Фіаско самодіяльного актора

 
Нещодавно у видавництві «Ярославів Вал» з’явилася друком книжка спогадів Михайла Слабошпицького «Протирання дзеркала» (Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури), котра стала справді резонансною. Нині автор працює над другою мемуарною книжкою «Тіні в дзеркалі».
Фрагмент із неї пропонується читачам «УЛГ».
 
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
 
Він був слідчим лінійного відділу міліції. Казав, що інколи центральний вокзал йому уявляється, як величезний акваріум, а він – як велика рибина, наприклад, щука – в ньому. І що він дуже любить там плавати особливо під ніч, коли у вокзал набивається всякого люду, часто цікавого передовсім для нього. Наніч тут збирався всякий набрід: понурі й полохливі бомжі, щипачі-спритники, яким би в цирку виступати, – одним доторком розпанахають з упевненістю хірурга людині кишеню й вичистять із неї все, тільки вітер залишать, злодії рангу трохи вищого – вони нібито до всього байдужі, ні на що не звертають уваги, але на мить залишені без нагляду валізи відразу стають їхнім трофеєм – шукай, куди вони поділися – не знайдеш.
Є віпи кримінального світу. Їх не завжди й вирізниш із першого погляду. Буває, дорого вбраний, начебто інтелігентний індивід, а за кілька кроків його супроводжують меткоокі бодіґарди. Вони до вокзального промислу не опускаються – це птахи вищого польоту. Тут вони опиняються здебільшого в ролі мандрівців, що поспішають у  відомому лише їм напрямі, де на них ждуть масштабніші справи.
Андрій не раз робив мені екскурсію нічним вокзалом, коментуючи особливості цієї пори й неодмінного подвоєння кількості люду з настанням сутінок. Він знав і любив свою роботу. Казав, що він – як доглядач поля, який очищає його від усякого бур’яну. Поміж людності є всякі екземпляри – соціально небезпечні, місце яких за ґратами і є всяке моральне сміття, що просто заважає нормально існувати.
Вже не пригадаю, як і коли ми познайомилися. Знаю лише, що це було в мої перші роки роботи в «Молодій гвардії». Якось задля цікавості почав вираховувати, коли ж і де ми могли стрітися, і, здається вирахував: на весіллі. Начальник лінійного райвідділу міліції видавав доньку за працівника нашої газети. Певно, там були в повному складі і райвідділ, і редакція. А передував весіллю ось такий сюжет, у якому були й водевільні ходи.
Майже опівночі повертався я з друкарні після чергування по номеру газети, який завтра одержать читачі. Тоді в поліграфії була майже мезозойська ера. Були лінотипи (хто сьогодні скаже, що це таке?), на яких здійснювався ручний набір тексту. На верстальному столі лежав у металевому матеріалі весь номер газети. Верстальники шилом виколупували рядки, що шикувалися один за одним, як доміно, й заміняли не поправлені на поправлені.
З Москви вночі приходили телетайпом так звані восковки – офіційні повідомлення, всякі коментарі та виступи керівників партії й уряду. (Ох і любили вони тоді виступати – чи не в кожному виступі кожної газети на першій шпальті красувався натхненний спіч того чи того діяча). Тому випуск газети незрідка затягувався аж під ранок. Ти втомлений і очманілий плентався з друкарні додому, а двірники починали підмітати вулиці, що їх уже освіжили машини-водовози, змивши пилюгу і пам’ять учорашнього дня.
Я тоді холостякував і винаймав квартиру на Солом’янці. Їздив туди і звідти восьмим трамваєм од Київського університету (його давно вже немає).
