Білі автографи

 
 
З книги малої прози
 
 
Микола ТОМЕНКО
 
СОВІСТЬ
Як вам спалося цієї ночі? Ніхто не приходив? Не дзвонив ніхто?… Не стукав у двері? Що? Совість? Яка совість? Коли вона була у вас? Як мати народила? Можливо… Можливо… А потім куди ви її закопали чи заховали куди? Я знаю, що вам без неї легше: образив когось, комусь неправду сказав, когось обікрав, принизив когось – так легше… Нічого не болить, ніщо не мучить, не пече…
З РІДНИМИ ЯК З ЧУЖИМИ…
З ЧУЖИМИ ЯК З РІДНИМИ…
Совість ваша перетворилася в пігулку…
Проковтніть її, може, видужаєте…
 
СПОКУСА
Стандартне крісло йому не підходило, замовив для себе вище і ширше…
Так зручніше почуваєш себе. Не так, як усі… Кажуть, не в кріслі суть, а в тому, хто сидить у ньому… Однак, крісло – велика спокуса… Чим ширше і вище, тим більша спокуса…
Кіндрат Равлик до крісла нічого не мав, ледь кінці з кінцями зводив… Ніхто не мав Равлика за людину. А тут негадане крісло підкотилося під нього… Крутиться планета – і крісла крутяться…
Більші… Менші… І найменші…
Якщо ж не крутиться крісло, то ти мусиш у ньому крутитися, бо… вилетиш… скатапультуєш… І що ж, знову отак, як усі?..
 
ДРАБИНА ПОЛАМАЛАСЬ
У нього була така висока посада, що коли дивитися на нього знизу догори, то аж шапка падала… «І то правда, – докидали штучок дядьки, – голова. А ким був? Пригадуєте, до тракторів пальне підвозив… за плугом ходив з хлистиком… Федьком називали…».
Але ж як тільки на саму вершину драбини заліз, Федором Федоровичем став… Вечорами, як стемніє, одна за одною машини у під’їзд… То гречка, то мед, то ковбаси копчені, то кавуни, то кури, то балики… і все це до Фе-Фе (Федора Федоровича). А це несподівано земляки зустріли Фе-Фе у районному буфеті, пив пиво, їв суху таранку, що в тітки під буфетом купив… І «Ватру» цмулив, як і всі…
– Федю, а чого це ти тут… того… – заходили здалеку дядьки, щоб не образити… І він, відбиваючись дотепами, казав:
– Драбина поламалась…
Дядьки аж за животи хапались.
– Мабуть, добре гепнувся, бо ж на самім вершечку сидів.
Фе-Фе проковтнув ту пігулку…
І тепер, коли дядьки дивляться на свого Федька, що до тракторів гас підвозив, не падають шапки з їхніх голів. Запрошують до себе в бригаду…
 
ПРИ СВІТЛІ МАТЕРИНИХ КІС
Коли ти прийдеш на сповідь до власної совісті, стань при світлі материних кіс і озирнись довкіл: хто тебе оточує? Ти не побачиш нікого. Ти будеш один при світлі материних кіс, і тягар твоєї провини буде тиснути тебе до землі, і земля розступиться перед тобою, і червоні язики вогню лизатимуть твою душу доти, доки при світлі материних кіс не зізнаєшся: ВИНЕН.
Поки ти не очистиш свою душу, доти й червоні язики вогню пектимуть її. Проте ніщо так не пече, як вчинене зло…
Можна зізнаватись в любові до ближнього і водночас топтатися по ньому, кидати в його бік каміння прихованої зневаги, заздрості, озлобленості і власної малості…
Але пам’ятай: те каміння, вдаряючись, повернеться в твій же бік, і від нього ніде вже ти не сховаєшся…
Жалюгідні ті, хто на себе бере багато, щоб судити інших…
Серед найбільшого зла – заздрість.
Під дешевою твоєю усмішкою, коли ти вітаєшся, гадина сичить…
Ти відчуєш усю зневагу до себе при світлі материних кіс… усьому є початок і кінець.
Немає кінця лише любові. І ти не уб’єш її у тих, хто любить і сміється над твоєю малістю.
 
 
НАТОМИЛАСЬ
Виє в полі хуговиця. Чому воно так? Учора, здається, ще босим ходив по ріллі. І чув, як вона лоскітливо пахне, як тече, мов холодний шовк, розпушена земля між пальцями. А тут ледь груддя видніється, яке не встигло занести снігом.
Невже отак і почуття, і радість, і сподівання? Течуть лоскітливим струмочком і замерзають? І заносить їх снігом. І завійниця не вщуха над ними. І треба дочекатись знову тепла, і знову лоскітливим шовком земля струмочками потече між пальців, коли станеш в ріллю обома ногами, і вперше не захочеться тобі нікуди йти. Ти бачитимеш тільки небо над собою, і відчуватимеш землю, що нікуди не тікає, а лише ворушиться, дихає теплом у тебе під ногами, і ти дихаєш разом із нею чорною, сипучою… І такою рідною.
А тим часом завійниці, описуючи білі кола, кружляють над нею, кружляють і приглядаються, як би його легенько сісти, щоб не розбудити землю: натомилась…
 
ЧУЖЕ  ГОРЕ
Вмирала дитина. На руках у матері. І рочку ще не було. Ні ради, ні поради. Безсилі обоє, батько й мати. А воно ж ще таке крихітненьке, як стеблиночка в полі. Хилить безсило голівку. Хилить…
– Ди-ти-ино-о! – вирвалося у батька, і він упав на дерев’яне ліжко, уткнувся головою в подушку, щоб не чути було того крику, і бив важкими, як камінь, кулаками об дерев’яні дошки, ніби заганяв у них своє горе, як непіддатливі цвяхи…
Рипнули двері, на що ніхто не звернув уваги… Мати притискувала до грудей дитя, що тануло, як свічечка…
А на порозі старці…
Певне, вони все зрозуміли… Постояли мовчки, постояли і понесли у своїх великих порожніх торбах велике людське горе по всій Україні…
А батько більше не кричав. І не забивав уже в сухі дошки своє горе – він ніби відпливав кудись далеко-далеко… На якійсь біло-білій хмаринці… Солодка млость розливалася по всьому тілу…
А чийсь голос з-за спини:
– І де то було?
– Не вчора і не сьогодні. Було. На Україні…
 
СЕРП
Не обминув він жодної білявої хати, висів завжди у сінях чи комірчині на іржавому цвяшку, нагадуючи собою молоденького місяця в оксамитовому небі…
Нехитромудрий і нескладний для користування, він завжди у жнива був напохваті – ніколи було відпочивати на тому цвяшку…
Скільки вижато ним материнського смутку і болю!.. Війни, голод, холод, розрухи приходили і зникали на землі, заростали їхні сліди, а серп залишався.
Він, обпікаючи шорсткі долоні, зранку й до ночі трудився у задушливих полях, на городах. Від того, мабуть, і згорбився…
Він же до останнього дня свого працював, поки його й не замінили жатка, комбайн…
І дивно стає: такий маленький, непомітний, а скільки зробив, скільки поколінь вигодував… Треба було працьовитими руками перемацати кожний житній колосок, кожну стеблинку, схиляючись низько, аж до землі, ніби поклони б’ючи перед колосками…
Коли загуркотіли у степу комбайни, серп покірно всівся на цвяшку, пахнучи житніми колосками і руками материнськими, та й висить собі, нікому не заважаючи, нікого не турбуючи, хіба що онуки колись запитають про нього і доторкнуться, як до живої історії…
 
ВИ ТАК ДАЛЕКО ВЖЕ
Над вашою вічністю, тату, журавлі летять. Кур-ли, кур-ли!
Так високо, так далеко, як ви від мене. Кур-ли, кур-ли…
Зелене в шпориші подвір’я і Ви тримаєте мене на руках… Тонесенькі мої рученята обнімають Вашу шию і досі чую те тепло.
А чорним вороном над нашим подвір’ям уже кружляла війна. І Ви вже так далеко від мене, тату, як журавлі в осінньому небі…
– Кур-ли, кур-ли…
 
З МАМИНИХ ДОЛОНЬ
Чомусь, коли б не йшов улітку полем, я чую, як шумить жито. Навіть тоді, коли немає вітру, мені вчувається, що воно шумить. Коли кажуть: «половіє жито», то для мене це не просто слова, а музика…
І десь далеко-далеко чую нашу невмирущу пісню «Ой, у полі вітер віє, а жита половіють…»
Мене ця пісня бере за саму душу і не відпускає довго-дов­го… І чому воно так? Я чую теплу землю під босими ногами, і чую у високому світлому небі одвічну жайворову пісню. Хіба це не щастя?
Відтоді спливло багато-багато літ. Мене доля кидала по всіх світах, і тепер із дня у день летить мені в душу не жайворова пісня, а гуркітнява заліза. І легені отруює довгий шлейф газів… А жайвора вже й не пригадую коли слухав… А він же так дбайливо сукав нам срібну нить з високості… аби поєднати небо, людину, землю…
Мабуть, і він втомився, а може, й образився на нас… Уже не над кожним полем співає він пісні… Не кожна душа тепер чує його…
…Літаки, що сприскують землю, отруюють і повітря, і небо, де одвічно гніздилася жайворова пісня.
А яке солодке житечко, коли воно ледь-ледь тужавіє… Особливо любив його їсти з теплих маминих долонь, що пахнуть степом і житом. Воно тоді якесь особливе, те житечко – смачне, солодке… Отак зупиняємось під густою житньою стіною і стоїмо. Мама тре колосочки, їх уже повнісінька жменя, відвіює зелену, ще м’яку, полову і дає мені: «Їж, синочку».
І я не їм, а ніби щоразу цілую мамині долоні, і роблю це не раз і не двічі, отак прямо серед степу. Яке то щастя – цілувати мамині долоні! А мама ще й по голівці погладить.
О, як би я хотів зараз, коли сивина висвітлює скроні, отак, як в дитинстві, цілувати мамині руки і їсти тужаве житечко з її долонь… Хай з глибини віків лине невмируща пісня наша, хай вічно співає жайвір над половіючим житом, і хай матері стоять серед високих хлібів, над яким гойдається марево, і дають нам тужаве житечко із своїх долонь!..
 
ТОЙ БАЗАР
Той базар довго буду пам’ятати: ще вдосвіта мати розбудила мене:
– Вставай, синку, дорога далека. А вже й сіріє… Поведемо, дитино, нашу Лиску на базар…
Мені так не хотілося вставати. І не тому, що роса холодна, а ще більше не хотілось, щоб Лиска дісталась чужим людям… Лежав із заплющеними очима, повними сліз…
Не уявляв нашого подвір’я без Лиски… З нею зв’язане все наше життя зранку й до пізнього вечора. І так з дня у день. З року в рік… Вона нас тримає на ногах. Лиска лежала коло ясел і неквапно жувала жуйку… І Чумацький Шлях через усе небо проліг. Лиска ще не знала, що тут, в нашому подвір’ї, остання її ніч… В чиї руки вона попаде? Хто доглядатиме її ось так, як ми?
Коли ми вийшли за ворота, стало якось сумно-сумно. Це ж увечері Лиска не йтиме з череди, не поспішатиме в своє подвір’я, не нестиме нам молока… Та ще темінь огортала. І зашпори в ноги заходили. Мама не показувала виду, що її боляче… Відірвати останнє від серця. Хіба з добра вела мама Лиску? Мама трималась, щоб не завдати мені жалю.
Ось так і йдемо втрьох… Мама за налигач веде корову, а я з дубчиком іду вслід за ними по холодній аж по кісточки пилюці…
Зупиняємось, коли Лиска чухає собі рогом боки, та й знову йдемо. Більше мовчимо, ніж говоримо. Та й про що говорити? Село ще спить. Деінде світяться вікна. Та собаки аж на леваді валують. Страшнувато. Йдемо повз високі соняхи, які посхиляли важкі свої голови. Я в душі молив Бога, аби не знайшлись покупці на нашу Лиску…
А на базарі, як на базарі – не проштовхнутись…
Мама наказала мені, щоб я міцно тримав налигач і не ловив ґав, а сама пішла прикинути, скільки ж за неї правити… Поки мама повернулась, покупці уже обступили нашу Лиску. Красивішої не було на весь базар. Я не стану описувати, як і хто стільки давав, бо це мені болить і досі…
Мама рахувала гроші, а я за маминою худенькою спиною плакав, аж заливався. Пам’ятаю, мама тоді купила мені щось смачне, аби я хоч трішки забув, що більш у нас не буде Лиски…
Єдине, що тішило мене: у нас росла теличка, так схожа на Лиску! Я, було, й не відходив від неї. На вигоні, коли напасеться, лягала на зелену травичку, і я калачиком біля неї лежав. Я любив, коли вона дихала на мене, я чув трави, і нам було тепло-тепло у цьому жорстокому, несправедливому світі…
 
МАТИ ЗБИРАЛА НАСІННЯ
Мати збирала насіння мальв, чорнобривців, айстр і туго зав’язувала у вузлики кожне окремо, та й клала у мисник, аж на ту верхню поличку, де веретена старі валялися, клубочки якісь, цівки, старі заіржавілі цвяхи… Були там ще й минулорічні вузлики… Мати, як би не була заклопотана, ніколи восени не забувала зібрати насіння – ще за тепла, ще за сонечка. Стане, було, під хатою і тре у долонях сухі головки квітів, що вже відквітували своє…
Поспішала мати, щоб не висіялося в землю те насіннячко… Ми й не уявляли своєї чепурненької хати без мальв, чор­нобривців, півоній, айстр, кручених паничів…
Стільки тих вузликів зав’язала мати у своєму житті! А стільки квітів зійшло!..
А тієї теплої осені квіти осипались… насіннячко впало в землю… Вперше… без мами…
Десь ще й досі, мабуть, лежать ті вузлички, ніким не розв’язані…
 
ТАМ, У БІЛИX ПОЛЯХ
Там, у білих полях, ще й досі бродить моє дитинство… Чи було воно щасливим? Не знаю. Зате ж було багате й красиве! Коли б сьогодні одіти школярика в полотняні, пофарбовані в бузину штанці і викликати у них до дошки, – сміх би перепов­нив клас…
А з нас не сміялися, бо ми не одні були, а майже всі… Але то не заважало мені дивитись із хвилюванням, як яблунева повінь затоплює сади й городи, як водоспади у глибоких ярах не шумлять, а грають,  як кують зозулі на світанку…
А зорі які чисті серед ночі! А цокіт кінських копит! А паморозь на гарбузах і капусті! А високий,  аж сизуватий дим з комина!
Хіба усе це заважало нам рости людьми?
Там, у білих полях, де ніколи, здається, не переставало хурделити, – ще й досі ходить мрійливе моє дитинство…
 
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань, які надходять на адресу шановного Миколи Томенка з нагоди його 80-річчя. З роси і води, шановний пане Миколо!
 

№10 (198) 19 травня 2017