Храм

 

Досі, завдяки двом публікаціям в «Літературній Україні» (2008 та 2010 рр) та збірці поезій «Схоже на життя» (В-во «Донбас», 2011), ми знали Світлану Заготову як надзвичайно талановиту поетесу з Донецька, звідки вона з початком окупації улітку 2014 р. мусила виїхати разом з родиною. Двоє її (з чотирьох) онуків народилися уже в Києві. У Києві вийшла і її перша прозова книжка: гротескний роман «ООО, или клуб любителей жизни и искусства» (В-во «Каяла», 2016), який, почавши читати, уже не можеш покинути, і який увесь можна розібрати на афоризми та цитати. Її нові короткі оповідання не менш цікаві і креативні. Вони справили сильне враження не тільки на мене: Іван Дзюба в передмові до антології українських письменників Донбасу «Порода» (В-во «Легенда», 2017) теж відзначив неабиякий талант письменниці. Отже, пропоную і Вам познайомитись із Світланою Заготовою – прозаїком.

Раїса Талалай

Світлана ЗАГОТОВА

  Храм був багатий, надміру багатий, і Господь в ньому почувався ніяково. Так буває. Домівка нібито твоя, і все в ній є, а тобі там чомусь кепсько донезмоги – дихати важко, енергії – пшик, і голова працює в одному напрямку – де б і чим підзарядитися. Кава, горілка, постріляти! Я, звісно, не порівнюю людську енергію і Божу силу! Але людині легше – вона може йти куди завгодно і робити що заманеться, а Господь працює на нас день-денно, від народження аж до смерті. Ще й після смерті душами нашими опікується. Є свідки. Так хто, скажіть, чий раб?.. Отож! Звертаюсь до вас, люди добрі: треба Господа нашого пожаліти. Не любити фанатично до феєрверку, а щиро пожаліти – любити не вголос – душею. Бо це ж остання інстанція, до якої ми ще можемо звертатися. Так до чого це я?.. Храм цей будувався за гроші відомого олігарха. Мода така пішла. Немає в тебе свого храму – це все одно що ти голий-босий – без британського Бентлі і швейцарських Ролексів. От і понесли невігласи та хами гроші на храми, вибачте за риму. І цей поніс. Що тут скажеш – свята справа. Храм швиденько збудували. І ніхто не переймався традиціями щодо вибору місця. Пам’ятаєте, як у давні часи, ченці кілька днів ходили по колу і чекали доки випаде роса, щоб знайти саме те благодатне сухе місце, на якому зросте Божий дім. А тут – ні тобі роси, ні чистої сльози. Збудували, горілки випили та й розійшлися.

День тієї осені стояв пречудовий. Олігарх почувався щасливим! Прихожани молилися за нього. Мрія здійснилася. Буцімто наблизився він до Господа нашого.

Перед тим довго вагався. Важко було. – А чи є той Бог взагалі? Який Він? Роздивлявся навкруги. Засинав з думкою про Нього. Дежавю якесь. Так колись з Дідом Морозом було. Тільки навпаки. У Діда Мороза він спочатку вірив, доки старші сусідські хлопці не почали кепкувати. Потім питав у батька, чи є той Дід насправді, і чого цьому старому від нього треба. – Як чого? Щоб ти ні з ким не сварився, щоб батьків слухався, допомагав їм. Тоді й подарунка матимеш. – А чи не забагато він хоче? Воно мені треба, щоб він цілий рік з ременякою коло мене стояв, а потім в нагороду якісь льодяники під ялинкою залишив. Тож із Дідом розібрався швидко.

Тепер інша справа. Кожного дня його щось підштовхувало до цієї вимушеної благодійності: – Навіть у Юрасика, в якого грошей на декілька мільйонів менше, ніж у мене, вже є свій Храм. Щось із цим треба робити. А Юрасик ще й на день народження, як спеціально, Біблію йому презентував. Інкрустована дорогими блискучими камінцями палітурка сліпила очі. Вона так блищала, що Бога за цим блиском він так і не вгледів. Розгортав її разів п’ять. Навіть читати намагався. Вряди-годи сусідні церкви навідував. Дивувався: «Люди! Багато людей! Люди не можуть помилятися. То ж Він таки є». Однак сумніви брали гору: «Чи все ж таки нема? Ой-ой! Треба буде вибудовувати свої відносини з обома. Одні – з тим, який Є, інші – з тим, якого НЕМАЄ». Але рішення ухвалено – Храмові бути!

Вже три роки минуло з того часу. Олігарх до Храму, звісно, заходив – раз на рік, чи то на Різдво, чи на Великдень! Пальцями, що їх ніби судомою звело, покладав на себе хрест і стояв мовчки – рота для молитви не розтуляв – вуста мав замкнені. Ніколи навіть не шепотів. Із проханням до святих не звертався. Це звичка ще з дитинства. Не любив просити. Просто брав – без почуття провини. На ікони Христа і Богородиці дивився мелькома – боявся їх, як свідків, які можуть впізнати і вказати на нього! Добре, якщо запросять сповідатися, а якщо передадуть інформацію через якогось юродивого, а той тицьне пальцем в груди: – Ґвалт! Переймайте! Злодій! Таку ганьбу стерпіти несила! Може, не з нашим розумом братися – в душу йому заглядати! Може, вона в той молитовний час співала? Може, він ці тропарі і кондаки, як іноземну мову, ночами з репетитором вивчав. Тільки щось не йметься мені віри, прости Господи! В інші часи до Храму чомусь бігали його помічники. Гроші заносили-виносили, свічки ставили.

Сьогодні Господу не щастило. Якимось суєтним видався ранок. І паламар забіг, не перехрестившись, і у бабці Катрі все з рук валилося. Треба готуватись до чогось надзвичайного. Мабуть, САМ прийде, – здогадався Господь. І чого несе його саме сьогодні? Так і є… Прийшов. Ти диви, всю утреню відстояв. Це вперше. Але що там у нього в голові?

А в голові у нього зовсім не молитви, а ті ж самі світські нав’язливі думки. На Бога не гнівив, ні, але десь у глибині душі був ображений. – Ось люди! – розмірковував, – а ось я. Їх Він бачить, на їхні молитви відгукується. А мене останнім часом ніби нема серед них! Як таке може бути? – Ці думки не давали йому спокою. – Я ж не чужий для Нього. І Храм цей – МІЙ! Я збудував його! Що ж Він робить зі мною? Наче виштовхує звідси? Чи то я сам від страху перед Його величчю шапку-невидимку, сплетену з важких дитячих комплексів, на лоба натягнув? А комплексів було достатньо. Вуха не такі. І це правда. Вуха були окремо від голови, стирчали наче самі по собі. Пацани дражнили, звісно. Але бабця його завжди заспокоювала: – Плюй на них. Вони ще не зрозуміли, що ми подоба Божа. А хто у Бога вуха вимірював?.. Букву «р» так і не навчився вимовляти. За що в школі йому дісталась клікуха «Лєнін». Комплекси комплексами, це похідне, але був у нього неабиякий талант – талант гравця. Карти. Спочатку, коли тільки навчився, грав чесно. Потім зрозумів, що цим можна заробляти, і… – Остапа понесло. Карти почав кропити. Боржників не жалів. Що робив із ними? О, про це є багато легенд. Господь знає…

– Нічого, Господи, прийде час, і Ти все одно визнаєш мене. Хіба я не та особа, яка варта уваги? Я цілий світ в собі, а не якась там невизнана республіка.

І тут Господь не витримує, скидає підрамки й постає перед ним…

– Ти, окрім себе, про когось ще можеш думати? – Ти говориш зі мною, і нас ніхто більше не чує, Господи? – Ніхто. Та не хвилюйся ти так. Про тебе і так всі все знають. Я бачу, в тебе до мене діло? – Та не то щоби діло… питань декілька маю. Скажи, Ти це насправді Ти, чи то моя уява? – Я… – Ні, не відповідай. Не треба. Вірю. Але не розумію. Ти ніби граєш зі мною, Господи? – Карти то не моя гра. То він із тобою грає. – Чому він? Зараз війна! Я людей годую, лікую, спасаю. Я думав, Ти зрозумієш мене! Колись Тобі вистачило п’ятьох хлібів, щоб нагодувати купу народу. Ти ж десь їх узяв? – Так, дійсно. Я їх узяв, а ти вкрав. Мої хліби з манни небесної, твої з крові людської. Ти бійню затіяв, цю недитячу гру, а тепер жертовність свою простягаєш до Неба? Для чого? Щоб мертві благостині твоєї наїлися? – Навіщо Ти так, Господи? Я думав, любиш Ти мене і вдачею моєю керуєш! – Не я керую вдачею твоєю, зрозумій нарешті. Ти маєш визначитися, кому служити, доки не пізно. А то розірвешся навпіл! – Я ж Храм збудував! Я маю на нього такі ж самі права, як і Ти. – Ти що, приватизувати мене надумав? Та після твоєї данини – то дзвонарі вмирають, то каміння падає, то бурульки людей вбивають. – Це випадковість. Ти маєш визнати мене, Господи! Маєш! – Та пішов ти! В олігарха, наче від вибуху, відірвало вуха. Він перестав відчувати їх. – О Боже, тихіше! Нас можуть почути, толерантнішим треба бути, Ти ж імідж свій зіпсуєш. – Який імідж? – Ти ж Отець нам усім. Я ж син Твій. Нехай, блудний, але Твій. – Приліпився, мов п’явка! Та йди вже! Скільки можна! – Ой, занепаде Царствіє Твоє без мене!

І нічого більше не зміг він вимовити. Горло зсохлося. Обернувся. Біля нього скупчилися люди. Баба Катря тримала стакан із водою. – З вами все добре? – Так. – Вихилив одним духом і встромив свій погляд в ікону. Ісус заплющив очі. Баба Катря перехопила його погляд: – Відпочиває. Слава тобі, Господи!

