Чорний переділ

З циклу «Світ за порогом»

 

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

18.

…той погідний і сумирний ранок на блаженного Спаса, як згодом з’ясувалося, насправді брутально і нещадно переламав час навпіл, і з нього, власне, почалася новітня епоха, започаткувався новий переділ світу і новий, власне, порядок у світі, зловісним – і провісним – знаком якого за десять років стануть палаючі вежі-близнюки, і за яким право сили знову, як це вже неодноразово траплялося в історії, постане над законом і над силою права; тоді ми про це, звісно, аж ніяк не здогадувалися, бо думалось зовсім про інше, про смиренне, адже на помежів’ї літа з осінню завжди трохи сумно; так ніби швидкоплинне барвисте свято скінчилося, і навперейми, невблаганно насувається час клопітких буднів, – нехай підсолоджених маленькими радощами, куцими втіхами і втішаннями, хлипкими перемогами, проте неодмінно обтяжених перманентним неспокоєм і щоденними турботами про малоприємне, що накочується, хвиля за хвилею, не даючи спокою ні вдень, ні особливо вночі; отож нам, убогим і засліпленим, здавалося, що ось ця сіра заяложена химера, а чи сяюча прірва – це і є сенс тлінного буття, і так триватиме вічність, і не існує інших сценаріїв, окрім написаних ареопагом недосяжних безсмертних, котрі все знають і вирішують з висоти своїх захмарних олімпів; ніхто з нас досі не тямить, що ж насправді сталося тоді і чому так трапилося; зрештою, хіба міг хтось бодай уявити, що химерна ідилія обірветься – несподівано, раптово –  одного погожого ранку, звичайного ранку в середині серпня, останнього місяця літа, коли передосіння прохолода ночі буде танути під сонячними променями, а спекотний полудень ще нагадає про скороминуще літо, і так може тривати ще тиждень, може, два, але все ж непомітно кожен ранок ставатиме прохолоднішим, а спека дня щодень стухатиме, поступаючись осінній прозорості і підкоряючись невідворотному завершенню чергового акту провидіння; так от, казали, що на печерських пагорбах того ранку стояла тиша: дивна і насторожена, як тонко вібруюча, натягнута на високих небесах струна; десь знизу, від Дніпра, від Лаври, чувся віддалений тривожний передзвін, що спазматичними ковтками злітав у прозорому тягучому просторі і покірно лягав на обвислі і розімлілі від втомленого літа узвишшя, вкриті висохлою і поруділою під нещадним серпневим сонцем травою; здавалося, ніби звичний ранковий гамір напівсонної провінційної столиці набув особливого акустичного відтворення, розклавшись, на тлі віддалено-мерехтливого звучання церковних дзвонів, на тони і октави фантасмагоричного концерту з гуркотінням автомобільних двигунів і виттям клаксонів, шурхотінням шин об асфальт і вищанням гальм, а ще приглушеної поліфонії людських голосів, сміху, вигуків, лункого перестуку підборів, дитячого плачу, звуків музики, що подекуди долітали з прочинених вікон, – усього, з чого складається повсякденний звуковий супровід вуличного життя мешканців будь-якого великого міста; певно що міський гамір того ранку майже нічим особливо не відрізнявся від вчорашнього, чи позавчорашнього, хіба що на вулицях, незважаючи на початок тижня і близьке завершення літнього сезону відпусток, виднілося менше перехожих; можливо, вони були надто заклопотані чи стурбовані; дещо незвичним, певно, видавалося пожвавлення біля газетних кіосків; городяни, здається, частіше запитували ранкові газети, хоча в понеділок з усіх газет в кіосках однієї шостої частини світу можна було придбати лише одну свіжу – найголовнішу, найправдивішу, яка виходила щодня і яку в обов’язковому порядку мусіли читати всі свідомі і класово стійкі громадяни, нібито посвячені в таємницю престолу сатани, в якому лежали червоні мощі сакральної мумії – тієї, якої не прийняла земля і котра засохлою робітничо-селянською святинею лежала в скляному куленепроникному саркофазі в неглибокому підземеллі триметрової глибини на центральному манежі столиці імперії; хтось потім розказував про групи військових патрулів, що наче з’явилися в центральній частині міста ще вдосвіта, відлякуючи ранніх перехожих; щоправда, інші заперечували ці чутки, при цьому казали про озброєні групи насуплених міліціянтів, котрі чатували поблизу будинку парламенту; втім, хоча й навряд чи щось особливо змінилося в місті того звичайного серпневого ранку, проте урядовий квартал дивував настороженою і відлякуючою німотою, і тут стояла незрозуміла тиша як передчуття того, що станеться – відсторонений шум великого міста долітав оддаліки знизу приглушено, притлумлено, так ніби якийсь звуковий бар’єр, якась невидима перетинка відслонювала сірі і похмурі адміністративні споруди від гамору нижніх залюднених вулиць і провулків; ми могли лише здогадуватися, що коїлося того ранку за товстими мурами у високих кабінетах мовчазного і безлюдного урядового кварталу, але вже перед обідом у супроводі кількох автомобілів охорони у двір головної будівлі провінції заїхала чорна довготелеса «Чайка» з лискучими боками, а трохи згодом – ще кілька «Волг» такого ж традиційного чорного кольору; на цей час уже все місто насторожено притихло в очікуванні, бо щогодинні випуски теленовин сповіщали про щось неймовірне: бліді і перелякані ведучі схвильованими голосами, заїкаючись, лепетали про неможливість міченого за станом здоров’я керувати імперією, і про надзвичайний стан, необхідний для наведення порядку і подолання кризи, хаосу і анархії; вони верзли про вимоги трудящих вжити найрішучіших заходів з метою недопущення сповзання в прірву; здавалося, ніби на наших очах розгортається театральна вистава, такий собі театр сюрреалістичного (соціалістичного) абсурду, і нам пропонувалося стати чи то глядачами, а чи й учасниками цього незрозумілого і гротескного вертепу…

 

№5 (193) 10 березня 2017