Із циклу «Новели нашого хутора»

 
 
Андрій КОНДРАТЮК
 
Ївга
Ця хата на дальнім хуторі а геть од усіх садиб хутірських одійшла, одбилася, до лісу синього спрямувалась і перед самісіньким лісом зупинилась, примостилася. І уродилося тут у батька й матері аж три доньки: Харита, Палажка і Ївга найменшенька. Чомусь із іменем «Ївга» у нас поєднувалось, збігалось щось ворожбитське, яке обминати належало. Але як уже батьки нарекли, охрестили. Талант і врода людині ізвиш дається, а ім’я своє кожна людина сама утверджує. Оньо до прізвища нашого героя козаччини мати одна синочкові й ім’я того сподвижника долучила. А він виявився у дорослості натуральним негідником. То що з того. Але не в тім річ наразі.
З-поміж трьох сестер Ївга зростала незрівнянною вродливицею і великою розумницею. Та не дано людині свій талан проглядувати.
У війну те сталося, коли у краї нашім поліськім тиф розгулював, дочасно забираючи людські життя. Протягом тижня у тій хаті відійшли в інші світи батько і мати. І сестри зосталися самі. Це пізніше дійде до мого слуху. Що у тій хаті під лісом ще із войни був повстанський лазарет. І схрон поблизу облаштований був. Тут лікували поранених. За ними доглядали сестри-жалібниці. А один повстанський старшина закохався у Ївгу. Уже у збільшовиченій ері його було смертельно поранено. Врятувати не вдалося. Але Ївга уродила хлопчика.
І як тільки зіп’явся хлопчик на свої ноги, так прийшли енкаведисти да й арештували Ївгу. А хлопчика до приюту віддали. Кажуть, із таких дітей справних яничарів гартували, виховували. Сестер позоставили, не чіпали. Ївзі присудили двадцять п’ять років катьорги.
Але відбула вона тілько усього шість. А як часи змінилися, то й відпустили її додому. Колишня дівоча краса Ївжина поблякла. Аяк. Хто у тих лапах побував і вижив, то свою природню красу там зоставляє, страчає, але увиразнюється, ясніє крізь нього уже інша краса – краса людських переживань і краса духу людського. Сучасники оповідали, що і Тарас Шевченко із заслання повернувся дідуганом. А і я знав одного достойника, красеня із чубом кучерявим, а після дванадцятилітньої катьорги він повернувся усуціль сивим підтоптанцем.
Але мова про сестер.
Був, жив собі на дальнім іншім хуторі Яким. Його усі Дикимом називали. Коли прилипає назвисько до людини, то людина ця спершу бунтується, а затим звикає, якби ні в чім не бувало, і якби так і треба. І Яким спершу протестував, навіть з кулаками до слабкіших кидався: «А який я тобі «Диким», не можеш сказать «Яким!». Але й він до того звикнувся.
Не у тім проте річ, а річ у тім, що раптово померла Якимова благовірна дружина, зоставивши на білім світі четверо малолітніх дітей. Й до кого не рипався Яким-Диким, ніхто заміж виходить за удівця не погоджувався. Усіх відлякували малолітні діти.
І от котрогось недільного дня у наваксованих хромових чоботях пририпався Яким і до сестер. Котра погодиться, тую і озьме. Харита і Палажка одразу відмовились. А Ївга сказала: «Подумаю». Недовго й думала. Через годину дала згоду. І сказали люди в дооколі: «Або то Ївга Дикима пожаліла – вона дітей малолітніх пожаліла». Бо доглядала їх, як рідна мати.
Але на все свій час. І ніщо не відбувається, не стається під небесами без пори.
Як повиростали діти, у дорослість увійшли, то й розійшлися своїми шляшками у білім світі. А по котромусь році і Яким помер. Зосталася Ївга сама в хаті. Діти навідувалися зі світа, але як коли.
Тієї зими спершу білим-білим замело наші хутори. І хати, і садки, і стежки, і дороги позамітало. А потім лютий мороз скував увесь доокіл.
До Ївги кілька днів ніхто не навідувався. Потому приїхав старший Якимів син. Сінешні двері ізсередини зачинені. Постукав. Погукав. Ясність у передчутті забриніла. Ївга лежала посеред хати на долівці (підлоги у хаті не було). Її лівий лікоть а геть покусаний. Здогад у людей побіг. Сама покусала від нестерпного болю у тяжкім безпомічнім конанні.
Що ж до рідного сина Ївжиного, то й слід його навіки загубився. А може, і тепер він десь ходить серед нас, на високій заслуженій чекістській пенсії уже перебуваючи. Як знати.
 
