Білі автографи

 

 

З книги малої прози

 

 

Микола ТОМЕНКО

 

СОВІСТЬ

Як вам спалося цієї ночі? Ніхто не приходив? Не дзвонив ніхто?… Не стукав у двері? Що? Совість? Яка совість? Коли вона була у вас? Як мати народила? Можливо… Можливо… А потім куди ви її закопали чи заховали куди? Я знаю, що вам без неї легше: образив когось, комусь неправду сказав, когось обікрав, принизив когось – так легше… Нічого не болить, ніщо не мучить, не пече…

З РІДНИМИ ЯК З ЧУЖИМИ…

З ЧУЖИМИ ЯК З РІДНИМИ…

Совість ваша перетворилася в пігулку…

Проковтніть її, може, видужаєте…

 

СПОКУСА

Стандартне крісло йому не підходило, замовив для себе вище і ширше…

Так зручніше почуваєш себе. Не так, як усі… Кажуть, не в кріслі суть, а в тому, хто сидить у ньому… Однак, крісло – велика спокуса… Чим ширше і вище, тим більша спокуса…

Кіндрат Равлик до крісла нічого не мав, ледь кінці з кінцями зводив… Ніхто не мав Равлика за людину. А тут негадане крісло підкотилося під нього… Крутиться планета – і крісла крутяться…

Більші… Менші… І найменші…

Якщо ж не крутиться крісло, то ти мусиш у ньому крутитися, бо… вилетиш… скатапультуєш… І що ж, знову отак, як усі?..

 

ДРАБИНА ПОЛАМАЛАСЬ

У нього була така висока посада, що коли дивитися на нього знизу догори, то аж шапка падала… «І то правда, – докидали штучок дядьки, – голова. А ким був? Пригадуєте, до тракторів пальне підвозив… за плугом ходив з хлистиком… Федьком називали…».

Але ж як тільки на саму вершину драбини заліз, Федором Федоровичем став… Вечорами, як стемніє, одна за одною машини у під’їзд… То гречка, то мед, то ковбаси копчені, то кавуни, то кури, то балики… і все це до Фе-Фе (Федора Федоровича). А це несподівано земляки зустріли Фе-Фе у районному буфеті, пив пиво, їв суху таранку, що в тітки під буфетом купив… І «Ватру» цмулив, як і всі…

– Федю, а чого це ти тут… того… – заходили здалеку дядьки, щоб не образити… І він, відбиваючись дотепами, казав:

– Драбина поламалась…

Дядьки аж за животи хапались.

– Мабуть, добре гепнувся, бо ж на самім вершечку сидів.

Фе-Фе проковтнув ту пігулку…

І тепер, коли дядьки дивляться на свого Федька, що до тракторів гас підвозив, не падають шапки з їхніх голів. Запрошують до себе в бригаду…

 

ПРИ СВІТЛІ МАТЕРИНИХ КІС

Коли ти прийдеш на сповідь до власної совісті, стань при світлі материних кіс і озирнись довкіл: хто тебе оточує? Ти не побачиш нікого. Ти будеш один при світлі материних кіс, і тягар твоєї провини буде тиснути тебе до землі, і земля розступиться перед тобою, і червоні язики вогню лизатимуть твою душу доти, доки при світлі материних кіс не зізнаєшся: ВИНЕН.

Поки ти не очистиш свою душу, доти й червоні язики вогню пектимуть її. Проте ніщо так не пече, як вчинене зло…

Можна зізнаватись в любові до ближнього і водночас топтатися по ньому, кидати в його бік каміння прихованої зневаги, заздрості, озлобленості і власної малості…

Але пам’ятай: те каміння, вдаряючись, повернеться в твій же бік, і від нього ніде вже ти не сховаєшся…

Жалюгідні ті, хто на себе бере багато, щоб судити інших…

Серед найбільшого зла – заздрість.

Під дешевою твоєю усмішкою, коли ти вітаєшся, гадина сичить…

Ти відчуєш усю зневагу до себе при світлі материних кіс… усьому є початок і кінець.

Немає кінця лише любові. І ти не уб’єш її у тих, хто любить і сміється над твоєю малістю.

 

 

НАТОМИЛАСЬ

Виє в полі хуговиця. Чому воно так? Учора, здається, ще босим ходив по ріллі. І чув, як вона лоскітливо пахне, як тече, мов холодний шовк, розпушена земля між пальцями. А тут ледь груддя видніється, яке не встигло занести снігом.

Невже отак і почуття, і радість, і сподівання? Течуть лоскітливим струмочком і замерзають? І заносить їх снігом. І завійниця не вщуха над ними. І треба дочекатись знову тепла, і знову лоскітливим шовком земля струмочками потече між пальців, коли станеш в ріллю обома ногами, і вперше не захочеться тобі нікуди йти. Ти бачитимеш тільки небо над собою, і відчуватимеш землю, що нікуди не тікає, а лише ворушиться, дихає теплом у тебе під ногами, і ти дихаєш разом із нею чорною, сипучою… І такою рідною.