Якось мені пощастило підписати газету в світ ще до дванадцятої ночі (ніхто з вождів не помер, ніхто не був ювіляром і не відбувалося в країні ніяких епохальних заходів), і я встиг, мабуть, на останній трамвай. Людей у ньому було мало. Насидівшися до знемоги за столом, я стояв, тримаючись за поручень. Біля мене сиділа русокоса світлолиця дівчина, поглинута читанням маленької книжечки. Тоді таким форматом видавали поезію. Дівчина вишіптувала кожне слово, яке, помітно, проймало всю її душу. А коли вона підняла погляд, щоб побачити, де ми їдемо, я спостеріг у її очах сльози. Це мене заінтригувало. Я, книжкова душа, забачивши будь-де людину за читанням, усіма способами намагався взнати чи й прямо запитував, що то за книги… В кожного з нас є свої комплекси. В мене – такий. Я перепросив за те, що відриваю її від читання і запитав, що це за вірші, які так зворушують її. Вона показала обкладинку: збірка поезій Вероніки Тушнової «Сто часов счастья». Тоді стався сплеск популярності цієї – раніше мало кому відомої, цілком посередньої – поетеси. Драматичний роман із поетом Олександром Яшиним, що мав культову книжку віршів «Угощаю рябиной», а потім болісний розрив і невиліковна хвороба продиктували Тушновій ті вірші, якими зачитувалися в різних місцях СРСР. Спалах слави наздогнав її вже на смертному ложі.
Мимоволі ми розговорилися. Вона працювала медсестрою і марила факультетом журналістики. Мені довелося зізнатися, що я – журналіст. Це її так зацікавило, що вона напросилася прийти в редакцію, щоб я показав, як робиться газета.
Наступного дня вона несміло переступила поріг редакції. Захопленими очима дивилася на всіх моїх колег, уважно розглядала всю поліграфічну машинерію в друкарні (я повів її і туди). Їй подобався навіть густий запах фарби, мастил і цинку в цеху. Вона захоплено споглядала, як на чисті аркуші лягають відбитки текстів, що вийдуть у газеті. Лариса (так її звати) ще більше зміцнилася в своєму бажанні стати журналісткою.
У редакції мене відкликав убік колега: «Слухай, познайом з дівчиною – вона мені дуже сподобалася. Ти ж усе одно маєш наречену, то не мороч дівці голову. Виставляю три пляшки коньяку!» Я віднікувався від коньяку, бо це було схоже на продавання невільниць у Кафі, коли татари приганяли ясир з України. Але хлопці в кімнаті стягли з колеги коньяк. І ми кілька днів мали чим присмачувати каву.
А в мого колеги з Ларисою почався роман, який і привів їх із заявою до ЗАГСу.
У день весілля молодий чомусь весь вечір просидів у темних окулярах. Мовби агент якоїсь розвідки. Коли я наблизився до нього, то помітив під обома очима чималі синці. Потім розповіли: наречений у день весілля передумав одружуватися. Примчав на таксі до Лариси додому, щоб повідомити цю несподівану звістку. Кандидат у тесті запросив його на конфіденційну розмову до ванни. Кажуть, що якийсь час ізвідти долинали глухі звуки. А далі батько молодої вивів молодого з закривавленим носом і попідбиваними очима. Наш колега був переляканий і знетямлений. А ще – згодний на все, чого від нього вимагають. Класика перевиховної роботи. Міліція знає, як говорить із народом і як переконувати незгодних. Свого полковницького звання батько нареченої сто разів заслуговував.
На весіллі він, як і належалося, сказав належні слова, пригорнув обох, розцілував і побажав жити в коханні й злагоді.
Тоді я нажив двох людей, які й досі з великою нелюбов’ю ставляться до мене і вважають, що через мене зіпсувалося життя кожного з них. Це ж я їх познайомив. А якби не познайомив, то кожне пішло б у житті своєю дорогою і зустріло кращу долю. Отакої. Хто винен? Невістка.
Я міг би тут багато розповісти про цю фарсову сім’ю, про їхні щоденні конфлікти й велемовні образи, якими вони осипають одне одного, але я – не літописець їхньої сім’ї. І ця тема мене не цікавить. Якщо ще й досі (а це скоро буде п’ятдесят літ!) не розлетілися, значить, звиклися і для них усе це – нормальне подружнє життя. Може, то їхнє покликання – щоденно відчувати, що ти на вулкані.
Так от, на тому весіллі я опинився за столом поряд із веселим майором, який одразу заімпонував мені не тільки тим, що в нього чарка наздоганяла чарку, а й українською мовою. Не аж такою чистою, але колоритною, – з домішками галицизмів. Виявилося, що він із Дрогобича й оце недавно його перевели (пішов на підвищення) до столичного лінійного відділу старшим слідчим. Наше приязнювання почалося так, як любов з першого погляду. Після якоїсь чарки, його очі, що вже почали соловіти, посвітліли, і він сказав: «А в мене з’явився серйозний план, і ви будете там головною дійовою особою». «Що, банк узяти?» – пожартував я. «Ні, не банк, але це не менш серйозна справа. Ви можете мати в моєму житті дуже важливу роль».
Я не сприйняв ті словеса серйозно – мало що наговорить фантастично захмелений чолов’яга. Він може й сам не пам’ятати, що навіщо і до чого тулив. Буває, вранці, коли в нього голова тріщить, коли запух і пива хочеться, нагадуєш йому його п’яні орації, то він на тебе дивиться так, мовби ти зводиш на нього наклеп.
Але вже наступного дня Андрій уже був у мене в редакції. Я виходив з гуртом на каву й коли повернувся, похмурий вахтер, який мене чомусь недолюблював, радісно повідомив: «Тут за вами з міліції приходили!»
Олександр Новак, із яким я був у контрах, прокоментував: «Цього давно треба було чекати!»
Десь в обід Андрій прийшов знову. Запропонував вийти на каву.
Я підняв руки, закусив губу й рушив у двері. Як арештований.
Обличчя вахтера світилося радістю. Він був майже щасливий. Погукав Новака, і той ще встиг на це видовище.
«Я знав, що це рано чи пізно буде!»
«Михайле, ти не на сцені – кидай ці коники, – докірливо сказав Андрій. – І пояснив: він придурюється».
Вахтер і Новак були глибоко розчаровані.
Ми пили каву, й Андрій розповідав, що ніяк не може одружитися. «Контингент у мене, бач, такий: провідниці, офіціантки, залізничні працівниці. А мені хочеться жінку грамотну, інтелігентну, щоб з нею не соромно було скрізь появитися. Ти мені допоможеш.
«Я? Як?»
«А так, що проводитимеш з кандидатками співбесіди. Перевірятимеш їхній інтелект і рівень освіченості».
«А ти сам це зробити не можеш?»
«Виходить, не можу. Я ж – мент. Щось трохи знаю, щось чув, а ти – журналіст. У тебе ж купа знань. Непомітно екзаменуватимеш дівчат. Явних дуреп я тобі на співбесіду не посилатиму».
Смішно це згадувати.
Андрій казав, що йому впала в око нова офіціантка. Я повинен поговорити з нею про книжки, музику, кінофільми. Обережно поцікавиться, як вона вчилася в школі. Одне слово, з’ясувати, «який у неї багаж».
«Хіба ти сам не можеш цього зробити?» – запитую Андрія.
«Не можу – дивлюся на неї і думаю зовсім про інше…»
«Про що інше?»
«Про те, про що думає холостяк, який не так часто бачить жінку в себе під боком».
Отак, я несподівано опинився в ролі експерта.
Телефонує мені Андрій і запрошує на вечерю. При цьому, мов умовний пароль, повідомляє: «Я буду не сам…» Усе зрозуміло. Нова претендентка в жони.
Сидимо під тихошумними деревами в літньому ресторані. Андрій чомусь представляє мене двоюрідним братом. Мабуть, щоб виправдати тут мою присутність. Говоримо про те, про се. Ми з Андрієм. Дівчина мовчить. Почувається скованою, бо розуміє, що це оглядини. Але впевнено вихиливши пару фужерів вина, червоніє на виду, язик їй злітає з якоря, і вона не дає нам і слова сказати. За якийсь десяток хвилин – нам ще навіть не подали печеню в горщечках – ми вже знаємо, що живе вона в гуртожитку, що всі три її співмешканки – голота голотою, а хлопів видивляються, щоб були і при статках, і при характерах золотих. Зразу заговорила про сенс їхнього десанту на столицю – лімітниці кинулися женихів із житлоплощею підчепити.
Ми з Андрієм переглянулися. «Тобі ще треба експертиза?» – сказав мій погляд. «Усе сам зрозумів». А наша співтрапезниця, ще трохи хильнувши, й жадібно глитаючи з горщечка шматочки м’яса і картоплі, розводилася про те, як треба жити і що в житті головне. А головне – щоб не робити важко, як ото баби в колгоспі, і жити треба, щоб ніхто тобою не поганяв.
Загалом їй нічого було заперечити. Дратував тільки сварливий тон, який з’явився в неї після котрогось фужера, та ще раптово проступила вульгарність жестів. Мимоволі глянувши вниз, я помітив, як жадібно притиснулася наша співтрапезниця напівоголеним пухким стегном до Андрія.
«Вона твоя на все життя», – сказав йому поглядом.
А в його погляді у відповідь прочитав розгублене: «А навіщо вона мені?»
Коли ми виходили, вона похитувалася і погикувала. Але міцно, мов дорогоцінну здобич, ухопила Андрія під руку.
«Ти зараз виглядаєш як румунський полонений у Другу світову», – сказав йому у вухо.
«Влип із цею феміною, – так само тихо відповів він здалеку, – якщо дивитися тільки на її вітрину і якщо вона не відкриває коробочку, вона видається трохи не такою».
Взагалі Андрій не виглядав на типового мента. Навіть у суворому мундирі огряднуватий із помітним пузцем, короткуватими ногами, добродушним, млинцюватим обличчям і кирпатим носом, він скорше скидався не на доблесного слугу правопорядку, а на солдата Швейка.
В одного з ідеологів світового анархізму Петра Кропоткіна є фраза: «Люди лучше учреждений». Скажімо, сидить у колі родини зразковий сім’янин, гладить по голівках любих донечок, допомагає сусідові в його клопотах, а потім із почуттям чмокає дружину, одягає свій жандармський мундир, і він – уже не він! Він – уже «учрєждєніє». Його мовби підмінили. Він тепер – справді інша людина – він «прі ісполнєнії».
Андрій, навіть нап’явши мундир і, покректавши, не за першим разом нарешті застебував на животі гудзики, «учрєждєнієм» не ставав. Вираз його обличчя був таким, мовби він скаже: «Ану його до дідька – ходімо краще на пиво, бо ця гадиловка мені вже геть у печінках».
«У тебе фейс не ментярський», – якось сказав йому.
Знаю, що мені не вистачає серйозного вигляду, – відповів, – не раз про це чув від начальства. Чомусь йому здається, що я весь час сміюся, хоч у той момент у мене на душі буває так гидко, наче туди ескадрон коней випорожнився. Мабуть, не туди я пішов. Мені так подобається дерева садить і доглядати їх. А я за компанію з однокласником попхався в менти. Романтика, злочинців ловиш, робиш кращим життя для всього народу…»
«А що, вийшло не так?»
«Тут свої заморочки є. І є багато всякої неправди. Але з тобою треба обережно – ти ж писака; ще щось десь винесеш у пресу, мені голову одірвуть».
«Хто? Злочинці?»
«Ні, начальство».
«Ти не перебільшуєш?»
«Не перебільшую. Міліція – це як окрема держава, де панують свої закони. І більшість із них дуже жорстокі, як у злочинному світі… Не перебільшу, як скажу, що це – точно наче близнюки. Один в одного все переймають».
Отоді вперше в житті я почув цю думку: міліція і злочинний світ – як сіамські близнюки. Це сьогодні, коли ми такі едуковані і збагачені сумним досвідом існування в мафіозній державі, нас важко чимось здивувати, ми вже не маємо ніяких ілюзій ні про владу, ні про правоохоронців чи про судову систему. Нам соромно за свою країну перед усім світом. А тоді прозріння доходило до нас дрібними краплями.