У степу донецькім
Коли навесні 1950 року нас зібрали, зігнали у колгосп, то через рік наші кендюхи зчавила желізна лапа голоду. Щоправда, це не був іще голод у його класичнім вимірі. Але все ж. Хліб нам тільки снився. І тут вербувальники заявилися, вигулькнули.
Ой ну, Юрку, продай курку,
А сам пристань до вербунку.
Обіцяли, малювали. Що в степах херсонських, а в степах донських там хліб білий і пампушки засмаглі лагідно зустрінуть вас. І дехто й спокусився. Із цілими родинами з насидженого місця зрушили. Котрі у степи херсонські, котрі аж на Дон помандрували. Юрко Зарічнянський зі своїм виводком, аж восьмеро душ, то у донські степи попхався.
Котрі ж молоді, дужчі да на зрух зухвалі на комсомольські донецькі шахти свої трудові руки понесли. Одного прозорого весняного ранку із малої Густининої хати вийшло двоє. Син і дочка, брат Омелько і сестра Марта. На донецькі вітри із полотняними торбинами свої стопи спрямували. Це уже потому вони зрідка зі світової далечини виринатимуть, із’являтимуться на хуторі із лехкими коричневими чемойданами.
Густина зосталася у хаті сама.
Щоправда, по котромусь то рокові Марта зі своїм чоловіком і донечкою приїхали на хутір ніби тут своє гніздо звивати. Чоловік Мартин був удівець, на одинадцять років од Марти старіший, але мав графське прізвище «Панін». Ніхто й імені його не допитувався, усі величали у нас «Панін» да «Панін». Був Панін великий грамотій, знав усі закони, хоча й говорив усе по-московському. Але усі хуторяни ішли до нього за порадою. І він зо мною на пасовиську Густинину корову пас. І я його мудрі світові речі слухав, чув.
Та довго Марта зі своїм судженим і донечкою у нас не набулися. Через півроку назад у Донеччину рушили, повернулися. «Ой ви ночі, Донеччини ночі…».
На хуторі Панін більше ніколи не з’являвся. Тільки слово його на пасовиську зосталося. Через роки а роки, коли геть охляла, знесиліла Густина, приїхала Марта до себе матір забирать.
Як заходилась Марта матері пашпорта вироблять, то мала іще клопоту. Річ у тім, що у селі, з якого прибула на наш хутір Густина, у войну згоріла церква з усіма метричними записами. За зубами віку Густині уже не визначиш, бо в роті у неї уже не зосталося жодного зуба. Свідки на суді приблизний вік Густині посвідчили. І Батько наші на той суд за свідка їздили. Суд визнав Густині вік: сімдесят вісім літ. І вона із новеньким пашпортом, іще «молоткастим, серпастим» навіки позоставила коханий хутір.
А уже зі світа, зі степів донецьких прилинули вісти. Й мойого слуху діткнулися. А уява намалювала. Ніби через кілька місяців Густининого перебування у доччиному домі сказала їй внучка: «Вшивайсь, отседова, бабушка, пока не позно». А куди ти, небого, вшиєшся, коли твою хатинку добрі молодці уже до підвалини розібрали. Це за збільшовиченої ери у нас звичай такий установився. Аби-но спорожніла на хуторі котра хата, людська душа із неї віддалилася, так душу хати живцем добрі молодці виймають, гвалтують. Спершу вікна і двері виймають. Затим грабують, забирають усе, що до спожитку іще надається. Нужники з усім вмістом у криницю укидають. Інколи позоставлені ікони та картини на стінах туди ж, у криницю, спроваджують. А уже затим дерев’яного зруба розбирають чи живцем спалюють.
Знала уже, чи не відала о тім іще Густина, але ось що намислила собі. Аби-но усі хатні поснули сном міцним, хроповницького дали, так вона нишком-тишком із господи вийде і простує пішки через степ донецький на коханий свій хутір. За п’ять, за вісім кілометрів уже наздоганяла її Марта. І то за кожної пори року і за всякої погоди.
І от сталося. Тієї ночі над Донецьким кряжем розгулювала, розшугувала непроглядувана віхола. Марта тільки опівночі спам’яталася, що ж двері на другий замок зачинить забулися. Й кинулася у непроглядувану хурделицю. Вона блукала крізь цілу ніч, сама уже не тямлячи, у якім світі кружеляє.
Тільки над ранок вітер зложив свої крильця. Віхола вщухла. Марта оглянулася доокруги. Доокола одна суцільна білість. Тільки поблизу навпроти неї вивищувався один невеличкий горбик. І самі ноги повели її крізь замети до нього.
Над кряжем Донецьким сходило велике червоне сонце. У його скіснім промінні вирізнювано сріблилися сніжинки. Доокола біла тиша. Тільки у високій суцільній білості розлягалася, бриніла «Пісня поляглих» Р. Кіплінга. Пісня тих, що, немов той олень, одбившись од стада, прямували до своєї мети. І полягли в дорозі.
 
Як Хведір Блискучий
одного жида обманув
Од нашого хутора до Містечка навпрошки 11–15 кілометрів. Як від котрої хати. Містечко невелике. Але усі наші поселяни його колись за Польщі містом величали. «Пойду-но я до міста». І тепер у селища статус міста потверджений.
На хуторі одні мужики, ратаї, гречкосії заснувалися. У Містечку ж колись майже усі жиди були засіли. Їх у нас за Польщі, а й за царського режиму тілько жидами і називали. Й це звучало не образливо.
Між хутором а Містечком, між селами і хуторами в дооколі міцні нитки єднання заснувалися. Селяни із полів, садків та городів своїх плоди до міста несли, везли, а із міста крам, усіляке господарське начиння, а навіть і мило пахуще інколи.
Жиди у місті мали свої лавки, де було усе. У нашого гречкосія аж очі розбігалися. Аби-но гроші були.
Серед жидів у місті і ремісники, добрі майстри водилися. Були такі шевці, що і свойого хрому як чоботи на рипах пошиють, справлять, то убрід мілку річку переходь, а жодна краплина до ніг не просочиться. Були такі кравці, що й кожухи шили. Але овчину вже свою треба було приносити. Водилися і такі майстри, що вухналі в кінське копито справно забивали, коней підковували.
Декотрі наші хуторяни то із жидами навіть ніби дружбу вели, провадили. Оньо Батько наші то Янкеля собі за приятеля мали. Як по жнивах ізмолотять овес, то везуть підводою Янкелеві на здачу. Бо ж «Віленські банк земські» уже на гріш свою довжелезну лапу простягнув за укуплену в пана Валєвського землю. А коли весна із небес ісходила й земля парувала запахущо, тільки й тоді оглядалися Батько, що й посіять вівса а й зернинки остроконечної уже нема. Запрягали коня у воза та й гайда до міста. Тільки колеса свою пісню веселу тчуть. А одне одного не наздожене.
– Оньо, Йване, твой овес на верхньой полици. Я зоставив його, не продав, щоби ти насіння не меняв… – запобігливо послужливо каже Янкель до Батька. Й правицею д’горі указує.
Але ціна уже за зиму виросла.
А Мати наші із Янкелихою приятелювали. Як упіймає наш старший брат Микола великого щупака чи у неретку на Річці під калиною на пахощі смаженої макухи запливе аж п’ять отакенних гладеньких линочків, то Мати й тьопають до міста, Янкелисі усе несуть. Або як маківочка своє чорненьке насіннячко висипле, то у торбинку його, ще й курочку рябу – усе до Янкелихи несуть. Янкелиха завжди зустріне Матір привітно радо. У дім запросить. Ще й порадить, яку річ добротну, але дешевшу Матері до господарки укупить.
Щоправда, інколи траплялося, бувало, що якийсь жид міг котрогось нашого гречкосія обманути, надурити. Та як знати. Мо’ на те й розсудок жидівський гостріший, щоби наш мужик не дрімав, а пробуджувався.
Але щоби мужик да жида обманув, надурив, то такого майже не траплялося. Хоч був один випадок.
На сусіднім хуторі жив, був такий собі Хведір Блискучий. Це була добра проява, отой Хведір Блискучий. Він що собі намислив. Може, й для жарту. На пасовиську назбирав насіння гороб’ячки. Листочками гороб’ячки і ми смакували, наче щавлем, як товар пасли. Ці листочки і схожі на щавель, тільки меншенькі і гостріші.
Отож назбирав Хведір торбинку дрібненького насіння гороб’ячки да й поніс у місто одному жидові на здачу, сказавши, що це насіння конюшини. Жид і виплатив Хведорові якийсь гріш. Бо ж не всі жиди дрібне насіння розрізняли. Та пощо жиди. Оньо більшовики то й більше насіння не розрізняли.
