Афганець

 
Він народився бути мирним: вчительські діти, як правило, мають той особливий вишкіл, у якому комусь – тобто невчительській дитині – можна (у сенсі пробивати ліктями собі шлях до суспільних благ і робити це напористо-вперто-нахабно ), а їм – зась. А це автоматично означало силоміць заганяти себе у рамки стриманості і навіть ціною зусиль не застосовувати сили. У сім’ї вчителя історії Віри Костянтинівни Рибак їх було троє – дітей, спрямованих на виключно гуманний підхід до ближнього: Юрко, Рая й Толик. Не кривила їхня мати й перед чужими дітьми – на уроках, розповідаючи школярам про війни, повстання і збройні заворушення, котрими так рясно всіяна вся історія людства, не забувала повторити своє неодмінне, згадуване її учнями й по цей день: «Війна – це дурість, вигадана розумною людиною». А доля візьми та й окривави серце матері: у саме пекло втрапив її наймолодший і сумирний Толик – «виконувати інтернаціональний борг». Чим заборгував поліський хлопчина перед далеким Афганістаном? Що позичала далека Україна у бідної гірської держави, у якої навіть літочислення запізнюється майже на тисячу років?.. Риторичні запитання з одною відповіддю – тою, у закритих цинкових трунах і скалічених на все життя синах Полісся, Поділля, Карпат…
 – Чи чули: Толік Гудзь у полон нібито до душманів потрапив? – розходилися рідною Немильнею чутки. Різне говорили, та знали напевне: трапилася біда. Віра Костянтинівна сприйняла те на всю силу свого розуму – і опинилася в Гуйвинській психлікарні… Вже до кінця днів своїх жінка так і не видихає божевілля пережитої сином війни. Бо навіть коли повернувся, і зовсім не з полону (про це дещо пізніше) – це вже був дорослий чоловік, інфікований війною. Не боюся цього слова, бо найвиразніше говорить воно про те, що творилося опісля з Анатолієм. Його, до речі, нарекли в селі  Душманом, і не лише за армійську його долю, а й за ті разючі зміни, котрі сталися з незлобивим і мирним від народження сільським юнаком. Коли на нього «находило», як казали в селі, то десь бралася в чоловікові така болюча лють, така змішана з відчаєм агресія, що односельці намагалися уникати його на вулиці, не встрявати у розмови, аби не спровокувати на бійку. Складалося враження, що він і сам радий би вивільнитися від цієї своєї біди, та як звільнишся від того, що сидить у тобі всередині, гризе свідомість?..
У часи послаблення хвороби (штучно заселеної СИСТЕМОЮ) Толик любив поспілкуватися. На теми ж свого «афганського» минулого говорити не бажав і уникав її. Лише через півроку по смерті брата Юрка озвався якось у розмові: Говорив же я Юрі, що не треба нічого писати, бо до добра воно не доведе. От і дописався…
Мав на увазі, як виявилося, свої спогади, котрими поділився з братом-журналістом. Жалкував потім, що розкрив душу, і винуватив себе у його трагічній загибелі в лютому 2002-го. Учасник афганських подій Анатолій Гудзь пішов услід за бойовими побратимами, і на диво світлою виявилася його дорога у вічність: відійшов у 2009-му у великодню ніч, як годиться, кажуть, обраним. Не нам судити про те. Але, можливо, проллє світло на цю, таку жорстоко-типову для того часу, долю солдата-«афганця» уривок із однойменної повісті, написаної його братом у вигляді єдино можливої форми спогадів реального свідка тих подій. 
 

Леся ГУДЗЬ

 
Юрко Гудзь
«Брате, налий і мені вина, хай і я ще трохи з тобою побуду… Давай вип’ємо – за те, що я звідти живий вернувся… Тіло моє вже тут давно — ходить, їсть, п’є, любить жінок, а душу з нього ніби хтось вийняв…Чи сам кинув її, згубив на одному з тих перевалів?..
…Не можна, кажеш, вбивати живих людей… А там навіть мертві не мали впокоєння, навіть над ними чинили глум… Вояка один, з Ферганської десантної дивізії, в своєму заплічнику носив цілу колекцію відрізаних вух, мені показував – малі й більші, різного кольору, деякі з ще не вирваними сережками… Вони теж так робили: зрізали з наших убитих офіцерів погони, до них прикладали відчахнуті вуха, як останній доказ своєї «звитяги», можливості обміняти здобуті трофеї на жмут зелених папірців з ликами мерців-президентів… Та й з рядовими не церемонились. Не хочеться навіть згадувати… Але й з пам’яті те все не зітреш назовсім…
От і в Біблії – не вбий, не вкради… Але ж хіба це гріх – убити того, хто намагається вбити тебе? Вбити першим, щоб самому зостатися живим… Я, певно, до самої могили не зможу забути чотирьох моїх найперших «духів», їхніх лиць, перекошених болем…Той, що встиг оглянутися – високий, старий, з білою бородою, в сірій чалмі… Він впав останнім, на зовсім молодого «духа», немов обійняв і затулив його собою…
Я у Афган по дурості своїй втрапив… Перших два місяці служив при штабі ТуркВО в Ташкенті. Та коли з’явився новий сержант-»замок» й почалися нічні підйоми – виховна робота з «оборзєвшим» молодняком, – я відчув, що пахне смаленим. Той кацапура (десь з-під Пермі родом, Єгоров було його прізвище) на пару зі своїм помічником, теж сержантиком, вже без найменших поблажок взялися за нас…. Вишикують роту в коридорі, висмикнуть з шеренги кількох «салаг» й починають «отрабатывать» на них прийоми карате – удари ногою по корпусу, в голову… Добре, що я міг виставляти так-сяк захисні блоки. проявляти здорову ініціативу. Та все ж якось не витримав: замість того, щоб лише захищатися, щосили врізав «помічникові» коліном під живіт, приліпив п’яну харю до підвіконня… Опісля цього випадку мене викликав до себе замполіт. Він у Києві народився, все збирався колись вернутися додому… Каже мені: «Завтра матимеш розмову з генерал-штабістом… Вислухай все уважно, добре подумай над його словами… Не хочеться віддавати тебе під трибунал через тих виродків. Один з них зостанеться калікою на все життя… Так що, хлопче, шануйся, слухайся старших… Й бережи власну голову на плечах…»
Наступного дня, в просторому кабінеті, я стояв перед генералом. З подвійним підборіддям, з маленькими очицями, схожий на вгодованого кнурця, він поплескав мене по плечу й запитав: «Ну, что, сынок, хочешь хорошей службы?.. Дадим тебе звание прапорщика, после всего получишь квартиру в Москве…». Я ствердно хитнув головою і сказав: «Да»… А він продовжує: «Будешь в роте охраны – сопровождать спецгрузы с Афгана… Что там увидишь, чем будешь занят – об зтом никому ни слова… Ты меня понял, сынок?..» Й знову я відповів – «да»… Навіть не підозрював, яким пеклом обернеться те слово для мене найближчим часом…
Опісля штабної бесіди з генералом, вже наступного ранку, мене перевели в «судимый стройбат». Але там я був лише записаний, тільки на ніч приходив туди і падав, часто не роздягаючись, на свою койку біля вікна. Насправді ж у складі спецпідрозділу нас цілими днями дресирували для майбутніх рейдів… Чортове колесо мого нового життя крутилося майже незупинно…
Здавалося, нас готують як диверсантів, хоча все було значно простіше… Велика здобич вимагала надійного прикриття… Рядові вояки знімали з убитих електронні годинники, цупили з розбитих дувалів японські «шарпи», при нагоді громили навіть невеликі пересувні магазинчики – дукани, й вимітали з них геть усе… Високі ж чини організовували свій грабунок професійно, з розмахом – відповідно до тих можливостей, що відкривалися на їхніх посадах… Це вже я згодом зрозумів, який довжелезний ланцюг поетапного дерибану тягнувся через Кабул, Кушку, Ташкент – і аж до Москви…
Того разу звичне забезпечення супроводу автоколони було підсилене особливо… До наших двох БМП-ешок додали ще одну БМД (бойову машину десанту), а за тими, хто вантажив у кузови машин чорні контейнери, пильно наглядали незнайомі офіцери… Попереду нас, з відривом у кілька годин, пустили вдвоє більшу, з півтора десятка машин, колону з термезького автобату… Вони рушили ще у вранішніх сутінках… Капітан, що стояв поруч, каже мені: «Дивись, Толян, повз нас їдуть майбутні гроби…». Спершу я не второпав, про що саме йдеться… Й лише тоді, коли позаду зостався перевал, коли вже виїхали на долину, я побачив, як страшно здійснилися почуті від капітана слова… Вздовж дороги палахкотіли перекинуті грузовики, з їхніх кабін, крізь розбиті віконця, виривалися язики чорного полум’я, неподалік валялися обгорілі трупи солдатів… Отож, їх невипадково пустили першими, свідомо підставили душманській засаді цих нещасних… І тільки для того, щоб невеликі чорні скриньки без перешкод потрапили до мародерів у генеральських мундирах… На той день я не знав, що саме так ретельно ховається в металевих контейнерах… Вже згодом таки ж дізнався, на свою голову… Під час обстрілу кулеметна черга продірявила один з тих ящиків… Я переносив його на вцілілу машину… Крізь отвір у стінці мені в долоню випало кілька невеликих камінців, і їхня тверда поверхня так гарно виблискувала, що закортіло з ними трохи побавитись, розглянути ближче… Та до мене вже біг старлєй, щось люто вигукував, розмахував руками… Заки-поки в мене забрали той ящик і сонячні цяцьки зі жмені, все ж я встиг один з тих камінців сховати в рукав своєї хебешки… Ось так відбулося моє перше знайомство з алмазами Панджшерської долини, так я дізнався, заради чого нас підставляли під кулі… Розплата за те знання не змусила себе довго чекати…
Через місяць  нашого капітана в Термезі «зняли» пострілом у потилицю… Невідомо куди щезло кілька офіцерів, що супроводжували колону… Невдовзі добралися й до рядових… Та я вже ні з чого не дивувався, все сприймав як належне, навіть страху за власну шкуру вже не було… Йшлося не тільки про генеральську контрабанду, чиїсь спроби заховати всі кінці… Чужа смерть поволі вбиває твоє власне бажання жити…
Ось дивись – на мені й по сей день солдатський ремінь, а на ньому десятків з півтора зарубок… Думаєш, то місяці служби підраховані, щоб знати, скільки до весняного «дембеля» зосталося? Ні хрена подібного… То кількість мною грохнутих «духів». Вже не прибавити, ні відняти… Але, клянусь тобі – жінок і дітей я не вбивав… Хоча на власні очі бачив, як це робили інші… Досить і того… Як все було насправді? – Йде бій… Моджахеди помалу відходять в гори… їхні селища залишаються без прикриття. Тоді в небо піднімаються «вертушки» – військові гелікоптери МІ-8, луплять по глиняних хижах з кулеметів – по людях і тваринах… По всьому, що рухається, що намагається вижити серед вогню… Й тільки після цього до зруйнованого аулу входить спецпідрозділ для зачистки… Грабують, ґвалтують збожеволілих од страху жінок, убивають їхніх дітей… Наша колона проходила через ці селища – порожні, чорні, з неприбраними трупами вздовж шляху… То вже згодом «героїв» цієї порожнечі нагородять медалями «От благодарного афганского народа», й ті, хто посилав їх на смерть, на вбивство, збудують чужими руками помпезні меморіали… Бо добре знають: найкращий спосіб забути про загиблих – це поставити їм спільний пам’ятник, перетворити живих колись хлопців на бронзових упирів, що вилазять з-під землі й сліпнуть від сяйва лаврських куполів навпроти…
Мій друг, Ольшевський Генка, загинув безглуздо, – саме на свій день народження… Не було в нього ні медалів, ні жодної лички на чорних погонах… Ось уяви собі: кілька годин суцільна стрілянина – з обох сторін, голову не підняти… Раптом — пронизливий крик, і з окопчика вискакує до нестями обкурений «дух», без будь-якої зброї в руках – викликає когось із «шураві» на поєдинок… І ніхто вже не стріляє, всі ждуть «зрєліща», бажаного навіть сильніше, аніж відвальна доза чарсу…
Хтось із наших обов’язково вийде – не менш обкурений, не менш знетямлений… Відкине вбік свого «акаема» й розпочнеться гладіаторська вистава… Того разу першим не витримав Генка: щось закричав страшне, встав на повен зріст і попер на душманські позиції… Звідти вже не стріляли… Та до рукопашної не дійшло, зупинили свої — хтось з його командирів смалянув Генці в спину…»
«Брате, не спи, побудь трохи зі мною. Хочу встигнути тобі розповісти… Бо хтозна, коли знову побачимось… Окрім тебе я нікому цього не розказував… Не хочеться те все ворушити, але й забути його мені одному не під силу… Може, в тебе це вийде краще… Й тоді ти допоможеш мені…
Восени весь наш підрозділ, який супроводжував таємні спецгрузи з Афгану, було розформовано… Кого в окопи під Кандагар відправили, кого ще далі – за межу цього світу, ближче до херувимів, а мене запроторили в ташкентську «дев’ятку» – військову психлікарню… Хто там був, кого там бачив, за що і як вони туди втрапили – це окрема історія. Шансів звідти вирватися при пам’яті й здоровому глузді майже не було: кололи мало не до смерті – сіркою, аміназином… Ледь випростаєшся, до тями прийдеш, як знову впечуть конячу дозу, й все тіло судоми скрутять, мізки затуманяться так, що забудеш як і звали тебе колись… Допомогла мені жінка – молода лікарка з тієї «дев’ятки»… Зібрала необхідні документи, вписала «правильний» діагноз, із начальством своїм якось домовилась й наприпочатку зими мене перевели в київську лікарню, з вікнами навпроти зелених бань Кирилівської церкви… І лише навесні мене почали випускати на короткі прогулянки…
Десь в кінці квітня в палату зайшов прилизаний гебіст, назвав мені своє звання та прізвище, розіклав на стільчику якісь папірці з синьої теки… Почав делікатно розпитувати як мене тут лікують-годують, від кого я почув слово «комуняки», яким постійно, в поєднанні з нецензурними додатками, ображаю передовий «отряд» всього людства, чи навідується до мене хтось з однокурсників, родичів, що думаю робити після виписки з лікарні… Дивлюсь на нього, слухаю, щось відповідаю, нас тільки двоє в палаті (всіх інших «дурнів» санітари витурили в коридор), й ледь втримуюся від спокуси рубонути йому по горлянці, зламати карк й рвонути звідси – в його костюмчику, з його посвідченням, з туго напханим вчорашньою зарплатою портмоне… Якось Бог милував, не кинув мене на нього, вберіг од прощального «армагеддону»… Під кінець нашої бесіди я підписався в кутку службової «бумаги», що не буду лаяти комунавтів, верзти всілякі глупства, на зразок того, що в Афгані більшість солдатів готова повернути зброю в протилежний бік, що їм бракує лише небоягузливих командирів, й буду мовчати про все, що бачив і чув там… Через тиждень після тієї розмови мене привезли додому… Й так хитро, гниди, зробили – ніде жодного слова, що я був у Афгані, не написано. В білеті воєнному – тільки номери ташкентських в/ч… І все. Дали, правда, групу інвалідності й пенсію в кільканадцять «дерев’яників», а згодом на медкомісії я й від них одхрестився… Світ не зійшовся клином на їхніх подачках, щось заробимо й самотужки… Мене лиш дратують ці ситі базікання про «воїнів-інтернаціоналістів», про їхні героїчні подвиги… Самі «афганці» мовчать, за них просторікують чинушні рилачі, вгодовані на чужій крові, – ті, хто й нині готовий кинути вчорашніх школярів на каліцтво і смерть в яку-небудь Сербію – захищати чужі марення про «всесловянское единство»… Колись ветерани війни у В’єтнамі зривали з себе військові нагороди й кидали їх на східці Капітолію… Наші ж тихенько сидять по своїх пільгових офісах і з вдячністю приймають все. що їм кинуть на чергову «річницю», – від все тієї ж влади… Та хай живуть, як знають, не мені їх судити…
Й останнє – з моїх обіцяних колись «неразглашений»… Розкажу, братуха, як ми наприкінці олімпійського літа здибалися в горах із «дикими гусьми», – найманцями, що злетілися в Афган воювати з нами…
Того разу нас двічі за один день обстріляли… А тут ще під вечір «афганець» задув – сухий палючий вітер… Таку пилюгу здійняв, – за п’ять кроків нічого не видно… Ніби якась звірюка на тебе дихає чорним полум’ям…
От і довелося автоколоні заночувати на перевалі, не встигли дійти до Мазарі-Шарифа… Вітер потроху вщух, офіцери виставили вартових, добряче повечеряли, курнули анаші й відкинулись з виряченими, вже невидющими очима… А нам, хто в караул не потрапив, що робити? Взяли ми свої автомати, боєкомплекти — до найближчого кишлака вирішили прогулятися… Бо знали: у «духів» за наші припаси до «акаемів» можна виміняти чого душа забажає… Пішли вчотирьох, з собою взяли пристрій нічного бачення, – його танкісти нам подарували, хлопці зі «школи гладіаторів», – танкової учебки в Кушці… Що ж, треба спускатися вниз, у долину… Йдемо собі помалу, злі й тверезі… Раптом, з гори, чийсь голос: «Эй, русские! Не стреляйте!..». Ми, як підкошені, рухнули на землю… А той голос (з сильним акцентом) ще раз до нас звертається: «Не стреляйте, русские! Мы хотим с вами поговорить…». Вмикаємо свій пристрій, бачимо – над нами, на гребені гори, четверо високих постатей… Стоять на повен зріст, не ховаючись… Вони нас першими засікли, вже давно могли переколошматити… Але не захотіли…
«Русские, не бойтесь… Давайте помахаемся… Один на один…». Й крайній з них виходить вперед, відкидає вбік свій кинджал… і жестами підкликає когось із нас… Вийшов хлопець, його з Черчика в армію забрали – накачаний, бритоголовий… Вірив у Будду, ходив у Бурятію, десь з півроку жив у одному з тамтешніх монастирів… Ці двоє красиво билися, показували все, що могли і вміли… Як у кіно, весь арсенал рукопашної «мочилки»… Бачимо: «гамериканець» більше блокує чужі удари, аніж б’є сам… Згодом йому, видно, набридла ця показуха… Зімітував падіння, тоді різко підскочив угору й легко торкнувся ногою горла нашого вояки… Той захитався, з рота в нього потекла кров… їхній старший наказав припинити бій… Ми сіли разом, американці пустили по колу великий термос з гарячим вином… У того, що бився з нашим хлопцем, була на передпліччі розідрана футболка. Звідти виглядала кольорова наколка. Він помітив мій погляд, ледь скривив губи в посмішці й одним порухом відірвав весь рукав… Я побачив на його руці майстерно виконану багатоповерхову татуїровку: вгорі птах із розкинутими сірими крильми, під ним – якісь ініціали, нижче – розкритий парашут, червоно-чорний череп, а поруч — розіпнутий на хресті Йсус і надпис латинськими літерами: «Ago te absolvo»…
Коли допили вино, нам сипонули кожному на долоню білого порошку… Занюхали ми той кокаїновий дар, і нещодавній страх смерті кудись щез, вивітрився, захотілося сміятися й плакати водночас… Найманці помітили нашу розімлілість… Старший примружив очі й повільно  процідив крізь зуби: «Вы щенки… Вас пожалели, не убили… Но поймите: зто не вы, русские, а мы, мы – боги войны…». Й раптом своєю лапищею зідрав у мене з грудей, разом зі шматком хебешки, значок – гвардійський прапор… Я підскочив, хапнувся за штик-ніж… і мої корефани до мене кинулись… Та куди там! У груди нам вперлися стволи автоматів… До речі, ті «гусаки» були озброєні саме «акаемами» й один із них признався тоді, що дав би золоту медаль тому, хто винайшов таку безвідмовну зброю…
«Снимайте ваши майки!» – коротко скомандував їхній вожак… Ну, все, думаю, зараз нас будуть катувати: виріжуть на спинах п’ятикутні зірки й зачнуть посипати сіллю… Та ні, щось не схоже, щоб нас брали на муки… Янкі вже натягли наші смугасті тєльники, нам кинули свої зелені футболки… В кожного з них на грудях висів металевий блискучий медальйон, певно – казенний номерний талісман, запаяний так, що зняти його можна лише з головою… Й було видно, – найманці задоволені своїми трофеями надзвичайно… Здоровенні такі амбали, руки як у ведмедів, і всім – десь літ під сорок… А кожному з моїх напарників ледь по дев’ятнадцять виповнилось… Я на рік був старший за них, до армії встиг закінчити будівельний технікум…
Прощаючись, вони тицьнули нам у руки кілька красивих пачок сигарет «данхіл», якісь ручки-самописки, білі пластинки, схожі на жвачку – для вгамування спраги, й коли їхній «старшина» ще раз повторив (звук «ща» він виговорював на свій лад, з глухим присвистом): «Живите, щенки!», мені почулося, що він мовив «сьшки»… А ще за хвилю їхні постаті проковтнула темрява безпритульної ночі…
Ти гарно слухаєш, мовчки… Тільки не пиши ніде, що ми їм віддали свої тєльники… Бо мені западло тоді буде… Знаєш, чому ті «лосі» забрали саме тєльняшки? Для них – то найкраща здобич, їм не потрібні ні наші боєкомплекти, ні гранати-ердегешки, ні автомати… Бо в Афгані було так заведено: десантура з Вітебської й Ферганської дивізій навіть перед смертю не віддавала свої тєльники: рвали їх, різали ножами – вже в останню мить, з розпанаханим кулею животом, з кишками виваленими… Бачиш, як вони не вмирали там, але тєльник на грудях встигали розірвати, – щоб не дістався ні моджахедам, ні їхнім найманим інструкторам… Я не хочу, щоб там, на небі, їм було за нас соромно… Бо десь звідти, час од часу, мені кричить Генка Ольшевський: «Толян, по голубим полоскам нас узнает Петруха-ключник й отворит для нас врата рая!..»
Хай буде так, бо ж у пеклі, ще за життя, ми набулися вдосталь…