Іван Франко про галицьке москвофільство

Олег БАГАН,

Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

 

Тема критики галицького москвофільства як дуже специфічного і проблемного явища займає одне з центральних місць у спадщині І.Франка. Ще в юності він зіткнувся з цим суспільно-культурним рухом, коли як гімназист в Дрогобичі почав творчу співпрацю з львівським журналом «Друг» (1875 р.). Тоді на нього мав вплив москвофіл Василь Давидяк (збереглося кілька листів І.Франка до того, які частково демонструють тодішній світогляд письменника). Переїхавши до Львова, І.Франко ще глибше пізнав москвофілів, які в той час мали великий вплив в галицькому соціуму передусім завдяки значним ресурсам. Там він опинився в середовищі товариства «Дружній лихвар», увійшов до редколегії «Друга». Проте швидко розчарувався в провінційній програмі москвофілів, побачив їхню відірваність від інтересів народу. Особливо сильно зріс його критицизм під впливом знаменитих трьох листів Михайла Драгоманова до редколегії «Друга», в яких той концептуально розбив плиткість і відсталість галицької політики і культури, намалював перспективи для нового демократичного і соціалістичного руху.

Незабаром перед І.Франком відкрилася ще одна сутність москвофільства – його абсолютне відступництво від національної ідеї і підляцтво: коли відбулися арешти І.Франка і товаришів за соціалістичну агітацію, москвофіли відверто зловтішалися, потирали руки від радості. Це його вразило на все життя. За це І.Франко відплатив їм двома дошкульними віршованими сатирами «Дума про Меледикта Плосколоба» і «Дума про Наума Безумовича» (1878), в яких висміяв їхню політичну і культурну програми. Однак головні свої праці про москвофільство І.Франко написав у пізній період творчості, а це статті: «Іван Наумович» (1891), «Із історії москвофільського письменства» (1899), «Отець Антін Петрушевич» (1901), «Іван Гушалевич» (1903), «Ідеї» й ідеали» галицької москвофільської молодежі» (1905), «Стара Русь» (1906).

Спочатку коротка історична довідка. Москвофільство як суспільно-культурний рух зародилося в Галичині у 1840-і рр. Це була особлива модель ідеологічної агітації на користь Росії в дусі слов’янофільства – культурно-політичної теорії про спорідненість слов’янських народів і потребу гуртування їх довкола Російської імперії як ідейно-цивілізаційної антитези супроти католицького і протестантського Заходу. В суті це була геополітична інтрига на розвиток наступальності Російської імперії. Багато ідей слов’янофілів лягли в основу різних політичних теорій російського імперіалізму, в т.ч., як не дивно, в комуністичну ідеологію експансіонізму (наприклад, поняття «гнилий Захід») і сучасну путінську теорію «русского мира». Галицькі москвофіли відрізнялися від, наприклад, чеських чи сербських слов’янофілів тим, що вони цілком заперечували окремішність свого народу, були лише сліпим знаряддям в руках росіян.

Першим організатором москвофілів був відомий російський історик і письменник Міхаїл Поґодін (1800−1875), який тричі, у 1835-у, 1839-1840-у і 1842-у рр., відвідав Львів і заагітував тут кількох галицьких інтелектуалів, передусім найвидатнішого тоді історика Дениса Зубрицького (1777−1862). Так у Львові виникла т.зв. «поґодінська колонія», тобто агентурна група з науковців, журналістів, письменників, до якої входили А.Петрушевич, М.Малиновсь­кий, М.Куземський, Я.Головацький, С.Шехович, Б.Дідицький та ін. М.Поґодін був довіреною людиною самого російського царя, розпоряджався величезними коштами. Він і налагодив перші «концесії» в розбудову засобів і впливів галицьких москвофілів. Далі головною фігурою з вербування і курування галичан став Міхаїл Раєвський (1811−1884) – священик при російському посольстві у Відні, який звідти координував потоки фінансування й управління російською агентурою в слов’янських краях, серед іншого він безпосередньо фінансував москвофільські культурні і наукові інституції, періодику, антиукраїнські акції. Саме його впливи стали вирішальними при формуванні галицького москвофільства як політичної сили у 1849−1851 рр., коли тим вдалося цілковито пригасити національне відродження серед галичан під впливом революції 1848 р., цієї «Весни народів», яка для українців так і не стала  порою повноцінного відродження.

У 1850-і рр. москвофіли захопили в Галичині основні важелі культурного впливу: взяли у Львові під контроль Ставропігійський інститут як головну наукову установу краю, Народний дім, Галицько-руську матицю (видавництво), театр «Руська бесіда», часописи «Зоря галицька», «Галичо-русский вєстнік», «Пчола», «Новини» та ін. Вони повністю відкинули живу народну українську мову і створили т.зв. «язичіє» − штучну літературну мову на церковнослов’янській основі (саме від неї йдуть теперішні численні русизми в мові галичан навіть із найглибших сіл). На бік москвофілів перейшла низка високих ієрархів у Греко-католицькій церкві, що стало дуже серйозною загрозою для української ідентичності, оскільки церква була тоді найбільшою духовною, культурною й освітньою субстанцією українства в Галичині. І.Франко називав 1850-і рр. «чорною ямою» в національному бутті галицьких українців, бо національне відродження майже цілковито завмерло. Так само було на Закарпатті і Буковині, де москвофіли зупинили національне відродження до 1920 р. в першому регіоні, і до кінця 1860-х рр. в другому. Навіть кафедра «руської словесности», яку відкрили у Львівському університеті під впливом революційних подій 1848 р., з часом занепала під орудою колишнього члена «Руської трійці» Якова Головацького, який по-москвофільськи талановито просто спрофанував її. І.Франко зауважив якось, що той не виконав жодного пункту із програми діяльності кафедри, яку він написав у 1849 р. («Три вступительнії преподаванія о руській словесности»).

У 1860-і рр. під впливом поезій Т.Шевченка, яка була своєрідним «ментальним шоком» для галичан, через зв’язки із висококультурними і дієвими наддніпрянцями (М.Максимович, П.Куліш, О.Кониський), за прикладом національних рухів у Європі в Галичині почалися кволі дії до національного відродження: виникли часописи із народною мовою у письмі («Вечерниці», «Мета», «Нива», «Правда»), було засновано «Просвіту», педагогічне товариство «Рідна школа», згодом НТШ. Це дало змогу у 1870-і рр. і особливо у 1880-і рр. серйозно посунути москвофілів із політичної та культурної арен Галичини. Ключовим ударом став судовий процес 1882 р. над групою провідних москвофілів (І.Наумовичем, В.Площанським, А.Добрянським, О.Марковим та ін.), звинувачених у державній зраді. Як зазначав І.Франко, москвофіли не стільки програли тут юридично, як морально, настільки жалюгідними вони постали на процесі – зрадливі, перелякані, дріб’язкові.

Однак серйозною політичною силою москвофіли залишалися до 1-ї Світової війни. Вони об’єднували у своїх рядах десятки тисяч активних діячів і сотні тисяч прихильників. Мережа їхнього просвітнього товариства ім. М.Качковського охоплювала весь край. Сотні галицьких сіл перебували під впливом і контролем москвофілів-священиків до 1939 р. Москвофіли видавали впливові часописи: «Слово» (1861−1887), «Русская рада» (1871−1912), «Наука» (1871− 1882), «Пролом» (1880−1882), «Галичанин» (1893−1913), «Русское слово» (1890-1914), «Прикарпатская Русь» (1909−1915) та ін. Чільними діячами руху були в пізній період Д.Марков, Д.Вергун, В.Дудикевич, М.Глібовицький, Й.Ливчак, Г.Купчанко. У 1900 р.  створено велику «Русскую народную партію». Зрозуміло, що головним джерелом стимулювання москвофільського руху були кошти, які регулярно надходили з Росії, правда, вони часто осідали в приватних кишенях окремих діячів, над чим любив іронізувати І.Франко. При цьому важливим фактором розростання москвофільства було т.зв. галицьке «рутенство», тобто крайня провінційність, малоосвіченість і холуйство значної частини галицького соціуму, який хворів на історичну відсталість, зумовлену об’єктивними причинами.

Специфіка позиції москвофілів полягала у тому, що вони, імітуючи антиавстрійську політику (мовляв, «германізатори слов’янства!»), насправді були абсолютно лояльними і по-хамелеонівськи пристосованими до влади. Правда, мали певні заслуги у протистоянні полякам в Галичині і таки реально зупиняли полонізацію краю, розвиваючи специфічну форму більше показного, ніж дієвого, патріотизму, базованого на ритуальному вшануванні закостенілих обрядових традицій, на порожніх закликах шанувати «церковно­слов’янщину», на розпалюванні антикатолицьких настроїв. Саме в середовищі галицьких москвофілів зродилася і була теоретично розпрацьована ідея «русского мира», яку тепер модифікувала путінська Росія.

Під час Світової війни 1914−1918 рр. роль галицьких москвофілів була особливо підступною і ганебною: з приходом російських військ до краю вони масово видавали українських патріотів на розправу, стали спричинниками тисяч і тисяч смертей і ув’язнень чесних людей. Після повернення австро-угорських військ, закономірно, що репресії обернулися проти москвофілів, багато з яких опинилися в концтаборах. Сьогодні цей епізод у творах проросійських і російських істориків фігурує, як «массовое истребление русских», «этнические чистки» і т.ін. Така поведінка, надто зрадницька і відверто деструктивна, вже не дала змоги москвофілам повернутися на галицьку політичну сцену відкрито. У міжвоєнній добі вони активно записувалися до КПЗУ, щоб хоч у такій формі підтримувати Росію, ще їхніми експозитурами були Руська селянська організація і Руська аграрна партія. Це була своєрідна форма самомаскування після суттєвої дискредитації москвофільського руху в часи Світової війни.

Остаточно хребет москвофільству зламали ОУН і УПА в роки Другої світової війни. Тоді з-під впливів москвофілів були виведені більшість колись москвофільських сіл. Оунівці знищували їх, як щурів, як абсолютних шкідників і паразитів. Тому сьогодні в Галичині тільки нащадки москвофілів поруч із фанатичними лібералами беруться заперечувати історичну роль ОУН-УПА.

У радянський час москвофіли були у вимушеному «підпіллі», у своєрідній ситуації офіційної невизнаності, бо навіть наскрізь фальшива комуністична наука не могла якось реабілітувати їхню роль в історії, настільки та роль була реакційною, зрадницькою і нікчемною. Москвофіли існували у вигляді таємного квазіордену: вони мали таємну довіру з боку комуністичної влади як перевірені агенти Москви, усі між собою зналися або зналися через центральних координаторів в регіонах, в районах і областях, допомагали один одному просуватися по службі, підтримували своїх в тяжкі моменти, виконували різні завдання як «місцеві» від радянської влади. Та ж не пускала їх високо по щаблях партійної ієрархії, бо до кінця не довіряла, як відомо, галичанам загалом, але використовувала москвофілів в різній «собачій службі», як сказав би І.Франко. Скажімо, тільки москвофілові влада могла довірити обов’язки негласного цензора при комуністичному партійному комітеті на рівні районного центру: це була гарантія того, що ні одне вільне національне слово не дійде до українців через пресу. Хоча загально російські комуністи ставилися до москвофілів зневажливо, як до прислуги. Це повело останніх до тихої, як завжди, «опозиції». Так помалу москвофіли асимілювалися в «патріотів», зрозуміло, обережних, до певної межі. Можливо, такою була спеціальна стратегія влади, яка таким чином хотіла пронизати своїми впливами галицьке суспільство наскрізь, бо мала до нього логічну недовіру.

У роки перебудови в СРСР москвофіли, вже як «патріоти», посунули у «Просвіту», товариство «Меморіал», Народний Рух і т.ін. Протягом 1990-х рр. вони великою мірою сточили, як шашелі, ці культурні і політичні організації, які мали стати основами нової України.

 

Олег БАГАН,

Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

 

Закінчення в наступному числі.