Із Менделєєвим та Чюрльонісом ми ловили рибу…

З циклу «У гіперпросторі»

Василеві Слапчуку

 

Для людини зі знерухомленою свідомістю життя перестає бути
святом. Це найгірше, що може трапитися. Жив чоловік, реагував, як ніби все, на
що дивився, бачив уперше. Аж раптом – заржавілий цвях, ось на що перетворилась
його уважність.

Цвях нагадує про хімічний елемент із атомним номером
двадцять шість періодичної системи Менделєєва. У кожного символічного цвяха є
свій пафос, що не містить і краплі живої рідини.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Людина – вона може померти. Або жити вічно. Людина – це щем
і сльози, Чумацький Шлях і Мертве море. Тримісячна дитина на дев’яносто п’ять
відсотків складається з води – її не мучить спрага, а перед смертю людина,
галюцинуючи небесним молоком, улила б у себе океан – та не має, що пити: кров
гусне – з червоного каменю не наточиш соку… Через те живі завжди пам’ятають про
окислення: сльози ллються з очей.

 

Менделєєв не цікавився «залізом», яке можна «окислити»
словами або звуками. Учений, фотографуючись, одягав чорну конфедератку, але й
про сиву бороду та пасма волосся ніколи не забував. Перед об’єктивом сидів
роззосереджений – увімкнутий у свої хімічні думки.

Розумний Менделєєв написав чимало корисних праць, оскільки,
дивлячись перед собою, бачив: навіть випадковий камінь під ногами є громіздкою
формулою, яку хтось вигадав і науково зашифрував.

У шість років учений був маленьким Дмитриком: сімдесят п’ять
відсотків H2O. Дмитрик Менделєєв бородатих дядьків боявся – щиро.

 

Якось я повертався велосипедом з дачі. Вечоріло…

(– Вечоріло, – промовляю з правильною декламаторською
інтонацією.)

…Небо було спокійне і глибоке, темнувате. Кілька червоних
ліній. Окрайчик сонця. Все… Ні, ще дерева: вони, набравши повітря у свої зелені
груди, не дихали.

(«Зелені груди дерев – данина традиційній описовості, до
котрої ставлюсь без іронії, з повагою – з повагою тотальною, через яку
перечепившись, людина падає на коліна і молиться, йменуючи себе нічим, нулем
без палички, ба менше – хробаком чи павуком, ба більше – метеликом, жовтою
кульбабою на ламкій ніжці»).

Їхав велосипедом, роздумуючи: що ж буде далі? і чи ще щось
взагалі буде? чим усе закінчиться? і навіщо все розпочиналося?

І дурники, і розумники переймаються подібними питаннями.

Сказав собі подумки: «Я – розумний. Маю велосипеда на
підшипниках… Однак треба поводитися скромніше».

Скромніше… Але мені зробилося настільки сумно, що на обличчі
з’явилась невесела посмішка. Побачив себе зі сторони. І тому, кого я побачив,
не міг не сказати заспокійливого слова, не міг його не похвалити.

Їхав і не замислювався над тим, чому всі намагаються усе
зрозуміти, натомість, зробивши рішучий оберт педалями, захотів розігнатися, але
й швидкості я не бажав, проте марив завтрашнім сонцем, як коли б почув від геть
сторонньої – чи, навпаки, близької мені – людини: «Маєш велосипеда на
підшипниках»…

 

Все пізнається у порівнянні.

Я їхав і бачив не тільки вечірнє сонце на небі, над обрієм,
а й палаци багатіїв – на землі, під стрункими тополями.

Так сталося, що у часи, про які пишу (ще один ідіоматичний
зворот, знову данина літературній традиції), люди були недосконалими: вірили у
свою окремішність і випадковість, вірили, що не можуть змінитися, вони, живучи
близько сімдесяти років, устигали підпорядкувати життя звичці жити – сурогат
виявлявся потужнішим за оригінал, а оригінал – слабкішим за оманливу копію.
Люди у ті часи ще мурували палаци, і слово «гіперпростір» не активізувало
анемічний двигун їхньої уяви.

Я розсміявся! Розсміявся, бо побачив себе таким, яким був –
на велосипеді: їде, ледь не плаче, педалі скрегочуть, зустрічні комахи б’ють у
кришталевий лоб…

Якби був вітер – він би звучав музикою у вухах, костельним
органом.

Уявив орган, над яким завмерла горизонтальна риба: відкрила
рота і не плямкає – люди так слухають музику.

 

Чюрльоніс був композитором. А ще – малював картини. Обидві
справи робив досконало, хоч, як усі інші люди, мав по п’ять звичайних пальців
на руці. Він працював удень, а вночі спав, хоча інколи просинався і думав. Одне
слово, був майже таким, як ті, котрі музику не любили, а малювали тоді, коли їх
примушували братися за пензля, як ті, хто забороняв собі мислити розкуто.

Написав Чюрльоніс купу нот на папері, намалював триста
картин.

Людей на тих картинах немає: тільки ангели – із крилами,
схиляються (так собі домислюю) над кульбабами. Багато світла. Коли дивишся на
ті картини – ніколи не почуваєшся самотнім.

Мабуть, вся справа у сонці й ще у чомусь такому ж теплому…

 

…Коли приїхав додому – ліг спати. Лежав укритий легенькою
ковдрою, під головою – зелена подушка. І мені сон приснився. Я його не пам’ятаю
і не можу пригадати.

Зате інший сон зі мною завжди – наче свято. А може, як щось
більше, аніж свято: багато повітря і яскравих фарб, а ще – тиша і безлюддя. Але
таке безлюддя, як коли б ми всі зійшлися разом і ніхто нікому б не заважав:
безлюддя навпаки.

У тому раю є річка, є вулиця, яка кудись мене провадить. Я
не знаю, хто мною опікується, але щастя – це коли можеш бути щасливим у
незнанні, у раю з великими будинками та гострими дахами.

У річці плаває риба – її не піймати на гачка. Вулицю
вимощено бруківкою: йдеш – і не шкутильгаєш.

Просторо. Каштани квітнуть. Там у повітрі – тополиний пух.

 

Маленький Чюрльоніс був на сто відсотків із джерельної води.
Його називали Кастукасом. По нашому – Костиком.

Він казав:

– Ангели. Піаніно. Левітація.

І прислухався, наче, умить подорослішавши, дозволяв
невидимому співбесіднику й своє слово сказати.

У тридцять шість років художник і композитор Чюрльоніс був
зовсім із сонця, а у тридцять п’ять – помер.

Його прізвище – справжня музика.

 

Так от…

Наступного дня я їхав автобусом на роботу.

Сьома ранку. Рання весна. Не центр міста і не околиця.

Заклопотані люди. Зграя бездомних псів неквапом їсть
зволожену нічним дощем землю – це для них наче морозиво, наче марципани.

Асфальт – як під час війни. В Україні війна – це коли немає
бойових дій.

Учора на переході джип переїхав дівчинку: чорний гумовий
шлях і кілька червоних ліній. Немає вечірньої дівчинки. Залишився завтрашній
джип.

Порівняв картини: бачений уві сні рай і пекло сірих
будинків, що його добре видно крізь автобусне скло…

Не хочу їхати на автобусі. Повертаюсь – подумки –
велосипедом на дачу: собаки гавкають, мене наздоганяючи.

 

Моя свідомість має ґандж – заржавілий цвях. Інколи я
запускаю пальці в ілюзорну субстанцію. Відчуття – ніби торкнувся коричневого
металевого праху. Піднімаю руку догори, відвожу назад, жбурляю… Мабуть, тільки
так і можна звільнитися.

Добре, коли віриш у гіперпростір.

Колись мені буде сімдесят плюс ще одне літо.

Горизонтальна риба. Металевий гачок.

Зрештою, з часом таки щось виявиться надійнішим.

 

…Я ще довго їду на тому велосипеді – з Менделєєвим та
Чюрльонісом.

Один навчає мене хімії:

– Повторюй: ар-ген-тум, – каже.

У лівій руці – бачу – тримає конфедератку.

Другий розповідає, як натискати ногами педалі костельного
органу:

– Ставиш ноги – отак.

У правій руці – пензель.

У школі я поганенько знав хімію, але вчителька ставила мені
четвірку. А костьол у нашому містечку модернізували: наполовину знесли, назвали
сучасним кінотеатром. Я сім разів дивився «Зіту і Гіту» та дев’ять – «Помсту і
закон». Хема Маліні граційно танцювала. У капличці, перетвореній на тир,
поцілював у металевих зайців… Зі свинцевих куль ми робили грузило.

Ми – коли були маленькими – ловили рибу.

 

Луцьк, 2012 р.