А тим часом завійниці, описуючи білі кола, кружляють над нею, кружляють і приглядаються, як би його легенько сісти, щоб не розбудити землю: натомилась…

 

ЧУЖЕ  ГОРЕ

Вмирала дитина. На руках у матері. І рочку ще не було. Ні ради, ні поради. Безсилі обоє, батько й мати. А воно ж ще таке крихітненьке, як стеблиночка в полі. Хилить безсило голівку. Хилить…

– Ди-ти-ино-о! – вирвалося у батька, і він упав на дерев’яне ліжко, уткнувся головою в подушку, щоб не чути було того крику, і бив важкими, як камінь, кулаками об дерев’яні дошки, ніби заганяв у них своє горе, як непіддатливі цвяхи…

Рипнули двері, на що ніхто не звернув уваги… Мати притискувала до грудей дитя, що тануло, як свічечка…

А на порозі старці…

Певне, вони все зрозуміли… Постояли мовчки, постояли і понесли у своїх великих порожніх торбах велике людське горе по всій Україні…

А батько більше не кричав. І не забивав уже в сухі дошки своє горе – він ніби відпливав кудись далеко-далеко… На якійсь біло-білій хмаринці… Солодка млость розливалася по всьому тілу…

А чийсь голос з-за спини:

– І де то було?

– Не вчора і не сьогодні. Було. На Україні…

 

СЕРП

Не обминув він жодної білявої хати, висів завжди у сінях чи комірчині на іржавому цвяшку, нагадуючи собою молоденького місяця в оксамитовому небі…

Нехитромудрий і нескладний для користування, він завжди у жнива був напохваті – ніколи було відпочивати на тому цвяшку…

Скільки вижато ним материнського смутку і болю!.. Війни, голод, холод, розрухи приходили і зникали на землі, заростали їхні сліди, а серп залишався.

Він, обпікаючи шорсткі долоні, зранку й до ночі трудився у задушливих полях, на городах. Від того, мабуть, і згорбився…

Він же до останнього дня свого працював, поки його й не замінили жатка, комбайн…

І дивно стає: такий маленький, непомітний, а скільки зробив, скільки поколінь вигодував… Треба було працьовитими руками перемацати кожний житній колосок, кожну стеблинку, схиляючись низько, аж до землі, ніби поклони б’ючи перед колосками…

Коли загуркотіли у степу комбайни, серп покірно всівся на цвяшку, пахнучи житніми колосками і руками материнськими, та й висить собі, нікому не заважаючи, нікого не турбуючи, хіба що онуки колись запитають про нього і доторкнуться, як до живої історії…

 

ВИ ТАК ДАЛЕКО ВЖЕ

Над вашою вічністю, тату, журавлі летять. Кур-ли, кур-ли!

Так високо, так далеко, як ви від мене. Кур-ли, кур-ли…

Зелене в шпориші подвір’я і Ви тримаєте мене на руках… Тонесенькі мої рученята обнімають Вашу шию і досі чую те тепло.

А чорним вороном над нашим подвір’ям уже кружляла війна. І Ви вже так далеко від мене, тату, як журавлі в осінньому небі…

– Кур-ли, кур-ли…

 

З МАМИНИХ ДОЛОНЬ

Чомусь, коли б не йшов улітку полем, я чую, як шумить жито. Навіть тоді, коли немає вітру, мені вчувається, що воно шумить. Коли кажуть: «половіє жито», то для мене це не просто слова, а музика…

І десь далеко-далеко чую нашу невмирущу пісню «Ой, у полі вітер віє, а жита половіють…»

Мене ця пісня бере за саму душу і не відпускає довго-дов­го… І чому воно так? Я чую теплу землю під босими ногами, і чую у високому світлому небі одвічну жайворову пісню. Хіба це не щастя?

Відтоді спливло багато-багато літ. Мене доля кидала по всіх світах, і тепер із дня у день летить мені в душу не жайворова пісня, а гуркітнява заліза. І легені отруює довгий шлейф газів… А жайвора вже й не пригадую коли слухав… А він же так дбайливо сукав нам срібну нить з високості… аби поєднати небо, людину, землю…

Мабуть, і він втомився, а може, й образився на нас… Уже не над кожним полем співає він пісні… Не кожна душа тепер чує його…

…Літаки, що сприскують землю, отруюють і повітря, і небо, де одвічно гніздилася жайворова пісня.

А яке солодке житечко, коли воно ледь-ледь тужавіє… Особливо любив його їсти з теплих маминих долонь, що пахнуть степом і житом. Воно тоді якесь особливе, те житечко – смачне, солодке… Отак зупиняємось під густою житньою стіною і стоїмо. Мама тре колосочки, їх уже повнісінька жменя, відвіює зелену, ще м’яку, полову і дає мені: «Їж, синочку».

І я не їм, а ніби щоразу цілую мамині долоні, і роблю це не раз і не двічі, отак прямо серед степу. Яке то щастя – цілувати мамині долоні! А мама ще й по голівці погладить.

