I
– Мой Власію, чуєш, прийди завтра до склепу, маю щось сказати.
– Та кажи вже.
– Річка шумить, на той бік не всьо вчуєш.
– Та я перейду воду.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Та ж застудися, будеш цілу зиму хворіти. Приходь завтра.
– Чо він хоче, той Жмундук, – питає Власія Юстина, його
жінка після вмерлої за пологів Катріни.
– Ади, каже, що може через воду говорити. Шумно на
завальцях, піду завтра до склепу, там він має щось казати.
– Або овець хоче купити. Стину розіклав велику, долярів
зібрав, а три дні як тринадцять овець з білої скали якась нечиста сила скинула.
– Найшли, кажуть, з покусаними шиями. Кров із них виссали.
Каже, самі кращі вівці.
– Тілько помню, жоден раз з тої скали нічого не падало.
– Якби купити, Митро би сказав. А то щось дуже пильне має
повісти.
– Може, хоче сватити нашу Ярусю.
– Чи ж ти здурів, їй лиш штирнадцять років. Чи вона циганка
яка.
– А як твоя мама за тата у штирнадцять на полонину утекла, а
ти в копиці сіна межи овец, як Христос, відродилася, то це нічо?
– То інші часи були. Іначі люди. Тепер без паспорта ніхто не
запише. А в церкві звінчати – зась.
– Та яка б не була зась, а ми своїх дітий у церкві звінчаємо, на й би й на румунському
боці.
– Як до того дійде – будем говорити. Коби діждати, бо часи
непевні: кури піють, сови виют, скали вуха мают.
– Не знати про що з ким можна говорити. Вчера у фосах
стрілянина з вечора до півночі. Кажут, сімох убитих найшли. Чи совіти чи наші?
Їх у фосі й зарили.
– Цілу ніч не засну. Якби той Митро не казав про завтра.
– А шо даст не спати. Спати мус. Бо як тако подумати, що
кругом, то так ніколи очі і не
засклепиш.
– Душа не на місці, Власію. Ніби вилетіти хоче, шкрябає
кіготками у ямці. За дітей страшно, що з ними буде?
II
– Чи ти, Митре, з того світу до склепу йшов, що я вже вуха
забілив. Моя Юстина ніч очей не стулила, все ворожила, шо ти мав сказати. Чи
овець купити, чи Ярусю за твого Міхася сватаєш.
– Якби ж то так, Власію. Якби же инче.
– То, мо, ти просто поговорити не мав з ким та мене, ади,
придбав по дорозі. А через воду боявся казати, щоб тебе скали не вчули, твоїй
Кіці не донесли.
– Лиши мене, Власію, з твоєю ворожбою. Я вчера зранку повіз
сільраду йшов. А там їх багато, а людей ще більше. Думав, облаву стренчать на
ніч, а Дьордій Жилавий мені на вухо шепнув, що нас збираються з неба скидати.
III
– А ми вже на небі?
– Або нє.
– Митре, не файкай на гас, кажи як є.
– Висиляти нас будут. З гір – на низини. Бо, кажут, не можут
там, на горі, за нами встежити, бо ми як нечистяки під хмарами гасаємо, на
вольниці жиєм, робим що хочем, до колгоспу не мельдуємось. То як ти кажеш,
Власію, що будем робити?
– Я ще не знаю. Може, це лиш поголос такий, аби ми самі з
гори спускалися.
– Якби ж то! Нас би мали зібрати, як є роз’єснити, щоб люди
не квапились, хто хоче, хай сходить.
– А хто нє?
– А хіба у сих круків буває «нє».
– Не йму віри я тому Дьордію, бо ти знаєш, що Дарина його
від рідного брата вродила. То він часом людина як людина, а часом б’ється
головою як кугут у скалу, та кров’ю бризкає. Хіба може він щось між тими у жаб,
їх строях вкумекати.
– Твоя правда, Митре. Нема, що собі голову тирсов насипати.
Як то таке може бути – людей з обійсть висиляти. Якби ще до Сибіру, то діло
ясне. А се згори на донину.
IV
– Мо, вип’єш, Митре, аби твої вівці з скали не нештрикали?
– А що б ми, Власію, колись сватами були.
– Налий нам, Лейбку по шклянці твої цуйки. Бо дуже у горлі
дре, як піском пообідали.
– О, не кажіть, газди. Ще ми піском не обідали ні вечеряли.
А шкіру з нас на барабани уже міряли.
– Ти, Лейбику, і не Дьордій, а дрижаків пускаєш. Кажи щось
путнє.
– А путнє хіба що в
флєшці, пани газди. Бо у світі ніц путнього нема.
V
Власій із Митром випили кварту афінати, закусили бадеревкою
з грибами, покурили самокрутки під
склепом і розійшлися. Власію до хати звідси три версті, Митру – трохи більше. Ніч на гори спустилися
зопалу. Десь далеко на небі ще блимало сонце , а тут, над Черемошем залягла
густа і волога тьма. І цею гущею вовчими стежками їм треба було йти вгору, куди
ходили їхні діди – прадіди до дванадцятого, чи тридцять шостого покоління.
Гезди, ади, має бути гадюшник, за ним – ожинник, далі грибарня, обійстя Вудвуда, сінники, калиба, а
там за триста кроків і Власієва хата.
Добротна, з зимових обрусів, обгорнутих мохом, збитих кілками, на крем’яному підмостку.
Возом під скали, а потім на плечах Власій носив черепицю на хату аж з Красноїльська.
VI
Жили урвав у ногах і руках, і Юстина одною рукою колисала
дитину, а другою – розтирала чоловіка лисячим і борсучим жиром, накладала но
болючі місця товченого нечуй-вітру та
вкутувала полотном.
Шість неділь день до дня
він приймав той вигаданий колись
у цих місцях вуйком Бусуюком лік, який Юстина ретельно вивчила і випробувала на
чоловікові. І на сорок восьмий день він прокинувся здоровий, як щойно
вроджений, рожевий і гладкий, як
вилизаний тисячолітніми водами камінь-кругляк.
– Юстино, хочу юшки з
грибів з банушем, вертута з сиром і слив’янки. Багато!
Це був знак, що Власій геть чисто одужав і може гори
перевертати.
Він був ґаздою у своїй хаті.
Він ліпив її, як лелека, припасовував смеречі бруси без щілочки і сучка,
примацував, пригладжував, як першу сопілку, відходив, дивився здалеку,
вертався, прикладав вухо до деревини, чи
не чути в середині червоточини. Він обкурював кожну деревину ладаном, промивав
соленою водою, обмащував вичавленою з колокічки олією. І хата не просто
пахла – вона світилася в середині і
зовні. В найчорнішу нічку-петрівочку виднілася
здалека, вимощена майже на самому небі, бо довкола неї блимали зірниці,
великі, як решета. А місяць часом залазив на димар і нюхав дим з букового ріща,
і трохи обкадював, з білого ставав рум’яним, теплим і свійським.
VII
Юстина вставала досвіта. До схід сонця ткала ліжники з вовни
довгошерстих баранів, жорсткі, але теплі, на три пальці грубини, ткала рушники
і верети подушки набивала ягнячими міциками
– легенькими і м’якенькими, як пух. Як Ярусі виповнилося п’ять років,
пішла з нею на базар у Кути, купила три ікони – Матері Божої, Ісуса Христа і
Святого Миколи-Угодника. На шклі. Малював їх там у крайній хаті Устим Корбут. З голови писав обличчя Божі з
добрими веселими очима, у вишиваних рамах, Матінку Божу – у великому турпані з
рясними квітками. Вона застеляла тим турпаном усе, що було на землі – хати,
стежки, річку, млин, кузню, козів, корів, овець і навіть маленьку свинку, яка
паслася біля стайні. Ярина вибрала ту дивовижну ікону і вже не випускала з рук.
У чистий четвер Юстина приладнала ті ікони у великій хаті, на покуті, убрала
новими рушниками, писанками на волосових нитках, козликами з сиру з
розписаними ожиновим соком загривками.
Власій зайшов до хати і, уздрівши ту жінчину роботу, аж
сльозу змахнув, так йому на душі розцвило.
Дай Боже, аби так було завжди.
