Крейдяна гора

 

 

 

Любов ПОНОМАРЕНКО

 

Село стоїть у долині, немов потоплене в тумані. Урагани та буревії його обминають, а дорога, що веде у далекі світи, принишкла  між полинами. Рідко хто сюди завертає, хіба діти до батьків, які ще живі, трудяться і навіть мають, що дати.

Коли-не-коли свисне  в степу нелякана пташка. Тихо. Урочисто.

І ось одного ранку  восени  біля тієї дороги ні з сього, ні з того надулася земля і виросла гора. Спочатку був тільки пагорб, а потім усередині затріскало, загуло, наче вулкан, і стало здійматися вгору  таке, що задереш голову і шапка спаде. Там, неподалік, пастухи поставили халабуду, корови саме стілували, а коли те почалося, череда з ревом кинулася в степ і ні зупинити її, ні втихомирити.

Депутати спішно зібралися, щоб розглянути питання. Дехто казав, що  треба викликати вчених з Києва, щоб узяли аналіз ґрунту і встановити причину. Сесія  цілий день засідала і  ніяк  не могла  прийняти рішення. Зійшлися на тому, що вченим треба платити, а бюджет і так у латках.  То ж придумали: раз гора стоїть на землі Сопуна,  нехай він її розоре. Для цього виділили йому тисячу гривень на солярку. Рішення всім сподобалося, голова попередив Сопуна, щоб економив пальне, бо ще треба обкошувати узбіччя.

Вранці  фермер виїхав на об’єкт екскаватором. Але  верхній ґрунт був напополам із камінням,то ж робота не пішла. Він вигнав бульдозера, став горнути впоперек і вподовж. Гора, здавалося, росла й росла.  Посходилися  дядьки з лопатами. Такого тут ніхто не бачив. А коли трактор піднявся вище, всі здивувалися й побігли до нього. Земля під колесами  була біла, поміж нею траплялися скелети тварин, коріння і  прожилки глини.

– Ай-я-а! – вигукнув Сопун. – Паї пропали. Що на цій пустоверші можна сіять?

– Рапс!

– Рапс або сорго, – розумували дядьки.

– То гроші на вітер, – злився  Сопун. – Хай дадуть мені другу землю.

– Правильно! Другу, другу проси!

Тим часом один копнув лопатою, взяв на долоню землі, потер між пальцями.

– Я, наприклад, не бачу ніякої втрати. Як хочеш, давай мінятися паями.

– Ай-я-а! – зрадів Сопун. – Давай!

Од’їхав, але потім повернувся, побіг на гору, гребнув землі в кишеню. Гора немов схопила його за полу.

Удома Сопун умивався крижаною водою. Обличчя  загорілося, червона чуприна палахкотіла, як вогнище.

«Припустимо, що це крейда, – розмірковував фермер. – Крейда піде по чотири гривні за кіло. Але хто її зараз купить?» Дістав грудку з кишені,   розкришив. На долоні була фігура невідомого божка з великою головою і товстими губами». Фермер зітхнув: « Якби ж б ти був хоч із срібла чи бронзи».

Вранці він написав заяву, і голова пообіцяв ділянку замінити. Проте, коли начальство в обідню пору поїхало, щоб подивитись усе на місці, виявилося, що там повно народу з мішками й велосипедами. Стояла осінь, городину вже зібрали, то ж кинулися добувати дармову білу землю. Деякі прибули сім’ями, приїхали одноконками, скутерами, мотоблоками. Начальство стало на пагорб і виголосило коротку промову.

– Шановні односельці! От бачите, сама природа іде назустріч нашій об’єднаній територіальній громаді. Беріть, запасайтеся, цього добра в нас тепер повно.

Були мешканці з далеких сіл, проте на них не сердилися.

В горі з’явилися ходи, печери. Почалася холоднеча, і народ помітив, що надворі мороз, а в горі тепло й світло. Люди брали з собою їжу, карти, шахи, планшети. Економили на опаленні. Баба Галатиха, що топила старим очеретом, принесла до гори постіль і клунок добра. Знайшла собі  нору і стала в ній жити.

За нею перебралися на нове місце убогі й заможні, самотні й сімейні. Протягли туди електролінію, поставили там крісла, телевізори й герань. І що дивно: в горі ніколи ніхто не хворів, не сварився і не злословив.

Здалеку гора стала схожа на  захмарне місто: кругом сяяли вікна, пролягали дороги й стежки, що вели до вершини. Селяни оселилися на різних поверхах відповідно до свого статку і  статусу. Деякі вирили колодязі, щоб не  виставляти мисочки і не збирати дощові краплі.

Людям сподобалося  життя в горі, і вони не хотіли повертатися на обійстя. Але один чоловік не міг з цим змиритися. Фермер Сопун. Він знайшов голову громади і гримнув:

– Ай-я-а, земелька, на якій гора, мені належить. Може, я там санаторію збудую!

– Ні,  ти ж відмовився, заяву писав! Земля відчужена. Такі природні блага в оренду не даються!

По тому фермер пригнав трактора, вирив у горі чималу печеру, щоб захопити територію, і загнав туди своїх овець.

Частина гори відкололася й осунулась. Люди  стали зносити цеглу, щоб замурувати прогалину. Сопун, мов схибнувся, кинувся навкулачки, мовляв, це моя сторона, і я нікому її не віддам. Його затягли всередину і замурували.

Слава про крейдяну гору розлетілася по всій Україні, і туди повалили репортери, які розбили намети, витягли телекамери.  Прилетів  військовий генерал із свитою. Розгорнув польову кухню і наказав скликати народ. Генерал оголосив, що тут буде важливий стратегічний об’єкт на східному напрямку, який є  військовою таємницею. Що гора державна власність, і всі цивільні мають негайно її залишити.

Тут вискочила наперед  баба Галатиха, стала сукати дулі і оголила   місце, яке військових вразило більше ніж ворожі радари на їхній території. Вийшли солдати з автоматами. Дядьки схопилися за лопати й грабарки, стали в шеренгу і стисли зуби. У натовп селян полетіла димова шашка. Народ закипів, закашлявся, і зрештою  вервечкою  потягнувся до села, волочачи ковдри і планшети.

Над горою затримкотіли вертольоти, висадились експерти, інженери, олігархи. До самої зими вони міряли, бурили, підривали, рахували й аналізували.

Потім  стихло. Гора вже перестала гріти і світитися. Перехняблена, із завалами, як стара змучена баба, вона лишилася лежати край дороги.

Буває,  здригнеться і прислухається.

А  замурований фермер Сопун огледівся, отямився, прорив окремий хід до шапки гори.  У верхніх пластах на пополам із крейдою траплялись   фігури невідомих божків з великими головами. Фігури ворушилися і жебоніли між собою. Але Сопун на це не зважав.  Він посидів, поміркував і почав збирати їх у мішки.

Лиш інколи  виставляє вогненну голову  з вершини і волає:

– Ай-я-я, моя  земелька! Моя гора!