місці, або, як та муха, б’ється в скло, хоч можна у двері вилетіти.

– І догляну й пригляну, а приїде, то й не бухикне. Не дай бог вріжеться в скло, я йому двері відчиню.

 

***

І вони поїхали до моря. Незважаючи на всі протести Станіслава, Петро запакував у сумку кілька кілограмів сала, домашню ковбасу в смальці, все це він поперекладав зеленим кропом і кропивою. По дорозі на Каланчак їхній автобус зустріла суцільна стіна зливи. А в Хорлах дощу практично не буває, покропить трохи сліпий дощик, а за ним знову сонце.

– А як же городина? – обізвався Петро, притуляючись щокою до прохолодної шибки вікна, у автобусі панувала страшенна духота.

-ПідХорлами цілюща вода з йонами срібла.

– Це ж як, у них там копальні є?

– Та ні, це найменші невидимі часточки.

– Не може срібло бути невидимим.

– От, господи, наїхало лемешем на камінь! У воді є невидимі часточки заліза, срібла, магнію, калію і ще чого хоч.

– Чудне діло, – гмукнув Петро. – Їдемо, їдемо, моря не видно.

І тут крізь вимите вікно автобуса серед неймовірної степової широчіні виблиснув далекий синій овид моря. Степ, море й небо змістили в одне свої простори, і вже не видно було, де небо зливалося з морем, а степ із небом. Сонце обливало ці простори текучим золотом, вивільняючи зі степу та моря запахи чебрецю й полину, йоду та брому з морських водоростей. Скрізь обступали вигнуті, як шабля, овиди, де зелень межувала з вигорілими брунатними, осоловілими від сонця травами. Ось автобус виїхав на дамбу, що сполучала Каланчак з Хорлами. Обабіч шляху синіло, іскрилось, плямилось бірюзовими підводними островами море.

– Це ж треба, щоб отак! – Петро висунув голову в вікно, вітер розтріпав йому густого попелястого чуба, а лице кольору вишневої кори помолоділо раптово. «Він же молодший від мене на п’ятнацять років», – подумав Станіслав і дістав телефон.

-Віточко, ми вже тут, а ти коли будеш?

-Що значить «блудиш»? – почулось у мобільнику. – Ти, Стасику, у монахи пошився?

– Я сказав «будеш»! Тут вітер зі степу, погано чути.

-Буду. Ти знаєш, хто тепер у мене чоловік?

-Рижийсьор?

– Який там режисьор, бери більше – генерал поліції всєя Одеси!

– Та кинь, а то хто мені переляк виливатиме?

– Я наллю, пам’ятаєш, старий, «кібербетику», як ми пили портвейн «три сімки» з черешнями? Забув? Ну то я нагадаю.

У цей час в автобусі почувся жалісний нявкіт.

-Та це ж Тимоха! – аж підскочив Станіслав і одгорнув запинало з котячої клітки. По тому вийняв із сумки блюдце, налив із пляшки води й відчинив у клітці віконце. Звідти показалась смугаста мордочка кота, і він одразу почав хлебтати воду з блюдечка.

-Ти, Венедиктовичу, краще б із собою порося взяв, якраз би на два тижні вистачило, – Петро сміявся одними тільки очима.

-Хай живе, він настраждався в цьому житті, бідолашний. У Хорлах його грязями лікуватиму, хребет він пошкодив, як той варвар його з балкона викинув.

…Віолетта зарезервувала двом друзям з Ковалівки двомісний номер у пансіонаті «Фальц-Фейн». Це було для неї зовсім не важко, оскільки пансіонат належав її чоловікові, одеському генералу.

– Будемо жити, як цивілізовані люди, – Станіслав з’явився перед Петром у смугастих шортах і футболці з античною головою і написом «Corcica».

–  Це мені колись купила Віолетта, думав не налізе, а воно ще й досить вільно. Невже усихати почав?

– Таке тут сонце, що й усохнути можна, – прогув Петро й подивився на себе у велике овальне дзеркало. Там він побачив міцного дядька з попелястим чубом, у спортивних «обтягушках» із сакраментальним написом «adidas», на ядовито-зеленій футболці було зображено щось середнє між Аллою Пугачовою й Машею Распутіною.

– Ні, старий, це ти занадто екстравагантно одягнувся, – посміхнувся Станіслав. – Ти в цих штанях нагадуєш якогось жевжика, а що це за чудо в тебе на футболці?

– Штани новісінькі, Галина в Миргороді купила, а футболка… Галина каже, що такі зараз усі носять.