У початку артільного життя у п’ятдесятих роках минулого століття був у нашому колгоспі парторгом такий собі Орлов. А тоді жінки на Гарасимовому току кучки льону іще вручну прачками били, обмолочували. Зайшов на тік Орлов, узяв у жменю насіння і каже:
– Пасматрі, какая мелкая гречиха…
А там і Хведір Блискучий був, да й сміється:
– Так це ж льон, а не гречиха…
– Да, да, – виправдувально тоді Орлов, як ні в чім не бувало. – Долгунец, долгунец…
А жінки тільки посмішки свої у хустки ховають.
Але хтось то, селянин якийсь із дальнього села укупив у жида теє Хведорове насіння. На конюшину сподівався, а защотинилась гороб’ячка. Він до жида: «Ах, нащо да за що ти мене обманув…». І що було тому жидові ув оправдання своє сказать. Але пославка про те, як Хведір Блискучий одного жида обманув, а не оно поміж жидами у Містечку рознеслася, а й хуторів наших сягнула. Вітер її на своїх крильцях приніс. А мо, й сам Хведір у жарті з уст своїх випустив.
Й коли потому зустрічався Хведір у Містечку із тим жидом, то жид тілько головою до нього похитував: «Ай, вай, Хведоре, як тобе не ай-яй». І коло вуст в обох рівночасно спалахувала лукавенька посмішка.
Але усе на цім світі мінливе. Час сміятись і час плакати. Затим невблаганний час зрушився зі своєї орбіти, і звична течія його запульсувала розхристано. Дні непередбачувано то вкорочувались, то видовжувались. У трагічнім оркестрі закружляли, завихрились роки сорокові. Спершу більшовики у наш край уступили, увійшли. Затим і німці своїми мотоциклями да танками посунули. Хто через цюю сторону уже не переходив.
У войну чимало жидів містечкових переховувались по дооколишніх селах і хуторах. І в нашій садибі на хуторі жиди переховувались. Мені наш хутірський сусід Іван, як уже паралізований тяжко мучився, страждав, розповідав якось. Що в одному зарічнянському селі у хаті переховувалась молода жидівка. А в того хазяїна зростала і своя дочка, також із лиця смаглява. Дівчата подружилися. Аж то німці одного дня раптом у хату нагрянули. Хазяїнова дочка у хаті саме поралася. Кати сприйняли її за жидівку і тут же розстріляли. Але вона не видала подруги. Тут, може, ще й такий мотив бринів. Що доносити на когось чи видавати когось під тую іще пору в наших порядних родинах вважалося тяжким гріхом.
Оньо і дядько наш Гриць, брат Материн рідний, сказав був якось матері нашій: «Знай, Ярино, що як попадусь я, то через мене ніхто не постраждає». А так воно і сталося. Люті енкаведистські катування перед смертю зносив, а нікого не видав. Це уже у завихренні нових часів наш люд став один одного видавать да продавать за виграшку.
Котрі з жидів то і до повстанців наших приставали.
Батько наші то не раз мені і про Еля згадували, розповідали. Як у селі переховувалася одна велика жидівська родина. Й усіх старших із неї німці виловили і знищили. Дивом уберігся тільки найменшенький синочок Ельо. Але і на його слід натрапили. Може, й видав хто.
Ось Ельо іще на ослоні у хаті сидить, а німці уже у двері гупають. І сільський староста Левко із ними. Зопалу перебіг Ельо у другу кімнату да ускочив у шафу, причинився. Поки німці ув одній кімнаті нишпорили, староста Левко у другу перебіг, прочинив шафу, забачив Еля і одразу щільніше шафу зачинив да й скоренько, немов той гусак крильцями, руками перед німцями замахав: «Найн, найн!». І це був для нього рятівний знак.
Цей Левко такий вертлявий був, що на всіх фронтах йому удавалося.
Він у німців вивідає, коли вони підводою сіль через ліс перевозитимуть, й повстанцям о тім донесе. А коли підвода через гущавину торохтітиме, така стрілянина спалахне, зчиниться, що німці, котрі уцілілі, драла дадуть, а повстанці селянам добуту сіль роздаватимуть.
А як другі совєти уступили у село, то одразу Левка під арешт узяли. Що німцям служив. Уже у пересильній тюрмі в Харкові перебував. І одне в оправдання своє каже. Що людям помагав. Не згадає ж про повстанців і сіль, але про Еля згадав. Повезли Еля у Харків, і Левка відпустили. Проте через рік Левко на окраїну далекішого міста помандрував. Щоби на очах у сельчан не буть.
Коли я про цю історію одному багатолітньому каторжанинові переповів, то у нього ніби сумнів ізродився:
– Рідкісний випадок. Бо хто в ті совєцькі лапи потрапив, то з пазурів уже не випускають.
Очевидно, стався виняток. І з пісні слова не викинеш.
А Еля енкаведисти із собою водили, як на акцію ішли. Якось наші Батько стежкою понад Річкою простували. Аж то навстріч акція суне. І Ельо з енкаведистами.
– Куди йдеш? – питають Батька.
– До тещі у село, – одказують Батько.
А Ельо відвів Батька убік да й каже тихенько:
– Пляшка у вас найдеться?!!
– Найдеться, – Батько одказують.
Енкаведисти над Річкою повсідалися, сидять, а Батько уже й несуть пляшку, хліб і сало.
– Вот в єтот дом несі, старік, – наказує один енкаведист, видно, начальник, зверхник ватаги.
Батько і несуть торбинку до вказаної ближчої хати. А з хати вибігає і двора переходить зімпетована жінка.
– Шо єто за женщина? – все той же запитує.
– Хатня… – кажуть знічено Батько.
– Хатня, – і Ельо потверджує.
Але ж то насправді була Мокреня Корениха, яка переховувалась, бо світив їй Сибір. За те, що її чоловіка, повстанського старшину, уже забили. У передчутті пляшки енкаведисти й не стали допитувать Мокреню.
Коли ж усіх містечкових жидів, що з місця не зрушили, зігнали в гетто, то дехто із хуторян наших ходив подивиться на них. Попрощаться, може. І Мати наші якось підступилися до загорожі. І Янкелиха до них підійшла та й каже:
– Ярино, нам то вже не буть… Але я тобе скажу, де ключ лежить, то пойди одчини двери, да возьми шо собе там…
А Мати наші і відказують:
– Ах, як ви могли таке подумать і сказать. Чи ж я запосягнуся на ваше добро. Бо ж те, що роблять з вами сьогодні, завтра робитимуть з нами…
А один жид і каже до Янкелихи:
– Чуєш. Але ж є такие, шо аби-но…
І дядько наш Михаїл-євангелист підступався до гетто і ніби прохально умовляв: «Моліться, моліться…». А один старий жид і промовив: «Молились. Але уже молитва наша не доходить…».
Із тих жидів, що дивом врятувалися, у Містечку засів тільки один Хаїм. Він од войни і аж до перебудови постійно незмінно завідував господарчим магазином, у який би дім цей магазин не перепроваджували. І у нього все до господарки було. А коли чогось і не було, то казали люде: «Якщо у Хаїма нема, то його уже нігде нема».
Та усе на цім світі переходить. Нема серед нас уже і Хаїма, нема і Хведора Блискучого. От тільки бувальщина о тім, як Хведір Блискучий одного жида обманув, зависнула у піднебеснім просторі та й стоїть над зруйнованими ізниклими хуторами. Да поодинокі кущики гороб’ячки при дорозі у запустінні пам’ять бережуть.
 
