Близька харківська молодь до Нью-йоркського зошита

 

Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ

Місто Харків пишається своїми університетами та студентами, мабуть, на відміну від свого старшого населення, і в тому числі своєї влади. Серед цілої групи вищих інституцій освіти є також Харківський Національний Педагогічний Університет імені Г. С. Сковороди, який почав свою історії ще 1804 р. Сьогодні університет – вищий навчальний заклад, який готує нові кадри педагогів. На цьому ж університеті я мав нагоду представити свою нову книжку «Близька Україна із Нью-Йоркського зошита». У змаганню за затвердження української державності Харків відіграв значну роль. Це ж перша столиця Радянської України, театру «Березіль», а також головне місто «розстріляного відродження» харківського процесу. Кажуть, що Харків російськомовне місто, що саме Харків був на черзі окупації Росією після Криму і Донбасу. Харківська область була також місцем, мабуть, разом з Київською областю, найтяжчого випробування нашого народу під час Голодомору 1932-32. Найбільше наших людей загинуло від голоду у цих областях. У час президентських виборів у травні 2014 р. я мав нагоду очолювати місію міжнародних спостерігачів у Харківській області. Казали мені з посольства США туди не їхати, бо там небезпечно. Правда, дороги погані, що я і знав, бо перебував у Харкові кількаразово, але не вперше також тоді я переконався у людях Харківської області. Люди були прекрасні, українські, хоча, правда, здебільшого зрусифіковані. Росія намагалася у той день біля пам’ятника Леніну у Харкові влаштувати демонстрацію сепаратистів. На це зійшлося п’ятсот осіб з цілої тримільйонної області. Це саме дуже мене втішило. Але ще більше тоді я вперше запізнав харківську студентську молодь, яка голосувала на студентських виборчих дільницях. Результати там були ще більш втішними. На презентації книги 2 листопада ц.р. були люди різні – старші і молодші, декани (до речі, заступник декана у цьому випадку є кандидатом наук, молода жінка з Полтави) – учителі, літератори, художники, журналісти. Але найголовніше була студентська молодь того ж університету у віці 17-20 літ – майбутнє Харкова і України з великими очима та ще більшими усмішками. Молодь немов свіжий непройдений сніг, як перший цвіт ранньої весни з ентузіазмом та новими надіями та ідеями. Про мою книжку так писав у післямові упорядник книжки і головний редактор журналу «Березіль» Володимир Науменко, який теж виступав на презентації: «Роздуми-рефлексії, які раз по раз будять громадську думку в нашій періодиці, без сумніву, ще матимуть своє продовження, але натепер з волі автора стали ще однією книгою – книгою знаковою, помітною, сповненою тривоги, надії, болю, розчарувань, переконливих, а часом полемічних суджень і незламної віри в Україну та українців. Навіть найзатятіші опоненти… (а такі серед наших краян неодмінно знайдуться), бодай раз поглянувши правді у вічі, змушені будуть визнати, що написана вона (книга) справжнім патріотом, людиною з високим українським серцем…». А відомий поет Дмитро Павличко у вступі до книжки написав: «…це доторки схвильованого розуму до численних, ним же відчутних болісних місць в організмі нашої державності». Не знаю, чи так сприйняли чи сприймуть мої думки після прочитання ці молоді люди. Фактично це не має значення. Лейтмотивом презентації перед молоддю Харкова було – ви сумління народу, говоріть, що думайте, ви господарі України, до вас має прислухатися і пристосуватися влада, а не ви до неї. Беріть владу у свої молоді ідеалістичні та принципові руки. Відома американська журналістка Анн Аполбаум у своїй найновішій книжці про Голодомор 1932-33 під заголовком «Червоний Голод» зупинилася у своїх аналітичних міркуваннях на деяких моментах тяжкої історії українського народу, що попереджувало Голодомор. Вона звернула особливу увагу на боротьбу царської, а пізніше і радянської Росії проти української мови і культури як також релігійного життя. Напередодні самого Голоду 1932-33 відбулося задушення т. зв. українізації, а висновок Аполбаум в історичній площині щодо мови був такий: «Обмеження на користування українською (мовою – АЛ) обмежило вплив національного руху. Це також спричинило неграмотність мас населення. Багато селян, вихованих у російській, яку вони ледве розуміли, робили мало поступу. Учитель у Полтаві на початку ХХ століття нарікав, що студенти «скоро забули те, що навчилися», коли їх насильно вчили по-російськи. Другі звітували, що українські студенти у російськомовних школах були «здеморалізованими». Були знуджені школою та ставали «хуліганами». У Харкові на презентації і після у приватних розмовах дискусія пішла про мову, нашу мову. Тут молодий Харків виявився україномовним, здібним і дуже пильним. У своїх висловах я наголошував про важливість нашої рідної мови. Студенти усі годилися, хіба ті, котрі мовчали, були інакшої думки. Підходили та вказували і мені як важливо, щоби Харків і ціла Україна говорила рідною мовою. Були такі, котрі навіть висловили точку зору, що російська мова це мова ворога. І її ми не сміємо вживати. Не знаю, хто глибше вплинув на кого. Я поїхав з Харкова одушевленим. Молодий Харків став для мене дуже близьким.

5 листопада 2017 р.