– Ну, як знаєш, сьогодні вже нікуди не підемо, а рано-вранці на озеро з лікувальними грязями, а там і на море.

…Вони довго не могли заснути. Особливо Петро, який уперше за багато років спав сам та ще й на новому місці. Він ворочався, кілька разів вставав пити воду, а потім його все-таки розморило й він затих. Крізь дрімоту почув, як хтось піднімається нагору сходами (їхній номер був на другому поверсі). Місяць посковзнувся по шибці вікна, і по ньому попливли голубі тіні. Двері прочинились, і ввійшла якась жінка, діловито поставила валізу й підійшла до ліжка, де лежав Петро.

– Хто вас сюди впустив? – жінка дивилась на нього якимось гіпнотичним поглядом.

– Станіслав, – пошерхлими губами відповів Петро, але не почув свого голосу.

– Зараз прийде мій чоловік, генерал поліції, і ми з’ясуємо, що ви за птиця. Піднімайтесь!

Петро встав і відчув: він зовсім голий, було жарко, і він так ліг у ліжко.

– А де ж Станіслав? – хрипко запитав він.

– А він утопився, а ти, жевжику, присвоїв його кота Тимоху. На тобі його, подавись! – і жінка кинула кота просто в обличчя Петру. Кіт учепився кігтями в лице нещасного мандрівника з Ковалівки, він рвонувся, щоб відірвати від себе шалену звірюку, і з відчайдушним стогоном полетів кудись у прірву.

– Я вже думав, що ти випав з вікна! – на порозі стояв переляканий Станіслав, сиве волосся пацьорками спадало йому на очі. Петро лежав на підлозі біля ліжка, більше нікого в кімнаті не було.

– Тепер ти зрозумів, чому ми з Вітою розскочились, як дві половинки репнутого херсонського кавуна. От вона ще й не приїхала, а вже влізла в твій сон. Ну та вранці все-таки видніш. Спи.

І Станіслав пішов у свою кімнату. Куди там спати! Петро витяг з холодильника шматок ковбаси, тремтячою рукою налив собі чарку калганівки «Да-а, є ж на світі такі женщини!» – міркував він про себе й здавалось йому: хтось дивиться на нього з високого темного неба й теж міркує: «Є ж на світі такі дивовижні мужики, як оцей Петро!» Вранці вони побрели по морському мілководдю до грязевого озера.

– Тут озокеритова суміш, вона утворюється з перегнилих морських водоростей. Лікує всі хвороби, – коментував Станіслав, намазуючи все тіло лиснючою темно-синьою тванню.

– А коли приїде ця… Віола? – запитав Петро й собі намастив грязюкою поперек і коліна.

– Не Віола й не віолончель, а просто Віолетта, Віта. Вона звикла падати, як сніг на голову.

– Агов! Що за прочани в Хорлах? – почулось із крутого глинистого берега, зарослого густим очеретом.

-По сивині пізнаю Стасика.

-Віта? – Станіслав зігнувся над озерцем запитальним знаком.

– Ти ж знаєш, я без сюрпризів не можу. Я так і знала, що ви будете неодмінно тут. Правильно, лікуй Стасику свою нервову систему.

– Ти мені свого часу її кардинально порушила.

– Не будемо про сумне. Як звати твого зброєносця? Хоча на Дон Кіхота ти давно не тягнеш.

-Петром мене звати! – обізвався й собі Петро, витягаючи ноги з темно-синьої твані.

– Будемо знайомі й познайомимось ближче! – прокричала з берега Віолетта. Потім вона розтанула, наче й не було її в синьому мареві степу, і тільки шум автомобільного двигуна, що віддалявся, засвідчував реальність її появи.

 

***

У Віолетти в пансіонаті був окремий будинок з невеликим басейном на подвір’ї. Саме біля нього й розташувалось товариство – двоє мандрівників з Ковалівки й сама Віолетта.

Сірник перед тим як гаснути дає найбільший, останній спалах. Так і жіноча краса, коли починає в’янути під холодним вітром часу, спалахує, як прощальна зірниця.У свої роки (жінки їх ніколи не уточнюють) Віолетта дивувала пелюстковою ніжністю шкіри. На її обличчі звабливо блищали повнокровно вималювані губи, над верхньою губою сиділа маленька темна мушка. Коли Віолетта посміхалась, мушка злітала вгору. Важкі, ледь провислі груди підтримував ультрамариново-синій купальник, а стрункі ноги з округлими колінами підійшли б і значно молодшій молодиці. Між двома округлостями грудей, які виштовхував нагору відкритий ліф купальника, затаївся маленький золотий ангелок на золотому ж таки ланцюжку.

Якби хтось узявся малювати Віолетту, так би мовити, на повний зріст, то, очевидно, ноги б малював Боттічеллі, торс Рубенс, а голову Врубель. Хоча одна деталь. Очі Віолетти Врубель би малювати відмовився, оскільки в них була не бездонна демонічна тайна, а відкритий і хтивий погляд ляльки Барбі.

Так-от, дорогі мої, – Станіслав розкошував у махровому турецькому халаті – подарунок Віолетти. По червоному полю сплітались золоті дракони, а сиву волохатість грудей підкреслював багряний комір з вигадливим узором.

– Так– от, дорогі мої, тут ви зустрінете устричні обмілини, на островах-супутниках – лебеді й білі чаплі, з-під землі б’ють гарячі джерела, тому затока ніколи не замерзає. Тому саме тут була столиця імперії Фальц-Фейнів, а в ній порт, млин, елеватор, кінотеатр, власна телефонна лінія. Через Порт-Хорли в Європу було переправлено більше двох мільйонів пудів вантажів.

– Стасику, казали, що ти перекваліфікувався на гуманітарія й філософа, а ти грузиш нас із шановним Петром цифрами. Краще скажи, чим це закінчилось для баронесси Софії Фальц-Фейн.

– Її розстріляли більшовики, а їхні нащадки навіть викрали металевий ланцюг на могилі. Білий палац у Преображенці зруйнували, а порт тепер розвантажує вряди-годи поодинокі баржі з піском.

– Ти забув, що перебуваєш у класному пансіонаті «Фальц-Фейн».

– Так, добре збудовано, мабуть, у генерала водяться гроші.

– А де ти зустрічав бідних генералів?

– Усе. Закриваємо цю тему. Скажу тільки, що триста років тому цю територію займала Джамбуйлуцька орда, вона залишила після себе незайманий степ.

– Що ви на це скажете, шановний Петре? – Віолетта грайливо колупнула великим пальцем ноги сріблястий пісок.

– А що казати! Красива була женщина, з характером, такі не тіки острови заселяють та імперії будують. Жаль, не було мене в ті часи, я б з нею будував і робив усе, що вона забажає.

– Ти чув, Стасику? Оце відповідь справжнього мужчини, а не «кібербетика». Казала тобі тоді: махнемо в Магадан, там би дефіцит продали й «органи» туди не дістали б. Так ти подався у філософію.

– Віточко, скажу тобі по секрету, якби ота сама баронеса не прочитала у Страбона, що у Каркінітській затоці була гавань херсонесців, то навряд чи в неї б виникла ідея будувати тут Порт-Хорли А ще скажу: ти красива, як нереїда Каркінітської затоки.

– Дамський угодник, сивий комільфо, а от Петро так не думає, – Віолетта стрельнула поглядом ляльки Барбі на Петра.

– І я так думаю й прямо скажу: красивішої жінки в жизні не бачив!

– Ти чув, ліричний кібернетику чи кібернетичний лірику, як висловлюється простий народ – прямо й без усяких еківоків.

– А я всігда прямо кажу, – вихопився Петро, хоч і скривлювало мене в жизні, і далі буду прямо казать і жить прямо.

– Браво, Петре, сьогодні, де все криво, так хочеться чогось прямого й природного. Я просто від цього знемагаю. Ви, Петю, будете моїм лікарем, вибачте за фамільярність.

– Та я…

– О ні, я вас не обтяжу, тільки загальна терапія й жодного втручання в нервову систему й глибини підсвідомості.

– Пізнаю тебе, Віточко, приймаю й вітаю дзвоном щита! – обізвався Станіслав. Сьогодні вночі пропоную прогулянку степом з моїм коментарем.

– Мене довго запрошувати не треба, мій водій Арсен закине нас куди хочете, а вранці забере назад.

Вона тут же вийняла смартфон і передала розпорядження водієві.

– Через годину будьте готові до подорожі.

 

* * *

 

Я б не повірив у цю історію, якби не знав її достеменно. Чого це дружина генерала (хай і з вітрогонним характером) їхала б уночі в степ з двома мужиками, хоча один з них її колишня пасія. Але вони таки поїхали на «лендровері» глибоко в степ, аж туди, де степ виходив у море на блукаючі острови, де гніздились лебеді й білі чаплі. Петро сидів поруч Віолетти, і його руку час від часу скидало на розпашіле тіло жінки. Вона була в шортах і білій футболці, що дивовижно скульптурила її рубенсівський торс. Віолетта сама, ніби ненароком, зустрічалася налитими грудьми з жорстким, вирізьбленим з дерева тілом Петра. Від кожного зіткнення в Петра стискалися альвеоли в легенях, про які так образно розповідав його Галині «кібернетичний лірик». А сама Віолетта раптом відчула себе школяркою, коли вона цілувалась з однокласником у темному класі на останній парті. У ній прокинулась шалена грайлива відьма й вилетіла в залитий місячним сяйвом хорлівський степ.

Вітер війнув з самої вершини куполу неба, і вона полетіла, як пушинка. Тугі струмені повітря несли її вище й вище, вона закричала й не почула власного голосу. Серце її зірвалося з невидимих завіс і закрутилося дзигою в гарячих грудях. Лет, неймовірний вільний лет вихопив її із земного тяжіння й кинув туди, де холодні діаманти зірок вінчали купол небес. Чебрець, звіробій, деревій залітали зливою запахів у її ніздрі,і вони роздувалися,як у молодої необ’їждженої лошиці. Вона відчувала, що знову молода, повна сил, їй хотілось любити увесь світ.

– Приїхали, Віточко! – торкнув її за руку Станіслав і здивувався від незвичайного трему жіночого тіла. Петро теж сидів, як зачарований.

– Та що з вами? Що на вас найшло? – не стримався сивий провідник до таємниць Хорлів.

– Я… я наче літала? Якийсь вітер підхопив мене й поніс над землею.

– Ну от і почалися чудеса Хорлів. Це все випари брому та настої степових трав. А ти, Петре, нічого не відчув?

Петро сидів дерев’яно й несамохіть тулився до білої футболки Віолетти.

– Хіба я знаю, – проказав нарешті хрипко. – Молодий я став, і якась шкаралупа з мене спала.

– У підземному озері цього півострова величезні запаси води, плюс поклади срібла – ось ще одна природа метафізики, – ткнув пальцем у землю Станіслав.

«Лендровер» поїхав собі, і вони стояли втрьох на срібній від місячного сяйва тарелі степу. Сюрчали цикади, подекуди чувся свист ховрашків та зойки фазанів. Скориставшись ніччю, колишні віки просочились нагору крізь густу шкуру степових трав, припливли осрібленими хвилями моря. Сюрчання цикад нагадувало таємничий космічний зв’язок між цивілізаціями. Чиїсь душі наполегливо виходили на зв’зок, але не маючи відгуку, знову губились у всесвітніх безмірах. Місяць окреслив блискотливий овид моря, але не видно там гордовитих контурів фальц-фейнівської флотилії на чолі з флагманом «Софією». Де поділась їхня праця й надія, як і після Джамбуйлуцької орди тільки незайманий степ та кістяки старих споруд з проваллями вікон.

Станіслав оглянувся. Віолетта й Петро, взявшись за руки, пішли в бік моря. Він хотів наздогнати їх, навіть зірвався на швидкий крок, але передумав і повернувся. «Якась дивина – Віолетта й Петро, ковалівський дядько, який прагнув іти в житті прямою дорогою, і ця артистична дама, яка виробляла немислимі піруети. Що може бути в них спільного?»

І тут він згадав про Тимоху, закритого в передпокої. «Я йому навіть водички на залишив!» Станіслав кинувся до пансіонату. Ішов він швидким кроком, двічі впав, спіткнувшись об уламки старих бетонних плит. Добре, що місяць світив на повну силу. Он уже й водонапірна вежа, а праворуч темні обриси елітного пансіонату. Жодне вікно не світилось, сторож мирно спав у своїй будці. Серце у Станіслава калатало, як на сполох. Ледве дихаючи, видряпався він на другий поверх, тремтячими руками вставив ключ у замкову щілину Ледь прочинились двері, як він почав сповзати на підлогу, серце заболіло, наче його різали ножами. Станіслав утратив свідомість.

Отямився він від того, що хтось цілував його в губи. З трудом розліпивши повіки, він зустрівся поглядом з фосфоричними очима Тимохи, той облизував йому лице. «Оце воно й є оте повне разумєніє», – подумав він.

Коли Петро з Віолеттою повернулись, вони побачили ідилічну картину: на підлозі, обнявши кота Тимоху, сном праведника спав Станіслав. «Хорлівські чудеса та й годі», – подумала Віолетта. «Чи я оце на старості закохався?» – подумав про своє Петро, і все тримав за руку несподівану й незвичайну жінку, наче боявся втратити поводаря.