О, як би я хотів зараз, коли сивина висвітлює скроні, отак, як в дитинстві, цілувати мамині руки і їсти тужаве житечко з її долонь… Хай з глибини віків лине невмируща пісня наша, хай вічно співає жайвір над половіючим житом, і хай матері стоять серед високих хлібів, над яким гойдається марево, і дають нам тужаве житечко із своїх долонь!..

 

ТОЙ БАЗАР

Той базар довго буду пам’ятати: ще вдосвіта мати розбудила мене:

– Вставай, синку, дорога далека. А вже й сіріє… Поведемо, дитино, нашу Лиску на базар…

Мені так не хотілося вставати. І не тому, що роса холодна, а ще більше не хотілось, щоб Лиска дісталась чужим людям… Лежав із заплющеними очима, повними сліз…

Не уявляв нашого подвір’я без Лиски… З нею зв’язане все наше життя зранку й до пізнього вечора. І так з дня у день. З року в рік… Вона нас тримає на ногах. Лиска лежала коло ясел і неквапно жувала жуйку… І Чумацький Шлях через усе небо проліг. Лиска ще не знала, що тут, в нашому подвір’ї, остання її ніч… В чиї руки вона попаде? Хто доглядатиме її ось так, як ми?

Коли ми вийшли за ворота, стало якось сумно-сумно. Це ж увечері Лиска не йтиме з череди, не поспішатиме в своє подвір’я, не нестиме нам молока… Та ще темінь огортала. І зашпори в ноги заходили. Мама не показувала виду, що її боляче… Відірвати останнє від серця. Хіба з добра вела мама Лиску? Мама трималась, щоб не завдати мені жалю.

Ось так і йдемо втрьох… Мама за налигач веде корову, а я з дубчиком іду вслід за ними по холодній аж по кісточки пилюці…

Зупиняємось, коли Лиска чухає собі рогом боки, та й знову йдемо. Більше мовчимо, ніж говоримо. Та й про що говорити? Село ще спить. Деінде світяться вікна. Та собаки аж на леваді валують. Страшнувато. Йдемо повз високі соняхи, які посхиляли важкі свої голови. Я в душі молив Бога, аби не знайшлись покупці на нашу Лиску…

А на базарі, як на базарі – не проштовхнутись…

Мама наказала мені, щоб я міцно тримав налигач і не ловив ґав, а сама пішла прикинути, скільки ж за неї правити… Поки мама повернулась, покупці уже обступили нашу Лиску. Красивішої не було на весь базар. Я не стану описувати, як і хто стільки давав, бо це мені болить і досі…

Мама рахувала гроші, а я за маминою худенькою спиною плакав, аж заливався. Пам’ятаю, мама тоді купила мені щось смачне, аби я хоч трішки забув, що більш у нас не буде Лиски…

Єдине, що тішило мене: у нас росла теличка, так схожа на Лиску! Я, було, й не відходив від неї. На вигоні, коли напасеться, лягала на зелену травичку, і я калачиком біля неї лежав. Я любив, коли вона дихала на мене, я чув трави, і нам було тепло-тепло у цьому жорстокому, несправедливому світі…

 

МАТИ ЗБИРАЛА НАСІННЯ

Мати збирала насіння мальв, чорнобривців, айстр і туго зав’язувала у вузлики кожне окремо, та й клала у мисник, аж на ту верхню поличку, де веретена старі валялися, клубочки якісь, цівки, старі заіржавілі цвяхи… Були там ще й минулорічні вузлики… Мати, як би не була заклопотана, ніколи восени не забувала зібрати насіння – ще за тепла, ще за сонечка. Стане, було, під хатою і тре у долонях сухі головки квітів, що вже відквітували своє…

Поспішала мати, щоб не висіялося в землю те насіннячко… Ми й не уявляли своєї чепурненької хати без мальв, чор­нобривців, півоній, айстр, кручених паничів…

Стільки тих вузликів зав’язала мати у своєму житті! А стільки квітів зійшло!..

А тієї теплої осені квіти осипались… насіннячко впало в землю… Вперше… без мами…

Десь ще й досі, мабуть, лежать ті вузлички, ніким не розв’язані…

 

ТАМ, У БІЛИX ПОЛЯХ

Там, у білих полях, ще й досі бродить моє дитинство… Чи було воно щасливим? Не знаю. Зате ж було багате й красиве! Коли б сьогодні одіти школярика в полотняні, пофарбовані в бузину штанці і викликати у них до дошки, – сміх би перепов­нив клас…

А з нас не сміялися, бо ми не одні були, а майже всі… Але то не заважало мені дивитись із хвилюванням, як яблунева повінь затоплює сади й городи, як водоспади у глибоких ярах не шумлять, а грають,  як кують зозулі на світанку…

А зорі які чисті серед ночі! А цокіт кінських копит! А паморозь на гарбузах і капусті! А високий,  аж сизуватий дим з комина!

Хіба усе це заважало нам рости людьми?

Там, у білих полях, де ніколи, здається, не переставало хурделити, – ще й досі ходить мрійливе моє дитинство…

 

Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань, які надходять на адресу шановного Миколи Томенка з нагоди його 80-річчя. З роси і води, шановний пане Миколо!

 

№10 (198) 19 травня 2017