Якось я побачив в Андрія на столі унікальну книжку – «Словарь языка блатных». Спеціально для службового користування працівників міліції. Випросив у нього почитати. Й незабаром з цікавості освоїв цю мову. Мої колеги також накинулися на неї. Хоч раніше за ними не спостерігалося жодних лінгвістичних зацікавлень, тут вони накинулися на цю екзотичну свіжину. В кулуарах молодіжної газети зазвучало таке жахливе лексичне попурі, що той із  сторонніх, кому б довелося раптом його почути, подумав би, що він не в редакції газети, яка закликає радянську молодь самовіддано будувати комунізм, а «на зоні». До речі, поміж усякого словесного сміття на взір «мигнуть», «трёкнуть» (сказати), «метнуть» (випити), «микруха» (неповнолітній), «нары­каться» (виспатись), «подсиропить» (зробити неприємне), «метла» (жінка легкої поведінки), були й оригінальні словотвори. Наприклад, міліціянта там називали дуже ніжно: «милочка», а ледаря – «мичуринец». Але найбільше нам сподобалося (ми оцінили цей витвір на п’ять балів), як називається дешеве взуття: «привет с кладбища». Ми зійшлися на думці, що якби був конкурс на образні характеристики атрибутів побуту, то, очевидно, саме «привет с кладбища» стало б переможцем.
Наша мовна гра була як своєрідна інфекція. Вона пройшла веселою хвилею й зникла. Мені думається, що це в редакції було не випадкове захоплення. Щоденно вергаючи різні ідеологічні кліше, надриваючи голос од комуністичної риторики й відчуваючи в собі їхню інтоксикаційну дію, накинулися на блатний жаргон як на своєрідну противагу цій свистоплясці.
Нещодавно ми, гурт колишніх «молодогвардійців», випадково зустрілися на котрійсь презентації, а потім пішли на каву. Звичайно ж, сипонулися ностальгійні спогади, анекдоти часів газетної молодості. І відразу ж випливла історія про те, як словник блатного жаргону, що призначався лише для службового користування «мильтонов» (тобто міліціонерів) на тривалий час майже змінив мовний режим редакції. Бувало, що навіть на летючках такий мовний пурист, як редактор Микола Кіпоренко (повсюдно і завжди говорив правильною літературною мовою), раптово прохоплювався експресивними лексемами зі згадуваного словника.
Як відомо, людина з плином часу байдужіє до всього. Повільно вивітрилося в редакції і захоплення блатним жаргоном (який, до речі, треба сказати, постійно побутував у високих владних кабінетах, де створився своєрідний «новояз» – симбіоз партійних кліше і кримінального жаргону). Нормативний мовний режим повернувся в свої береги.
Але тодішнє моє захоплення блатним арго мало такий сюжет, який мало не зруйнував сімейне щастя мого приятеля Андрія.
Він мав велику кімнату в комуналці біля оперного театру. Той міцний, як тюрма, будинок належав Управлінню Південно-Західної залізниці. Видавництво «Київська правда», де друкувалася «Молода гвардія», також було біля оперного. Оскільки газету тоді незрідка доводилося підписувати в світ або опівночі, або ж навіть уранці, то чергові редактори сушили собі голову, як добиратися додому. Андрій, добра душа, дав мені ключі від своєї квартири, щоб я, бездомний елемент, завжди міг у нього чи заночувати, чи відпочити. Це справді полегшило мені тодішнє існування. Я навіть почувався напівгосподарем.
Якось мені довелося цілісіньку ніч висидіти в друкарні, чекаючи, доки кремлівські геронти прокрекчуть свої спічі на якомусь з’їзді чи пленумі, а потім ТАСС усе це розішле по всіх республіках для друку в газетах.
Як відомо, найнудніше в світі  – це ждати. Я, як черговий редактор, свіжоголовий, випусковий і коректорська бригада (чотири жінки) мовби виглядали з моря погоди. Ми й грали в карти, й розповідали анекдоти, й пили (спочатку – тільки пиво, а далі – і вино, й горілку), а матеріалів із Москви  все не було й не було. Аж уже коли настав ранок, почали приходити восковки ТАСС. Як завжди, там розповідалося про те, яке це щастя – жити в СССР, де таке мудре й далекоглядне політичне керівництво і т. ін. Якби ті верходостойники чули, що говорили про них і про їхнє старече базікання наші коректори й метранпажі та випускові! «Осли» й «мудозвони» – це єдині подаровані їм титули, котрі можна назвати в друці.
Але – це просто до слова. Щоб нагадати, як любив і поважав кремлівську владу трудовий люд нашого штибу.
Вже була година одинадцята, коли я нарешті, підписавши номер до друку, вигойдався на негнучких од утоми ногах із друкарні й майже як сомнамбула поповз до Андрія. В голові теплілася єдина думка: нарешті відісплюся.
Відімкнув загальні двері. А двері його кімнати виявилися незамкнені. У м’якому фотелі біля фікуса (пам’ять про котрусь із Андрієвих претенденток на роль дружини), сиділо збентежене моєю несподіваною появою русокосе дівчатко. Воно втислося в фотель і видалося майже школяркою. Я забув привітатися, тому розгублено помовчав. А потім сам не зрозумів, що зі мною сталося. Який біс мене вхопив? З мене буквально поліз словник блатного жаргону. Коли я сьогодні це згадую, мені стає невимовно соромно. Інколи навіть сумніваюся: хіба то був я? Може, це мені тільки примарилося.
На жаль, не примарилося. На жаль, то був я.
І я повівся, як провінційний актор, на якого напала манія геніальності. Я надувся й розіграв роль бандюка, який оце вийшов із ув’язнення.
Бідне дівчисько! Воно слухало, як я щось плів буцімто ментяра-спонтьор (обманник) і все спрыгивает с базара (уникає розмови), а тому я ніяк не можу забить с ним стрелку (призначити зустріч) і т. д. і т.п.
Дівчатко, пам’ятаю, дивилося на мене з переляком та огидою. А мене несло, як підхоплене вітром перекотиполе. Мабуть, я хотів не лише шокувати її, а й сподобатися. Мені вже важко сьогодні точно згадати, хоча все те глупство, що я городив, на жаль, не забулося. Є в кожного в пам’яті й сміття, якого хотілося б позбутися, але його ніяк не видуває звідти жодними вітрами.
Улучивши паузу в моєму натхненному пасталаканні, дівчина запитала, чи не пригостити мене чаєм. Я милостиво дозволив. Вона вийшла з кімнати, але пішла не на кухню, а шугнула через коридорчик до вхідних дверей – і тільки на сходах зацокотіли кулеметним дробом її каблучки. Уявляю, як вона перелякалася.
І тут до мене дійшло, що я наробив. Безнадійно скиснувши, чекав господаря і думав, що він зі мною зробить.
Чекати довелося недовго. Виявляється, Андрій вийшов у гастроном купити вина і якихось харчів.
Усміхнений і навантажений пакунками, він постав у дверях.
– Ти знаєш… – почав, було, я.
– А де ж Женя? – перебив він мене.
– Та… Тут таке вийшло…
– Яке?
– Словом, налякав я її.
– Як налякав? Ти ж не з рогами?
– Не з рогами, але з нападом дурощів.
І я розповів Андрієві цю мізансцену. Усміх зійшов у нього з обличчя, він спохмурнів і сказав:
– От чого ніколи від тебе не чекав!
– Я й сам не чекав од себе…
– Як же мені тепер бути – у мене ж ні її номера телефона, ні адреси немає… Ти розумієш, що вона може просто загубитися. Не обізветься – і все. Подумає, якщо в цього ментіка такі блатні дружки, то і він такий самий.
– Андрію, я не називався твоїм дружком. Навпаки, я начебто прийшов, щоб звести з тобою порахунки, – виправдовувався я.
– Мені від того не легше, – зітхнув він. – Уперше в житті зустрів дівчину і вже навіть без твоєї експертизи відразу побачив, що вона – не дурепа. А ти мені отаке вчворив!..
– Андрію, каюсь – винен. Скажи, що маю зробити, щоб ти вибачив мені?
– А що ти можеш у цій ситуації зробити?
Сприкрений і лютий на себе, вийшов я від Андрія.
Він не відповів на моє «До побачення».
Або не почув, або не хотів зі мною говорити.
Відчуття провини перед приятелем сиділо в мені пару тижнів. Я не телефонував йому, мовчав і він. А потім те якось почало поволі призабуватися, до мене повернулися веселощі. Звично закрутила редакційна карусель. І я знову відчув себе білкою в колесі. Матеріали в номер. Чергування в друкарні. Відрядження…
І раптом мене гукають до телефону. Я саме курив у коридорі і думав, де б іще підзаробити грошей, бо хотілося у відпустці помандрувати по Грузії, Вірменії та Азербайджану.
– Хто? – запитав я про дзвонаря.
– Твій майор, – відповів Олександр Климчук, подаючи слухавку.
Мені відразу похололо в грудях.
– Доброго дня, Андрію, – першим озвався я.
– Привіт, Мішель! – аж надто радісно сказав він. – Ти знаєш, яка новина?
– Яка?
– Женя знайшлася.
– Знайшлася? – аж не повірив я.
– Ага, знайшлася! Я ж казав, що вона розумна!
– Звичайно, розумна, – з полегшенням погодився я.
– Каже, що проаналізувала спокійно всю твою тріпанину й засумнівалася в тому, що ти справді урка. Переграв ти, дорогий!
– І Слава Богу.
– Добре, що ти тоді так швидко змився. Бо мені хотілося тебе розірвати.
– І ти правильно зробив би!
– Жаль мені тільки було сиротити українську журналістику.
– Вона нічого не втратила б.
– Еге, не втратила б! Ти ж он які книжки збираєшся написати. То пиши їх, і не займайся отакими дурощами!
– Все, Андрію, я вже всі висновки для себе зробив.
– Якщо це так, то з тебе таки будуть люди.
– Хочу й сам у те вірити, Андрію.
Він запросив мене на вечерю втрьох. Третя, звичайно, Женя. Мені було трохи соромно, але Андрій наказав: перепросиш дівчину – і все буде гаразд.
– Знайомтеся, – сказав Андрій. – Це Женя. А це мій приятель Михайло, який думає, що за ним плаче сцена.
– Я вже так не думаю, – знічено буркнув я.
– А у вас непогано виходить, – усміхнулася Женя, – тільки харизми відповідної тому образу, який ви розігрували, немає.
Андрій похвалився, що Женя – студентка медінституту. А туди так просто не приймають.
– Тільки за великі гроші, – не втримався я.
Андрій суворо глянув на мене.
– Усе треба підтверджувати фактами.
– І це є, – погодилася Женя. – Але я не за гроші. Мені пощастило втрапити без грошей.
Коли офіціант поналивав у фужери вино, я офіційно перепросив Женю за всю ту історію.
Вона розповідала, що після довгих роздумів збагнула: тут щось не так. І зателефонувала Андрієві, а вже він усе їй пояснив.
Я почувався людиною, якій зняли з душі камінь.
Відтоді я вже ніколи не послуговувався лексемами зі згаданого словника.
А далі події розгорталися так.
Андрій із Женею одружилися.
І мені випало бути свідком на весіллі.
Коли їх реєстрували в ЗАГСі, Андрій оглянувся до мене й усміхаючись сказав:
– Ти ж тільки не надумай показувати їм, що ти – поліглот!
– Тільки за великі гроші, – тоном досвідченого шантажиста сказав я.
Очевидно, вони – щасливе подружжя.
Андрій кинув свою міліцейську службу.
Сказав мені, що начальник відділення категорично заявив йому: з нього ніколи не буде високопрофесійного слідчого – він надто добре думає про людей. Люди – гірші, аніж йому уявляється. Порадив йому відмовитися від міліцейської кар’єри. Андрій без будь-якого жалю скинув мундир.
Тепер він десь у Дрогобичі доглядає сади. Робить те, що йому завжди хотілося робити. А Женя лікує людей.
Все запрошують мене в гості. Очевидно, нинішньої осені я вже до них поїду.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал