Олексій НЕЖИВИЙ
У родинному архіві Григора Тютюнника зберігалися три листи від письменника Івана Чендея. Перший із них датовано 27 квітня 1971 року. Написаний він з нагоди першодруку оповідання Григора Тютюнника «Оддавали Катрю» у журналі «Вітчизна» (1971, №4).
А в 1972 році журнал „Сельская молодежь” (№9) вмістив оповідання Григора Тютюнника під назвою „Проводины” із присвятою „Іванові Чендею”. У листі до перекладача Ніни Дангулової в червні 1972 року Григір Тютюнник писав : „А що з Сином, який приїхав тютюнового кольору „Москвичем”, як його зустріли у Ваших краях? Якщо добре, прошу Вас, поставте, будь ласка, присвяту, чим я раніше не бавився, але на сей раз, уже дуже давно пообіцяв прекрасній людині й письменникові Івану Чендею. Так ось, якби Ви написали над оповіданням „Ивану Чендею”, я вік дякував би Вам”.
У першодруці цього літературного твору українською мовою під назвою «Син приїхав» (збірка «Батьківські пороги», 1972 р.), присвята Іванові Чендею зникла. У всіх інших виданнях за життя письменника вона так і не з’явилася, бо для Івана Чендея кінець шістдесятих і сімдесяті роки стали найважчими в його творчій біографії. Збірка „Березневий сніг” („Молодь”, 1968 р.) зазнала жорстокої критики, і що найголовніше, не від професійної критики, а за підписами нібито читачів-земляків. Літературознавець Григорій Сивокінь у статті „Іван Чендей в історії української літератури ХХ ст.” (Дивослово. – 2002. – №5) також згадує, як у газеті „Закарпатська правда” від 9 березня 1969 р. за трьома підписами друкувався матеріал „Чому обурилися дубівчани?”: нібито односельці письменника дружно виступили проти спотворення правди в таких творах як „Березневий сніг”, „Іван”, „Птахи полишають гнізда”, бо, мовляв, автор відійшов від позицій соціалістичного реалізму…
Тоді Іванові Чендею не допомогло навіть те, що в академічній „Історії української літератури” (Наукова думка, 1971) його ім’я згадувалося кілька разів серед талановитих письменників (поряд з ім’ям Григора Тютюнника). Роман „Птахи полишають гнізда” автор розділу „Проза” Віталій Дончик характеризував як такий, де „основним рушієм внутрішнього конфлікту і є драматичний стик минулого та сучасного, розкритий через тонко й точно змальований характер”. Сам Іван Чендей в інтерв’ю „Відчуваю, що залишилося небагато…” сказав про роки замовчування так: „Найважче зносилося те, що була повна мовчанка, ізоляція. Добре зроблені матеріали не брали навіть в газету. Було так, що місяцями ніхто не озивався, не телефонував. Друзів було повно, і раптом – голий простір довкола”. Тому Тютюнникова присвята говорить про його чесну, принципову позицію, бажання хоча б таким чином висловити своє ставлення до високого таланту.
У творчості їх насамперед ріднила справжність, намагання відобразити національний характер, образ світу українців по-справжньому реалістично, як такий, що зазнав руйнівної деформації в тоталітарному суспільстві, де знецінювалося й знищувалося все глибоко етнічне, національне. Отож у наступних виданнях Григора Тютюнника неодмінно має бути повернута, серед іншого, й присвята Іванові Чендею оповідання „Син приїхав”.
Коли Григора Тютюнника відзначили літературного премією імені Лесі Українки, тоді сердечним листом його привітав також Іван Чендей.
Через кілька днів у тій же газеті “Літературна Україна» некролог сповіщав: „6 березня пішов із життя відомий письменник, лауреат республіканської премії імені Лесі Українки Григір Тютюнник”. Один із найближчих друзів письменника Анатолій Шевченко у мемуарній розповіді „Зустріч на все життя, або Щастя й злощастя Григора Тютюнника” досить детально розповідає про останні дні життя талановитого митця зі зраненою душею, вдаючись, на нашу думку, до правильних висновків, що у тодішнє лихоліття письменників не обов’язково репресовували чи розстрілювали, як у сталінську епоху. Були задіяні інші методи, коли поволі, але наполегливо отруювали їм життя: організовували шельмування в пресі, гальмували видання творів, взагалі позбавляли можливості працювати, а там, дивись, людина вже й дозріла, щоб поквитатися з життям або зламатися.
Усіх отих антигуманних заходів тоталітарної системи повною мірою зазнав Григір Тютюнник, що й змусило письменника Анатолія Дімарова зізнатися: „Що можна сказати про його твори? Про новели, оповідання і повісті, які народжувались у таких муках нелюдських, у такому самоспалюванні, що лишалося тільки дивуватися, де й бралися сили знову й знову йти в той вогонь, який чомусь називається творчістю”.
До цих надзвичайно правдивих слів додається скорботне слово Івана Чендея, що оприлюднюється через тридцять вісім років після написання.
Лист від Івана Чендея
Дорогий Григоре Михайловичу!
Сердечно обнімаю Вас з високою відзнакою, бажаю Вам доброго здоров’я, нових видатних досягнень і радостей!
Ваш великий талант прозаїка ніжного і мужнього, мудрого і правдивого є високою ознакою сучасної прози не тільки на Україні. Як же не радіти за Вас, як же не пишатися Вами?
Нехай вам гарно працюється, добре живеться в цьому досить погано влаштованому великому світі!
Щиро Ваш
Ужгород, 26 лютого 1980 р.І. Чендей
Лист Івана Чендея Григорові Тютюнникові
Щиро і сердечно тисну Вашу руку і обіймаю Вас гаряче з оповіданням «Оддавали Катрю». Коли читаєш подібної майстерності твір, не просто розумієш, що наша література росте, добуває собі нових сил і висот, а світлою радістю радуєшся за великий Храм мистецтва слова. Подібні твори в літературі є святом, подібними творами культура народу багатіє. Дай Вам, доле, доброго здоров’я, довгих літ віку, великої, великої дороги! Будучи сам літератором, захоплений Вами і щиро радий за Вас і усіх нас з Вами!
Ужгород, 27 квітня 1971 р.
І.Чендей
Добра Вам до нагоди Весни!
Лист Івана Чендея сім’ї Григора Тютюнника 
Шановні!
Прийміть і мої найсердечніші співчуття при тому нещасті, яке спіткало Вашу родину!
Втрата Григора Михайловича потрясла. Був він письменником першорядним, з талантом чистим і прекрасним, навдивовижу правдивим і чесним. З втратою Григора Михайловича наша українська література знебулася того, хто уже прославив її, але котрому належало підняти українську літературу до іще більшої честі і слави. Саме подібні до Григора Тютюнника не замінимі, саме при втраті подібних бідніє не одна тільки література народу, але й сам народ.
Мені поталанило знати Григора Михайловича продовж тривалого часу – в Києві буваю порівняно не так і часто, – кожна зустріч з ним дарувала багато радості і щастя від спілкування з істинним талантом.
Шкода, велика шкода, що сталося непоправне.
Після 20 лютого я мав радість поздоровити Григора Михайловича з премією Лесі Українки, можете уявити собі, як гірко мені озиватися до Вас з оцими словами співчуття. Нехай же мій біль не тільки домішується до Вашого нестерпного болю, але й бодай на маленьку крихту зм’якшить Ваше горе.
Щиро І.Чендей
Ужгород, 13 березня 1980 р.
Ужгород, Петрова, 15, Чендей Іван Мих.[айлович]
Підготовка текстів до друку О.Неживого
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал