Країна гіркої ніжності

Уривки з роману
Віталія вже кілька днів перебувала в онкодиспансері, у відділенні хімічної терапії. Медичку, медпрацівника, хай не лікаря, а медсестру, але начеб свою колегу, її поселили в палату на двох.
– Ви боїтеся того, що з нами трапиться? – спитала першого ж дня її сусідка.
– А що з нами трапиться?
Сусідка подивилася на Віталію ошелешено.
– Ну, ми ж …
Вона затнулася, боячись вимовити слово «помремо» – зрозуміла Віталія. «Ні», – закричало у неї всередині.
– Ніколи не вимовляйте цього слова, – сказала Віталія. – Вона того чекає від нас.
– Чекає… Вона… Тобто…
– Ця тітка, – сказала Віталія. – Доки не вимовимо… Все буде добре…
– Ви так вважаєте?
– Авжеж.
Вони подружилися. Софія була звичайною сільською жінкою, але зять її працював в одному з управлінь облдержадміністрації, тож відчувалося особливе ставлення медперсоналу до Софії. Втім, це був один із зятів, бо мала Софія чотири дочки й шестеро синів.
Дочка… Одна з дочок…
Але перш ніж Віталія дізналася про сімейну таємницю, вона перебачила в палаті майже всю Софіїну родину. Приходили й приїжджали – по одному, по двох, а то й цілою сім’єю. Коли нагрянула сім’я старшого сина Петра – він, дружина, аж четверо дітей, на додачу сусідка з дочкою – у Віталії зарябіло в очах од мелькання облич і одягу, залящало у вухах од дитячих слів, звернутих до бабці. Вона сказала, що прогуляється.
– Можна я піду з цьоцею? – спитала раптом Софіїна внучка років п’яти-шести.
– Ти до бабусі прийшла, Настуню, – суворо сказала донька Софії.
– Та хай вже йде, – дозволила Софія й до Віталії:
– У неї в дупі вічно шило росте.
Мала взялася за Віталину руку. І тоді вже підстрибнула, мов хотіла піднести руку вище.
– Зараз ми надворі політаємо, – сказала Віталія.
– Хіба ми птасечки?
Мала підвела блакитні оченята, небесні, почула голос Віталія, казала її мама, ні, бабуся, котру вона собі в дитинстві вигадала, бо ж у неї теж мала, мала бути бабуся. Небесні очі зирнули на чужу тьотю, якій так довірилася Настуня, й попросили неба й простору.
– Авжеж, ми пташечки, – сказала Віталія. – Ти ким би хотіла бути, якою пташечкою?
– Не птасечкою, а тьотьою, яка шиє платтячка, – Настуня знову ледь підстрибнула. – І блюзочки, і кохточки, і теї… ну, теї…
«Отакі ми приземлені, – подумала Віталія. – Хоча чого приземлені? Ми присукнені, і блюзочки в нас будуть люксові, а пташечка хай собі літає без платтячка, у неї є пір’я, усе в цьому світі досконало, все передбачено, все розкладено по поличках, світ бабусі Софії ліпший, ніж мій».
Їй зробилося й весело, й сумно водночас. Тримала за маленьку ручку світ суконь і кохточок, і чогось не пригаданого Настунею, а небо всеодно пригорнуло їх, коли ступили за поріг лікарні, весняне, хоч і холодне. До неба тулився вечір, і сад біля лікарні повнився тінями. Вечір, ні, ще тільки надвечір’я, котре гралося у перші схованки. А тіні в саду схожі на химерні постаті («тих, кого вже тут нема», – подумала Віталія), прислухалися до шелесту кроків малої дівчинки й жінки, що йшла вже наполовину за обрієм. Жінка ніколи не шила суконь, голку брала до рук тільки за крайньої необхідності, хоча мереживам на полотні її уяви могли б позаздрити найліпші вишивальниці. Одягти таке тіло у сукні, блузочки і сорочки мріяли б найкращі кравчині. Та про тіло знала вона одна, ще кілька чоловіків, котрих вона повикреслювала з свого життя, бачила тепер  Олеся, і мама, коли тіло ще тільки дозрівало.
Сум обгорнув Віталію, боронячись від нього, вона покликала ту пустотливість, що тільки-тільки було оселилася в ній. Не дасть дядькові суму напитися її крові, щось жебонить мале диво, така тепла рука дівчинки, хіба вона винна, що замість неба і пташечки шелестить сукня її уяви…
– Куди ми підемо? – почула Віталія голос Настуні.
«Куди я їду?» – почула Віталія свій голос.
Не голос – думку. Здалеку. І теперішню. Відчула, зловила. Німе запитання прийшло невідомо звідки. З того літнього дня. Вона сиділа біля вікна у поїзді, який віз її разом із Зіною у далеке захмарно-заобрійне приуральське місто. Колонію.  Мали їхати втрьох, але, як повідомила Зіна, в останній момент (точніше, за три дні перед поїздкою) прийшов лист від Едика, в якому той сам просив, аби мати не їхала.
– Сам? – не стримала вигуку Віта.
– Так. Він і мене не вельми хоче бачити. Він хоче бачити тебе.
Зіна вимовила це начебто байдуже-іронічно. І в той же час ревниво. Пройде час і Віта дізнається про підгрунтя цих ревнощів.
Поки що ж вони їхали з Києва до Москви, далі на Саратов і на Приуралля. Віта спочатку вслухалася в мовчанку Зіни, сподіваючись вловити там щось таємниче, безшелесне, але таке, що призначене їй. Про що думає ця мовчунка? Потім вона зраділа, бо про що б говорила із Едиковою сестрою? Балачки про те, про се. Про їх обох і про… Едика. Не хотіла, точніше боялася дізнатися про Зіниного брата щось нове. Навіщо? Потребувала таємниці, яка б жила і розросталася. Яка б поглинала її саму, забирала у щось незвідане.
Загадковість Едика – як може бути хуліганом, грабіжником людина з такою ніжною, ба, поетичною душею – притягувала і манила. «Щось я не знаю про цей світ», – казала собі Віта. І як закляття: «Я порятую, порятую його».
Вона вбирала світ за вікном потяга – міста і містечка, села й одинокі оселі, що мовби втікали од тих сіл, будинки й людей біля сторожів свого також загадкового життя. Із гнізд злітали лелеки, над обрієм тягнувся невідомо звідки дим. Віті захотілося раптом поселити в цьому світі Зіну. Зіна-лелека і Зіна-берізка, що, беззахисна в своїй самотності, не може наблизитися до потяга. Віта раптом відчула, як їй шкода, чомусь дуже шкода всього цього, що вона бачить – самотньої жінки біля напіврозваленої хатини, бусла, котрий кружляє і чомусь ніяк не може сісти на гніздо, одинокої берізки й трьох схилених вільх, людей у задимленому місті, хлопця, що мовби намагається перегнати поїзда на велосипеді й падає разом з великом і, здається, обоє щось кричать… І тут Віта розуміє – найбільше їй шкода маму, маму Дазу, котра десь там у Києві думає, що донька на канікулах у подруги, маму, яку так підло обдурила.
На щоку Вітину викочується сльозина, одна, друга, Віта плаче, тихо й безшелесно, гасить той плач у собі й ніяк не може загасити.
Їй не хочеться, щоб Зіна помітила цей плач, сльози, крик усередині, що росте й росте й от-от розірве її.
– Тьотю, у вас течуть сльози, – долинає дитячий голосок.
– Що, маленька?
– Чого ви плачете? Вам болить?
– То так, Настуню…
Мала зводить на Віталію очі. Її пальчики гладять руку тітки, котра геть не слухає щебетання дівчинки. Котра чомусь плаче.
– Не плачте, тьотю, дядько лікар вас вилікує, – серйозно каже мала. – І мою бабусю вилікує, бо бабуся обіцяла платтячко пошити і зловити коника.
– Стрибунця? – Віталія приходить остаточно до тями.
– Нє-а… Він не стрибає. Віг бігає.
– У вас є лошатко? – здогадалася Віталія.
– У дядька Сашка. Воно дике. Бо всі лошатка даються погладити, а той коник – нє. Він брикається і втікає, – Настуня хихоче.
– А дядько Сашко не може зловити те лошатко?
– Нє-а… Він може, тико я не хочу. Бабуся зловить коника. Вона того має виздоровіти, щоб зловити.
«Ось чого мені не вистачало – цієї розмови, – подумала Віталія. – Цієї розмови саме посеред цього надвечірнього саду. Розмови, що лягає на ці тіні. Милого затіненого лепетання. І логіки, що схожа на брикливе лоша».
Тут Віталія спохопилася – може й до неї прийшли відвідувачі? Мама чи Олеся. Чи колеги по роботі. Ні, Олеся сказала вранці по телефону (ти не ображаєшся, мамо?), що в неї сьогодні змагання з волейболу. А вона в команді підтримки. Більше того, їхня хлопчача (хлопача, сказала Олеся) команда обрала її своїм талісманом.
– Он як? – Віталія справді здивувалася. – Талісманчик ти наш.
– І ваш, і наш хай буде гараж, – інтонація в голосі Олесі, яка переінакшила слова пісні, видавалася непідробно веселою, навіть пустотливою, такою була раніше, й Віталія зраділа цьому.
Вона справді не хотіла, щоб її шкодували, співчували і натужно заспокоювали, що все буде добре. Як буде, знала сама й це тільки її знання і знаття. Тільки її.
Правда, вчора Олеся сама здивувала, коли раптом сказала:
– Чому б нашій бабусі не повернутися до Києва? Хай повертається. Я ж не маленька. Чи ти хочеш, щоб і вона провідувала? Це обов’язково?
Віталія проковтнула образу, що йшла з доччиних слів. Тільки подумала: «А вона, виявляється, жорстока, Олеська».
Хотілося навіть промовити вголос ці слова:
– А ти жорстока, доню.
Не вимовила. Нехай. Може, вона помиляється. Олеся ще не визріла, й доброта її не визріла, недоспіла, як рання ягода, як зелена слива, вже округла, трохи видовжена та зелено-молода. Тільки ж як їм далі вестися удвох – Олесі й мамі Дазі? А вестися треба? Питати Олесю не можна. І дорікати не дорікатиме. Тому тільки сказала:
– Ох, Олесю-Олесюню, ти не можеш порозумітися з бабусею?
– Вона надто далека. Навіть тепер. Я намагалася звикнути до неї, та вже швидше відвикаю, – сказала Олеся.
Підходили до лікувального корпусу, коли Віталія подумала: «Це тоді ніхто до мене не прийде, а хто прийде, того не побачу».
У палаті ще бесідували й навіть вечеряли – привезені смаколики займали цілий стіл.
– Повертаю вам ваше чудо, – сказала Віталія.
– Хоч не набридала ця набрида? – поцікавилася Софія.
– Бабусю, я розказала тьоті про наш двір і про дядісашиного коника. Вредного. А тьотя заплакала. Мама казала, що я жалобна, от тьотя й заплакала. І сльозки текли.
«Вона розказувала, а що я чула?»
Запитання Віталії до самої себе перервала Софія:
– Призволяйтеся, призволяйтеся, не сумлівайтеся. Поки їмо – доти й живемо.
Віталія прогнала думку – живі поминки. Огидне слово, огидні слова – геть.
За столом Софія зі сміхом:
– А я їм і назначила, кому провідувати й коли провідувати. Хай спробують тільки не приїжджати. Поки жива – не обізвуся.
Невістка Ліда (моя Лідуся –  перед тим Софія):
– Що ви таке, мамо, кажете! І добре все буде, і виздоровите. А хто мені Тоню чи Настуню на весілля вбере?
– Хіба теперка вбирають, як колись? – зітхнула Софія. – Нашуфрають, наскубуть тої матерії, щоб тіло виставити, тико і всього. Али ото кумі Тамарці нагадаїте, що через день неї жду. Побалакаїмо, а їй щось таке розкажу – впаде.
Після шумливих випроваджень гостей Віталія почула, як щось мовби шкребе у двері.
– Хто там? Заходьте, – гукнула.
На порозі стояла Даздраперма. Знічена. Наче сама не своя.
– Що сталося, мамо?
– Вибач, що пізно так, – голос у матері хрипкий, наче заморожений. – Я тільки чогось пішки рішила йти.
– Мало не через усе місто?
– Ну, не знаю, чого так.
– Як це на тебе не схоже…
Віталія прикусила язика, щоб не сказати: «Таку правильну». Подумала: «Щось таки сталося?»
Сталося, бо мати спитала жалібно:
– У тебе була Олеся?
– Ні. Вона ж мала бути на волейболі.
– А мені нічого не сказала… Я ждала – вона відразу після школи до тебе поїхала. Ждала-ждала, а тоді пішла. Думала, може дорогою стріну, на вашій вулиці.
– Ой, мамо…
Віталія запросила матір присісти на своє ліжко. І бажала одного – щоб довше не верталася Софія. Хоч не мала чого сказати. Зникли слова – й образи, й приязні, що стали було з’являтися (вертатися?) за ці дні.
Подумала: «Сидітимо, як двоє мовчунів. Але чим я тоді ліпша за Олесю? Капосне дівчисько з її волейболом. Талісман, бач, вона. Олеська!»
Дорікала доньці, а знала, що собі. За літа, що кудись поділися і не вернеш. За впертість і довголітнє мовчання обох, яке триває, і вона не знає, як його розрубати. За все, що було й не збулося. За втрачений світ у роках їхнього роз’єднання. За те, що було так, як не мало бути. Але як – мало?
 
9
Як не хотіла Віта відтягти час, а потяг – третій за ліком, яким їхали із Зіною – прибув у те чуже місто вчасно. У потягові Віта була навіть вдячна Зіні за її мовчання – і, головне, вдячна не тому, що мала можливість думати, згадувати, фантазувати, хай і каратися за те, що вчинила, думати, думати, думати, дивлячись у вікно, а тому, що боялася: Едикова сестра у розмові проговориться, куди вони їдуть. І те почують. Обійшлося. Майже обійшлося. За дорогу Зіна лише раз у відповідь на запитання чергової попутниці, сусідки по лавці у плацкартному вагоні: «И куда вы едете?» буркнула:
– У тюрму до брата.
Опасиста, щедро наквацяна жінка так, що здавалося, червоний рот закривав усе обличчя і підсвічував пів-вагона, подивилася на Зіну, потім на Віту пронизливо і зневажливо:
– Вот как? Понятненько…
Вона притулила до себе сумку, мабуть, злякалася, що й ці двоє злочинці-крадії, грабіжники, абощо. Віта зіщулилася, мимоволі втягла голову в плечі й такою зіщуленою, з бажанням взагалі зробитися непомітною, розчинитися – в повітрі, людській масі, в самі собі – їхала далі, а потім зійшла на перон похмурого, добряче обдертого вокзалу. Здалося – тут, в цьому місті, місті ув’язнення Едика, злочинця Еміра, всі знають, хто вони й чого приїхали. На привокзальній площі нестримно захотілося пити й вона сказала про це Зіні. Почула байдуже:
– То пий, я не хочу.
У кіоску, де продавали ту воду, Віта випила цілих дві склянки холодної води з яблучним сиропом. Стало терпко й зимно. І захотілося одного – швидше відбути повинність. Хоче вона побачити Едика? Ні? То чого приїхала? Боїться?
Раптом Віта подумала, що боїться слів, привезених з собою. Слів із його дивних листів. Може, рвучкий холодний вітер, що залетів на площу, забере і слова, витрусить її пам’ять, і щось більше за пам’ять, більше за цю площу, висотний будинок на ній, навіть за хмари й небо…
«Нехай, – подумала Віта. – Я полічу години й хвилини, котрі ще лишилися. А він зовсім не мій, мої тільки ці листи й ці слова, я їх не віддам ніякому вітрові».
Стало легше. Віта несла торбинку, в якій окрім її речей, перевдягачки, лежав подарунок для Едика – томик поезій Сосюри. Людина, котра писала такі поетичні листи, мусила любити поезію Сосюри, яку любила Віта. Всю, окрім останньої строфи вірша, який закінчувався недобре й незрозуміло:
Ти не любила, час останній –
Який же біль, який же біль.
Та за ілюзію кохання
Навіки вдячний я тобі.
Ілюзії кохання не могло бути, вважала Віта, кохання або є, або його немає. Той, хто вважав інакше, був недоброю й нещирою людиною. Поет Володимир Сосюра не міг таким бути, а якщо такою була його кохана, та, якій він присвятив вірша, то її варто засудити. Вона не гідна Поета. Бідного поета, котрий ще й вдячний негідниці.
А ще Віта знала таємницю Сосюри, від якої хололо в грудях. Її улюблений поет був прихованим контрреволюціонером і антирадянщиком. Словесним диверсантом.
Віта прочитала в одному його вірші:
Сумні акації цвітуть –
Така вже їх солодка звичка.
І місяць розливає ртуть
На карі очі більшовички.
Їй спочатку дуже сподобалися ці слова. Вона аж повторила вголос:
І місяць розливає ртуть
На карі очі більшовички.
Гарно, як гарно, трохи таємничо й поетично. Образно.
Потім уявила цю картину й жахнулася. Віта давно вирішила для себе, ким буде в житті по закінченню школи. Авжеж, тільки лікарем. Якщо мама не змогла, бо присвятила їй своє життя, то вона мусить втілити, здійснити мамину мрію. Своїм життям і тим добром, яке нестиме замість мами, в образі мами, людям.
Вона вже кілька років, з сьомого класу, готувалася до вступу в медичний інститут. Знала, що треба здавати екзамени з математики, біології і хімії. Ага, ще буде писати твір. Ну, математику й біологію вона знала, з ними проблем не буде. Твори теж любила писати, особливо на так звані вільні теми. «Ким я буду, як виросту», «Як я уявлю майбутнє – своє і країни», «Ми народ, що в космос летить», «У щастя людського два рівних є крила». Й тому подібне. Напише. І по творах класиків, чи кого там, напише. А от хімію Віта не дуже любила, колби й реторти наводили нудьгу й деякий острах. Жив страх при дослідах щось не так, не в тих пропорціях змішати, від того й хімічні формули запам’ятовувалися з натугою. Але вона знала, що треба. Треба знати. Як каже мама Даза, наполегливо засвоювати. І Віта засвоювала. І знала, що ртуть – небезпечний, отруйний, хоч і необхідний для деяких приладів (термометр, наприклад) рідкий метал. А особливо небезпечні випари ртуті. Вони можуть паралізувати дихання, отруїти мозок.
І ось – місяць розливає ртуть на карі очі більшовички. Тобто місяць, сама природа роблять чи хочуть зробити бідній, щасливій, закоханій дівчині-більшовичці зло. Отруїти, позбавити очей, зору, щоб вона осліпла, а може й померла в страшних муках. Який жах! Які жахливі слова і жахливий, підступний, підлий поет. Поет, котрого до цього часу любила!
Віта хотіла викинути, ні, краще порвати цю страшну книжку. І раптом, коли вже занесла руку, відклала. Відчула: не зможе цього зробити. Нехай ніхто про те не знає, про що здогадалася вона. Інакше поета посадили б до в’язниці, судили найсправедливішим у світі радянським судом. До того ж… Мусила собі признатися – їй і лячно, і тремтливо, але й гордісно розділяти з Поетом його жахливу, страшну таємницю. Таємницю, яка належала, виявляється, тільки їм двом.
Цієї зими вона несподівано дізналася, що помер видатний український радянський поет Володимир Сосюра. Першою думкою Віти була – він не витримав тягаря своєї таємниці, того, про що знали тільки він і вона, Віта, й щось собі заподіяв. Може, отруївся тою ж ртуттю. Розбив термометра, вдихав запах ртуті й помирав у страшних конвульсіях. Бідний поет сам себе покарав. Віта шморгнула носом. Щемкий жаль огорнув її душу.
Потім сумну новину передавали ще раз і диктор замогильним голосом сказав:
– Похорон Володимира Миколайовича Сосюри відбудеться завтра на Байковому кладовищі.
Віта тієї ночі прокидалася кілька разів. Тьмяно блимав ліхтар за вікном. Ліхтар, який замість місяця розливав ртуть на її очі, хай не карі, а світло-сірі. Очі сліпли й знову розплющувалися. А може, він розливає ртуть на мамині очі в сусідній меншій, маленькій кімнаті? Піти, подивитися, розбудити маму? Ні, мама добра, вона не може нести покару за доньку.
Вранці Віта вже знала – мусить, повинна, зобов’язана піти на похорон таємничо-жахливого (але ж і зворушливо-ніжного) поета. Її Поета.
Вона втекла з школи після другого уроку. З трьома пересадками, розпитавши у кондукторів, дісталася з портфеликом в руках до вулиці, яка вела на Байкове  кладовище.
Біля воріт тупцяли, утрамбовуючи чобітьми й черевиками сніг, міліціонер і двоє цивільних. Спитали куди вона йде. Дуетом по пів-речення: «Куди ви…» і другий: «ти йдеш, дівчинко…» Ні, «ты идешь, девочка», втім російською й українською.
– Я приїхала на похорон Сосюри, – сказала Віта і далі жалібно: – Видатного українського радянського поета…
Злякалася, бо на мить здалося – її таємницю, як і Сосюрину, ці двоє у сірих пальтах розгадали – і продекламувала:
– Коли потяг у даль загуркоче,
Коли…
І затнулася, бо геть забула слова. Як же там далі? Треба щось революційніше, полум’яніше.
І вона задекламувала несподівано хрипким голосом, що зірвався на тонюсінький дівочий фальцет:
– На майдані коло церкви
Революція іде.
Хай чабан…
І з жахом знов  спинилася, забурмотіла:
– Ой… Пробачте, це Тичина… Тичина… Павло Григорович… Зараз я… Я пригадаю… Володимир… Миколайович… Сосюра…
Вона затнулася, тоді підвела очі й випалила в обличчя молодшому з тих двох у сірих пальтах (міліціонер чогось відійшов убік):
– Я комсомолець – стріляй!
– Бачу, знаєш творчість Сосюри, – посміхнувся, але якось мовби насмішливо, жовчно (чи так здалося) другий, доволі відразливий чоловік у сірому пальті.
– Я… Бій одлунав, жовто-сині знамена… Затріпотіли на станції знов… Я справді знаю вірші Сосюри…
– Вірю… Тільки похорон буде о чотирнадцятій годині… Доведеться почекати… Ти з якої школи?
– Я? – І тут Віта несподівано для себе збрехала, бо… Бо злякалася ще більше. – З двадцять сьомої.
– Ну-ну… Жди, якщо хочеш…
І Віта ждала цілих три години. День видався морозний, сипав тихий, але густий лапатий сніг, то переставав, то знову починав іти, мовби теж не міг ніяк дочекатися похоронної процесії. Віта геть замерзла, тупцювала, як перед тим ті троє, на місці й вздовж огорожі, і ноги в теплих черевичках геть мерзли, і заповзав мороз у рукавички, щипав за щоки.
Людей коло брами побільшало – приїхали у чорній машині (ой, воронок, пригадала Віта чуте в дворі слово), вистрибнули на сніг міліціонери. Після команди «Россредоточится» частина пішла всередину, а частина стала обіч входу. Додалося й сірих чоловіків у сірих пальтах. Віта навіть подумала – мо’ міліція й ці сіро-пальтяні будуть хапати тих, хто знає крамольні вірші?.. А ще ж кажуть, так вчителька Тамара Гнатівна казала якось, Сосюра писав, що треба любити Україну. Якось не по-правильному любити…
Та Віта, хоч і пройшла вздовж ажурної огорожі, вернулася назад. Мусила вернутися. Цікавість, що ж трапиться далі, переважила страх.
І вона таки дочекалася. Дивилася на людей, що підходили й підходили до цвинтаря, просто підходили з журними обличчями. Потім на солідних і простіших учасників прибулої похоронної процесії. Разом з усіма зайшла всередину. Лише на коротку хвилину, коли зняли труну з машини, щоб нести далі, побачила лице свого Поета. Спокійне, загострене, воно попливло над людськими головами. І на мить здалося – Поет загадково посміхнувся.
Віта здригнулася, поспішно відвела очі. Жалібна мелодія краяла серце. Потім на траурному мітингу до неї доносилися ледь чутні слова. Тільки одного разу наприкінці (мабуть, колючий вітер подув у бік, де стояла) почула виразно, хоч і дуже тихо:
– Холодно, ой, холодно буде тобі, Поете, тут лежати…
Віта стала навшпиньки, на чиєсь плече сперлася, обличчя того, хто говорив, здалося знайомим. Якесь наче не українське, татарське, монгольське чи що. І раптом пригадала. Вона ж його бачила в шкільному підручнику з української літератури. Тепер наче зійшов з того підручника, з фотографії. Теж поет. Андрій… Андрій Малишко. Андрій Самійлович Малишко, он хто промовляє.
Едик мусив полюбити Сосюру. Тепер поетова таємниця лежала разом з ним, вже не таким ніжним, таким тривожним, у могилі, а своєї, свого відкриття Віта нізащо не видасть. Нікому, навіть мамі. Може… Може колись… Едикові. Едикові? Дивно, що подумала про нього… Що могла довірити свою таємницю.
А ще Віта привезла інший, саме йому подарунок. Крадькома, на зекономлені гроші купила картату (бачила, він такі любить) сорочку. Зіна проте сказала, що її не пропустять, заберуть під час шмону.
– Шмону?
– Ну, обдивлятися, обшукувати будуть. Їм, зекам, не можна таку одежу носити. Хоч і носять.
– То як же… Не брати?
– Бери. Є надійний спосіб. Як приїдемо, одягнеш на себе. Під плаття. Може й пронесеш. Попробуй. Не розстріляють. А Едик буде радий.
І вранці, при під’їзді до міста, в туалеті Віта одягла ту сорочку. На голе тіло, замість комбінашки, як радила Зіна. Подумала, затривожилася – як і де скидати буде, роздягатися. Невже в бараку, чи як там називають, де вони живуть? Ні-ні… Але… Ні… Та чого везла?
Йшла й тремтіла. Їхали, а вона тремтіла. І від того, що несла на собі потаємну сорочку, яка призначалася Едикові, дорослому дядькові, котрий був для неї ніким. І від передчуття самої зустрічі. Ряди зеків у чорних і смугастих робах (бачила такі в кіно, правда, не нашому) десь там вже вишикувалися й очікують, що вони (вона!) пройдуть через той страшний стрій. Чула насмішкуваті, образливі вигуки. Регіт, що розрізував її навпіл.
Все, однак, виявилося набагато прозаїчнішим і спокійнішим. При вході до колонії, який називався контрольно-пропускним пунктом, їх перепинив спершу солдат, а потім чоловік з двома зірочками на кожному з погонів. Завів у бокову кімнату. Попросив назватися, хто вони й до кого приїхали. Перевірив Зінин і Вітин паспорти (Зіна попросила Віту захопити її паспорт, який два місяці тому отримала, з собою). Спитав:
– Ви сестра, а ви…
Кивок у бік Віти. «Я ніхто, – думає Віта. – Я просто…»
– Вона двоюрідна сестра, – поспішно сказала Зіна.
– Вот как… К двоюродному брату… Ладно…
Лейтенант звелів відкрити Вітин наплічник й чемоданчик, який привезла Зіна. Оглянув, а тоді наказав солдатові:
– Проведи в комнату свиданий.
Пройшли подвір’ям, а тоді доріжкою з колючим дротом по боках до продовгуватого будиночка. Там, проходячи коридорчиком, солдат відчинив одні з дверей.
– Натах, твои клиенты. На свиданку.
Коли завів у невеличку кімнату, де стояли стіл і дві грубі лавки, вийшов, а на зміну йому зайшла невисокого росту міцна невродлива жінка. Хоча, глянувши на неї, Віта подумала, що вона швидше потворно-вродлива. Дивно… Жінка у формі з личками на погонах звеліла підняти руки. Вона провела короткими грубими пальцями по тілу спершу Зіни, а потім Віти, яка знову задрижала, тепер мов осиковий лист.
– Не боись, девочка-припевочка, – сказала сержант Наталія. – Тетя добрая, как драная кошка, – і тоді чомусь до Зіни:
– Чувствую что-то под одеждой… У вас обоих наверное. Ну? Как? Признавайтесь сразу. Или будем искать?
– У мене нічого, – сказала Зіна. – А в неї… є…
– Сколько предметов?
– Один. Сорочка… Рубашка..
Зіна полізла до кишені, дістала папірця – двадцять п’ять рублів, помітила Віта.
– Точно один предмет?
– Присяй-бо…
Зіна перехрестилася, а сержант Наталія посміхнулася.
– Хохлушки, что ли?
– З Києва ми, – запобігливо, хоч і похмуро відказала Зіна.
– Понятненько… Как там у вас? Небось тепло и сытно?
– Та щоб… Не дуже…
– Лады… Таксу знаете, видать, не впервой.
І вже у дверях в півобороту голови повідомила, що засудженому Грищенку за неналежне дотримання правил розпорядку колонії дозволено лише короткотермінове побачення з найближчими родичами тривалістю до двох годин.
– Я знаю, – сказала Зіна.
– Тогда наслаждайтесь свиданкой. Счас приведут вашего красавца.
Щось особливе було в її інтонації при останніх словах. Щось особливе… Навіть надто особливе…
Едик увійшов хвилин через п’ятнадцять-двадцять.
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte