«Барикади на Хресті»

 

 

Ця пророча поема написана Юрком Гудзем на помежів’ї століть, у затхлій порі суспільного омертвіння, коли обриси грядущих драматичних сценаріїв  ще були за межею… Проте Поет бачив їх – у своїх візіях: і барикади на Хресті (на Хрещатику), і «кондуктора Чучмеску», і «колони держптахофабрики», і «цеглини обгорілі» – усю фантасмагорію майбутніх потрясінь, через яку ми перейшли, і яка триває дотепер, розриваючи контури часу…

 

Юрко ГУДЗЬ

(1956 – 2002)

…Засліплені розпинають

людину,

Засліплені розпинають

людину…

Повстаньте, мешканці

штанів!

Повстаньте, жителі змертвілих

Воскресенок!

Повстаньте, поки ще живі!

 

Хоч раз отут, усі разом,

на цім затоптанім Х р е с т і,

упоперек всієї К у р в а ш т р а с с е,

у цій задовбаній с т о л и ц і

спорудимо весняну

барикаду!

– з громів, димів,

миттєвих спалахів пронизливого щастя,

коли навиліт куля б’є

крізь дощ простягнуту

долоню…

Не бійтеся загинуть

молодими!

Страшніше – прижиттєво вмерти

У місті, де володар Вій

Вже сотню літ не опускає

вії…

Не бійтесь владних

трупоїдів,

Не бійтесь їхніх

водометів!

– На поміч нам вогонь

прийде

з-під Крут,

Базару,

Берестечка…

І як обіцяно, – повіє

холодноярське полум’я живе. –

– Повстаньте, поки ще живі!»

………………………………………………..

 

Божевільний вмовкає, дістає сигарету, запалює сірника…

……………………………………………….

 

На якусь мить наші погляди,

перетинаючись,

витворюють безмовний

контрапункт…

Старий посміхається, вішає

на плече

свого тромбона, висипає з шапки

в кишеню дрібні срібняки,

йде геть…

Поволі відділяється…

 

Н а т л і п р и з а х і д н ь о г о н е б а

Т р у б а й о г о с т а є к р и л о м

О б п а т р а н о г о я н г о л а –

з в и д і н ь

і о д к р о в е н ь

І в а н а Б о г о с л о в а…

…………………………………………………………………………………………………….

Неначе крізь дрімоту

Я знову чую голос Твій:

«Що ж, гарний клич –

«Не бійтеся загинуть

молодими!»

Боюсь, це гасло вловить скорше Вій,

Його пикаті генерали,

Вмостивши товстелезні гепи

В комфортних кріслах,

Пошлють моїх дорослих вже

дітей

Заради параноїдних ідей

До прірви «в с е с л о в я н с к о г о

е д и н с т в а»…

 

Я знаю: тут відповідь

потрібна несловесна…

 

Та все ж:

 

невже розіпнутий Христос

– остання ваша барикада

навпроти легіонів тьми,

навпроти трупного прогресу,

коли до столу владарям

підносять

повз їхній награбований

добробут

і геморойно-гамбургерний

рай

відтяті голови козачі?..»

……………………………………………….

 

І щ е о с т а н н і х к і л ь к а

з а у в а г :

 

– Ворожа кров – то не сукровиця,

не рідина із перерізаного

горла…

 

Ворожа злая кров – то марево

змертвілої душі…

 

Ворожа кров – це страх і нехіть

в собі самому боронить

людину…

 

Ворожа кров – це ж наші

з Тобою ненародженії діти…

…………………………………………….

 

Пора вже йти…

Цього листа я згодом

допишу…

Бо ж на Х р е с т і триває

всенародне свято:

Там шанувальники «ВВ»

і старшокурсники

місцевої Сорбони

вже встигли розтрощити кілька

«м е р с і в»

і спецавто для кондукатора

Чучмеску,

та ще з кількох фургонів

міліцейських

розкішну спорудили барикаду!

Яка весна! «Збулися мрії

ідіотів!» – це радники шиплять

із урядових дзотів, – «У нас ще

вистачить державних ешафотів», –

та хай шиплять, це лиш

заспів…

 

Пора, пора… Вже в наступ

йдуть

Злютовані, стрункі ряди,

Держптахофабрики колони –

– всілякі «беркути», «омони»,

із Павлівки, на вихідні

на волю спущені «грифони»

у сірих шоломах…

Похмуро сунуть, дрючками

луплять у щити:

мовляв: іду на ви

іду на «ти»…

 

Все ближче, ближче…

З кацапським матом,

криками «банзай»…

Ну, що ж… Давай, давай, давай…

Не бійтесь! Зброї в нас

нема:

Лише стара козача гаківниця

Без пороху і жодного ядра,

Дарованая паном Яворницьким…

А ще – каміння з Кандагару,

Цеглини обгорілі із руїн

чеченської столиці

В заплечниках привезені колись

в Москву – для президентських

вікон…

Там не згодилось? Пригодиться тут…

Ото ж, почнемо дійство…

… як велить статут

повстанського і внутрішнього

війська…

 

А заки-поки ще живі

напасники й захисники –

один-єдиний кадр, панове,

зупинений з чиєїсь легкої

руки:

 

На мить завмирають істоти

в спецназівських строях,

з перекошеними від люті лицями,

з піднятими киями

(аякже, місто ж Кия),

завмирають на барикадах діти

з піднятими до неба

кулаками…

 

Між двома станами, між двома

таборами

на вільній території

з’являється старий музика…

Він нахиляється, дістає з торби

шматок білої крейди

й на чорному хіднику,

ще не затоптаному,

не закривавленому,

записує поволі свій давній,

нікому не потрібний, білий

вірш:

я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а

я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а

я к і

н е б е с а

ц ь о г о

л і т а…

…Густий туман спускається на Хрест…

…Ти запитуєш мене,

коли я закінчу картину,

яка збереже

хоч кілька прикмет

нашого покоління,

розтоптаного підковами

нескінечних парадів.

Більше про це

не питай.

Ти сама добре знаєш,

як ми живем

і чим доводиться

платити

за хліб і молоко,

яка ціна

врятованим словам,

збереженим картинам,

і скільки черепів

уважних

нам дивиться

у збайдужілі

спини.

Ми тільки відгомін

майбутніх партитур,

німих оркестрів,

німих оркестрів

початкові ноти, –

та треба йти,

дорога мусить жити

і після нас…

Відходить день,

і так поволі

навколо чорної тополі

все ходить, ходить

довга тінь…