VIII
От пустий той Дьордій, – тоже виселяти, – думав Власій на
другий день після розмови з Митром Плічком. Як спіймають, що хлопці з лісу у
нас хліб замовляють, чи одежу латають, це ясно – виселять. А як не вздрять
такого нічого, то защо і куди нас звозити. Хіба в них нема инчої роботи! Ади,
най ідуть букурашами, бо в нас за три роки дев’ять хлопців води забрали. Най
ідут ліс пиляти, сучки обрізати, най кіньми їх потягають яругами та болотами. А
керувати нами не треба. Ми і самі знаємо, як дошку впилити, як сіно сушити та
бринзу робити.
Якби помагати, то да, а стріляти нам у спину, – це не від
Бога, це від нечистого…
День до вечора збігав непомітно. З-за гір уже повівало осіннім
холодком, але тут, у міжгір’ї, ще буяло літо. Скелі повільно віддавали налите у
них тепло, і назбитки осені широкими полами низини зацвіли бриндушками. Згори
здавалось, що на подолі випали теплі молочні сніги.
Власій насолив три
діжки бринзі, дві коновки сиру, бочечку грибів, лисичок і гружлів, склав
сімнадцять копиць сіна. Юстина на хатні справи не мала багато часу. Вночі пекла хліб, за яким почергово приходили
Юрко Голуб та Василь Грінчак. Брали не з хати, аж за третім перелогом, біля
кам’яної бочечки під березами – близнючками.
Хліб перевозив кінь Додон, якого навчали ходити з бесагами самого. Додон
на обійсті не ночував. У нього була своя стайня – на Білій вежі. Із третім
півнем кінь прокидався, долав дві
верстви до Власієвого подвір’я, забирав вантаж і прямував до нори. Ні у сніг,
ні в ожеледу, ні в буревій він не спізнився з поклажею ні на хвилину…
IX
На Покрову впав перший
у дрібних крупах, сніжок, і з досвіту Власій запалив пічку, яку сам
вимурував із кутського кахелю. Кожна кахелина – генча: на одній жовніри з
сопілками, на іншій бричка з музиками, ще на іншій – олені п’ють воду, поруч –
жид несе на таці птаху.
X
Юстині все жаль було тої птахи і вона впросила, щоб Власій
прилаштував той кахель з причілка, не на видному місці.
Годинник із зозулею на стіні відкукав п’яту годину ранку,
але у вікнах враз стало світло, ніби сонце зійшло на одвірку, або розступилися
ліс і гори і хата стала ковчегом, що пливе у небі між зірок і комет, полум’яні
хвости якого облизують ковчегові вікна.
– А єслі там люді, – спитав за вікном густий бас, і Власій
впізнав по ньому уповноваженого Бєлова.
– Нє імеє значенія! Давай! – наказав старшій.
– Гражданин Власий! Вам не обходимо покинуть жильйо за пять
минут. С тобой ничего не брать. Вас будет определено у расположение местного
совета.
Власієвої відповіді
ніхто не чекав ні хвилини. Сонце, що зійшло на одвірку, бризнуло у
вікно. Густий дим, а за ним суцільне полум’я затопило Власієву хату від
підмурка до комина.
За тиждень у районній газеті «Слово правди» з’явилася
замітка місцевої активістки: «У нашому районі мешканці верхів’їв Карпат з
великою вдячністю новій владі спустилися з гір на низини. Сонце нового життя
світить нині всім горянам ».
Дьордій, який навесні навідався на згарище власієвої хати,
розпорпав у попелі кутську кахлю, на якій пташка з зеленими крильми летіла
догори.
м. Чернівці
Редакція та редколегія
«Української літературної газети» щиросердечно вітає відому українську поетку, прозаїка,
драматурга, публіцистку, редактора газети «Буковинське віче», громадську
діячку Віру Китайгородську з
її першим, ще таким юним літами,
але вже поважним добрими ділами ювілеєм. З води та роси Вам, Віро
Микитівно! Натхненної творчості, плодотворної праці на благо України та її
людей, продовження високого у дочках
і внуках, снаги, здоров’я
і вічної молодості. Хай Вам воздасться сторицею за Ваше талановите
Слово, чесну праця і принципову
позицію. Божого благословення!