– Не вірю! – Олігарх хотів виштовхнути ці слова із себе, але голос його зірвався, і він прошипів: – Це не Ти, Господи! Не Ти! – І вийшов із церкви.

Тільки-но відійшов від воріт, як на нього, ніби на здобич, налетіло галасливе гайвороння. Одна з ворон зухвало каркнула і випорожнилась йому на голову і ліве плече. Він зігнувся, витяг носовичок, трохи потер побиті ворожими кулями місця і кинув його в урну. Раптом тіло його почало випрямлятися, доки не стало твердим і прямим, як термометр. Згадав прикмету… Емоція, наче ртуть пішла вгору. Ледь не дійшла до вищої точки ейфорії – точки неповернення. – Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочити, – поплював він через ліве плече! Це ж до грошей! Шалених грошей! Він прискорив ходу і… побіг. Побіг хутко, не обертаючись. Радість понесла його все далі і далі від людей, від Господа і від ненависного світла, з яким не домовишся, яке завжди накладатиме на нього тінь. – Хай йому грець! В тіні воно зручніше! Прости мене, Господи, якщо Ти, звісно, є!

Він вже накивав п’ятами, коли я приєдналася до групи людей, що вийшли з Храму. Відчуваю, як ззаду наближається хтось до мене і торкається плеча: – Пані авторко, заждіть. Навіщо ви так? Олігарх ваш вже впритул наблизився до Господа, а ви одним черком взяли й витурили його з Храму. Немолода жінка. Висока. Міцної статури. Вона несподівано опинилась біля мене з правого боку. Ліворуч я теж відчула чиєсь дихання. Ще одна жіночка – маленька, худенька, наче дівчинка. Здавалося, що вони бачили все, що сталося в Храмі і що було в інші часи за його межами: – І багаті, і бідні – ми всі прагнемо Його допомоги, – промовила Висока. – Невже ми такі неспроможні? – Відповідаю. – Ми ж просимо, або, ще гірше, вимагаємо того, що в нас вже є, чи того, що й самі можемо здобути, отримати від матері-землі, без стороннього помічника. Ні, треба ще добряче потріпати Небо, а декому ще й плюнути в нього отруйною слиною, породжуючи чорні та озонові діри. І починається – викиди газу, дезодоранти, корови… Смішно. – Тьфу на вас, авторе, ви що на цього затюканого олігарха всі біди планети «Земля» повісити збираєтесь? – Знов озвалася Висока. – Де він, і де ця діра? Це ж не той масштаб! Олігарх – маленький пліснявий гриб. – Але пліснява може дуже швидко розповсюджуватися. – Це вже я. – Ви про ефект метелика чули? Він – олігарх мій – вбив людину, і не одну, тут, недалеко від нас із вами, а в Індонезії цунамі сталося. Тож виходить, що вбив він не трьох людей, а тисячі. І не я, а Господь не визнав його. – Так, – приєдналась до бесіди Маленька: – Бог на аудієнцію вийшов. А от дитя своє олігархічне не визнав. Не від мене, – каже. Не моє сім’я. Висока не змогла промовчати. – Помиляєтесь. Господь любить його, а не визнає не насправжки – випробовує таким чином. – Так не пройшов він випробувань Господніх. – Але на мої слова вже ніхто не звертав уваги. Жіночки відокремились від мене, я щезла з їх поля зору. І кому потрібен автор, коли вони самі собі автори, здатні народжувати і формувати світи. – У нас можуть бути свої інновації, – поспішала висловитися Маленька. – Треба нові біометричні паспорти запропонувати. Не пальці будемо роздивлятися, а очі. Новітня іригоскопія. Глянули тобі в око, і одразу видно – воно в спектрі Бога чи диявола? І все. Божа то людина, чи вона з іншого виміру – агент, засланець? Навіщо нам ще міжгалактичні війни? – Таке вже було. Черепи вимірювали. Хіба ви не пам’ятаєте? – Висока чомусь нервувала. – Звісно, утопія. – Це я до слова. Та і де той вимірювач? Де геніальний винахідник?.. А ви не чули, кажуть, що коли олігарх той трохи відійшов від Храму, і коли одна з ворон несподівано над ним розслабилася, то почув, як дві інші ворони, перекрикуючи одна одну, заголосили: – Що, не зміг? Не вийшло, гаркавий? І так декілька разів… Не все в цьому світі за гроші можна купити.

Дивина якась. Жіночки вже розчинилися у просторі, наче привиди; я не бачила їх, і здавалось, не чула, але їхні слова, щільно розмістившись в моїй голові, потіснили думки і ще довго сперечалися між собою. З того гамору я змогла вирізнити лише одну фразу. «Не все в цьому світі за гроші можна купити». – Невже не все? Авторові так хочеться в це вірити.