 
Напівпокаянник
 
Жив, був у сусідньому селі один чоловік на ймення Максим Куций. Щоправда, на вигляд Максим був не куцим, а таки височеньким і рівним у прямостоянні удався. Може, хтось із предків його таки направду куцим був. Але коли до чоловіка таке назвисько прилипло, то уже наступні покоління його змити не в силі, а якими б вони не уродилися і у який би зріст не вибехалися.
А що незрівнянний веселун да говорун сей Максим удався, то такого ані в роду їхньому, ані в селі не було. Да й тим вирізнювався він серед людей. Аби-но заявивсь сей чоловік десь коло гурту, так язик його безперестанку і теліпався. Слово за слово, і спину тому нема. А кого обмовить, а кого закпить, а й насміється із кого. Великий мастак був. Як словом людину ік землі прикує, то ця людина не в силі і язика свойого повернуть.
Коли у нашім краї повстали колгоспи, то і звичаї усі тріщати, ломатись стали. На перший день Великодня людей у поле робить ізганяли. Чого іще і світ не бачив.
За Тичиною усе збувалося:
 
…У нас одна лиш думка є
Одним одна турбація
Традицій підрізація
Колективізація.
 
На перший день Великодня Максим їхав у поле підводою разом із начальством. До роботи він не брався. Як і взагалі до ніякої колгоспної роботи ніколи не брався, а ходив коло начальства у придурках, як казали в нас. На гармонії нові уже пісеньки вигравав. Наспівуючи й вироготькуючи.
Але не в тім тільки наразі річ.
Десь уже у сімдесятих роках сталося. Що один чоловік на ймення Іван поїхав підводою у Гало коло Майдану своє сіно забирать. Ув’язав він свою хуру, нагорі усівся да й їде. А уже в дорозі ніби упав із хури сіна да й на смерть забився. Сумнів серед людей і тоді спалахнув, запульсував. Що такого буть не може, щоби із хури сіна чоловік упав і усмерть забився. Але свідчень інших не було. Йвана поховали, людські язики умовкли. Да й забулося. Як багато чого на цім світі травою забуття заростає.
А між тим час рухався, спливав. Максим Куций у старіючі літа увійшов, і язик його не такий уже вертлявий був. Не до кпинів і не до жартів уже йому. Занедужав неборака. Смерть підступилась до нього. Й отогді покликав Максим свідків. І сказав, щоби й свідки чули. Що він був спільником убивства Івана. Але інших спільників не згадав. Здогадуватись можна було, що вони іще серед нас по білому світу ходили.
Коли я потому переповів цю історію одному достойнику, то сказав сей достойник, що Максим тільки напівпокаявся. Бо усієї правди не згадав.
 

№22 (184) 11 листопада 2016

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал