ЛагІдний Михейович

 
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Дві, здавалося б, не аж такі важливі подробиці, котрі сприяли початку нашого зближення з Микитою Шумилом.
Я сказав комусь при ньому, що мою матір звати Параска – ім’я, що вже стало в Україні анахронізмом. Микита Михейович жваво вступив у нашу розмову і сказав, що і його матір звали Параскою. А відтак запитав, звідки я родом. І ще один збіг: ми – земляки; обидва з Черкащини. Його село Михайлівка в Кам’янському районі, а моя Мар’янівка – в недалекому звідти Шполянському.
Звичайно, ці моменти – ще не підстава для взаємоприязні. Можна обом порадіти такому збігові, а далі й забути, як із часом забуваються немало моментів, що нас зворушили.
Микита Михейович був членом редколегії «Літературної України», коли я прийшов туди в відділ критики. Мені відразу сподобався цей на диво спокійний і приязний до нас із В’ячеславом Брюховецьким чоловік. Очевидно, попервах він просто інтуїтивно відчув, що ми дишемо трохи не так, як тодішнє наше керівництво – редактор Віталій Виноградський і його заступник Борис Гончаренко, що були креатурою ЦК Компартії і до літератури не мали ніякого стосунку, хоча обидва значилися членами Спілки письменників, але були безнадійними графоманами.
Тоді була в редакції мода (не знаю, коли вона почалася): запрошувати на летючки членів редколегії, регулярно були й засідання редколегії. Отож ми мали змогу часто бачитися з Микитою Михейовичем. Він незмінно сидів поряд із Костянтином Кудієвським, з яким вони симпатизували один одному, й виступав на кожному зібранні.
Але якщо холеричний та експресивний у висловах Кудієвський змушував шибки у вікнах дрижати й штукатурку зі стелі облітати, то Микита Михейович говорив зовсім тихо і – хоча незрідка дуже неприємні для редакторату речі і бридкі для нього самого – дуже спокійно.
Ми сперечалися з Брюховецьким: це в Шумила така залізна витримка чи особливість його темпераменту? Так і не дійшли в тому згоди.
Характерно, що коли Кудієвський метав громи над головами всіх присутніх, вони перемовлялися між собою і, здається, навіть не помічали всіх його вогненних інвектив. А що тихше промовляв Микита Михейович, то усі вмовкали і напружено вслухалися в його слова. Чи то була якась сугестивна сила Шумилового слова, чи він просто давно всіх привчив, що без жодного натяку на ораторське педалювання мовить украй важливі речі, важко сказати. Можливо, було й те, й те.
Загалом же для нас Шумило так і лишився людиною-загадкою. Попервах здавалося: ось він увесь – геть на видноті, мов на долоні. Чоловік – і він не надто приховував це і тоді, коли найбезпечнішим було далеко приховувати (і навіть од самого себе!) – національно стурбований. Стверджую це без будь-якого перебільшення. Шумило скрізь і повсюдно виступав в обороні української мови, сміливо, але – знову ж таки спокійно, без жодного натяку на експресію, а мовби про щось само собою зрозуміле – і йому це сходило з рук. Тільки одного разу, коли ми в «Літ. Україні» надрукували його статтю про велич і красу української мови та її значення для життя нашого народу, гримнула гроза – редактор аж чорний приплентався з ЦК і ледве видихнув майже дерев’яними від страху губами: «Ви не знаєте, що мені було за вашого Шумила…»
Але що ж саме було – не деталізував. Можна тільки собі уявляти, знаючи держиморд  і страхопудів із ЦК, яким повсюдно марився страхітливий привид українського націоналізму. Цікаво, що коли Микита Михейович зайшов до редакції і редактор, мов шуліка, накинувся на нього з докорами, абсолютно спокійно вислухав його і сказав щось на зразок того, що, мовляв, і там люди можуть дуже помилятися, а тому на їхні нападки не дуже треба зважати. Редактор од розгубленості й подиву занімів: мовляв, як це – щоб у ЦК помилялися?! Його намір «зняти стружку» з автора, який так його підвів, одразу ж кудись поділися – Шумилів спокій геть роззброїв редактора.
Очевидно, це була не перша така в його житті ситуація, коли його непорушна зрівноваженість цілком нейтралізувала спалах агресії.
Шумило ніколи не залишався в редакції ні на які чаркування після зборів редколегії (а вони були непорушним правилом – як останній пункт порядку денного) – він зберігав дистанцію від усіх. З ним ніхто не був запанібрата й ніхто не міг собі дозволити бодай натяку на якесь амікошонство. Рівновіддалений од усіх, він водночас був прихильний до нас із Брюховецьким. Охоче вислуховував наші розпитування про репресованих письменників, багато розповідав. Тональність, як правило, витримував нейтральну, однак ми легко вгадували, як і до кого з тих, про кого оповідав, він ставився. Він багато бачив і знав, але небагато говорив. І все ж нам того було досить і здебільшого складалося так, що наше ставлення до дійових осіб літроцесу 20-х і 30-х років формувалося саме з його коментарів.
Чи й треба казати, що він мав бездоганний літературний смак? Бо ж як інакше – літературний професіонал, першокласний перекладач (його переклади – живий словник української мови), але поміж своїх літературних ровесників він був як біла ворона. Переважна більшість їх – елементарні недоуки робфаківського інкубатора. Ми редагували (а часто й елементарно переписували сотні їхніх опусів, безмежно дивуючись глупоті і глухоті авторів). І коли у відділі критики з’являлася стаття Шумила, щасливий Анатолій Скрипник, якому випадало готувати її до друку, якось вигукував: «Це – як пісня! Тут є і склад, і лад!»
Микита Михейович не зосередився на чомусь одному в літературі. Він писав кіносценарії, прозу, публіцистику, критику й особливо багато сил оддав художньому перекладу. Ми неоднораз говорили про те, що він міг би бути першокласним прозаїком або критиком, якби зупинився на прозі чи критиці. Сьогодні, на жаль, призабулися його блискуче написані літературні сильветки про Юрія Яновського, Архипа Тесленка, Василя Стефаника й Ліну Костенко. А він мовби заповзявся скрізь випробувати себе.
Здається, вже після появи онуків Шумило став писати оповідання для дітей. Там була особлива чистота тону й енергетика слова. Ця стилістично прозора й мудра проза з елементами далеко захованої делікатної дидактики – еталон того, як і яким тоном треба звертатися до дітей.
Позаочі ми зі Скрипником називали Шумила напівінтимно: «Михейович». Це слово було нам особливо близьким і теплим. І в цьому звучала наша некриклива симпатія до нього.
Характерно, що він, говорячи винятково правильною мовою, поінколи, мовби збиваючись із тону, вимовляв не лагідний, а лагІдний.
І нам у його вустах це дуже подобалося.
Якось Скрипник мене запитав: «А лагІдний Михейович статтю не приносив?»
Отак до «Михейовича» й доєдналося «лагІдний».
Гадаю, він не образився б на нас за те, що ми його так охрестили.
Бо він справді був чоловік лагідний. А наголос – це вже індивідуальна подробиця, котра нічого посутнього не змінює.