…Її люблять янголи. І бережуть

 

 

Ніна СКОЧКО

 

Поміж країнами нашими небо чисте

кордони зі слів завчених і мов невивчених

сонце сходить по розкладу, ріки течуть на захід

мінус година і ночі липневі довші

літо накриє, обійме і заворожить

усе своє бережи, ніби сакральну чашу

ходимо всюди інкогніто

світла шукаючи в темряві

по світу твоєму, по пам’яті, по перехрестях.

Місто не знає наших імен, ми − його вулиць

між нами межі умовні, розмиті кордони

ми перенасичені спекою і водою

злизуємо сік з пальців запиваючи алкоголем,

а потім з’їдаємо ночі і ранки синхронно

з першими подорожніми

і повертаємось,

а небо над нами

змінило колір.

 

***

На осінь волосся довшає,

на тон темнішим робиться

вересень змінює ракурс бачення,

ранки змінює

слова набувають іншого значення

сутності зміщено

розірвано рамки

наших з тобою побачень

ми перетікаємо водою, хвилями

тікаємо від часу і відстаней

в інші виміри,

тримаємось цього вересня,

як рятунку від майбутнього холоду,

тримаємось моїх снів, як педбачень

і твоїх спогадів для рівноваги.

Літу напишемо листа

засушеними хризантемами

розіб’ємо келихи на щастя −

нехай зашкалює

вітер фіранки колише,

волосся темнішим робиться.

 

***

Змінювала антураж,

перегравала ролі,

просіювала крізь

сито почуттів чергову

дозу любові,

тоді рвала намисто,

зникала з міста

люди казали «відьма»,

люди не розуміли,

не вірили,

не пробачали їй.

 

Змінювала зачіску,

перебирала карти,

колода без королів

і стільки шісток!

треба завжди мати

запасний вихід

тоді відкривається

друге дихання,

тоді перевертається

світ, падає сніг,

лаштунки змінюють.

 

Змінювала себе,

ставала вільною.

 

***

Жінки у серпні збирають стиглі плоди,

сонцем розпечені, обвітрені руки

складають докупи усі дари,

щоби восени витягати їх з погребів.

Настояні на вересні, жіночі голоси

говоритимуть  тобі про перемир’я,

погоду і всілякі дива, що стаються не з нами.

Вони берегтимуть усю надію, що в них лишилася,

віритимуть до кінця, коли вже не можна

і знатимуть наперед.

Жінки у серпні, политі зливами,

знають про осінні застуди,

короткі дні більше, ніж потрібно

вони такі знають слова, що зупинять негоду

за вікнами чи змінять контури горизонту.

Коли береш з їхніх рук овочі не забувай,

що слабкими нас робить

невміння порозумітися між собою

і спекотне літо, безжальне до дітей і старих.

Коли згадаєш усе важливе, скажи про це їй.

 

***

Іноді так важливо відчути себе повністю

з усіма запереченнями і звинуваченнями,

зреченнями і втечами, спробами

щось пояснити собі вкотре,

розібратися з цим життям раз і назавжди.

У своєму хронотопі роз-чинитися.

Серед зимового снігу відчути себе слабкою,

ввімкнути на повну силу інтуїтивне дихання

і чекати ранньої весни

з усіма її дощами і сонцями,

зеленими травами і першими закоханостями

Іноді так важливо відчути себе потрібною

у снах чорно-білих,

в епізоді чийогось життя (не претендуючи

в ньому затриматись), проходячи повз…

проводжай мене поглядом − дороги наші

розходяться

літо спекотне дуже − до моря моє

паломництво,

а на долонях лінії перехрещуються,

а силуети тіл збігаються

море солоне

 

***

Хтось тебе вчив бути чемною:

казати «спасибі», посміхатися щиро

Хтось тебе вчив бути чесною:

в очі казати правду і бути відвертою.

 

А ти залишалась чистою,

як tabula rasa

ходила до храму з непокритою головою,

і вголос читала молитви,

і в очі дивилась іконам

і так тобі бУло замало

їх відвертостей,

і так тобі бУло висОко,

а всюди – відстані,

пунктирні лінії,

світи паралельні

 

Хтось тебе вчив бути вдячною

Будь чемною, лишайся чесною.

 

***

Ходили вечірнім містом безкінечно

горизонти стирались автівками

удвох ритмічно ступали бруківкою

як не було що сказати – робили паузи.

і зорі над ними стали як треба,

і ліхтарі підсвічували дорогу

та в кожного власна історія на повторі

ходили вечірнім містом

у жовтні

двоє…

 

***

Він так вдивлявся у лінії на її руці,

ніби зчитував усі життєві віражі,

усі втрати і майбутні сни

вона гріла руки в кишенях його куртки

і від цього тепло лягало на місто,

тіні окреслювали обличчя

долоні схрещувалися,

дороги множились

долі їхні перетинались.

 

***

Щоночі в місто входили такі сніги,

що не хотілося виходити з кімнати

ніч ув’язнювала сни,

ніби за найтяжчий злочин

за який дають довічне

позбавлення

тебе

 

Старий астроном

Яких тобі треба планет?

Яких зірок?

Старий астроном налаштовує телескоп.

Дивись на місяць у першій чверті.

Там, бачиш, є кратери і «моря»

є вода, атмосфери зовсім нема.

Кажуть, хтось літав і повертався,

хтось ходив поверхнею.

Як на долоні місяць яскраво-білий,

хмари закриють, потім відступлять

Закони фізики нами забуті діють

ми залежні від руху планет,

зорепадів, комет…

Старий астроном шмат неба

пускає під купол

Яких тобі треба планет? Яких зірок?

 

***

А. М.

Вона любить янголів і вони її бережуть

міста їй лягають у рими,

готелі стають своїми

і весь її світ така глибина −

не кожен її зрозуміє

не кожен пізнає у чому секрет

чому чутлива

до місяця і планет

і коли волосся фарбує у темний,

ніби приховує власну суть

 

вона любить свободу, спробуй її зупини

це як вітер хапати губами

чи неба торкнутись

бо з нею так, як ні з ким

з нею − безмежно

 

вона любить вина,

хоч знає − істина не у вині

їй відомі таємні знання,

закриті двері,

коли червоне сухе

надто міцне

вона повільно чекає вечора

аби розчинитися

 

її люблять янголи

і бережуть.

 

***

Мені тебе написав вечір зірками по небу,

ваніллю в повітрі

Мені тебе нашептав вітер зі сходу країни,

де чути гармати

знаєш, а може, це правда,

коли вже не віриш − краще стріляти

Так, зміниться контур на мапі країни,

яку перекроюють вкотре

зшивай наші стяги під зоряним небом

я буду у неба просити пробачень

за себе, за тебе, за тих,

хто по той бік лишився

не з власної волі

 

на полі ще довго лежали снаряди

той прапор, наскрізно прошитий кулями,

через усі населені пункти

ти ніс крізь зливу, посуху й повені

ти не отримав нові території

та й свої, не віддав нікому

ти захитив свої кордони.

 

***

Коли вона розчарується і зневіриться,

коли її сни з кольорових стануть чорно-білими,

коли закінчиться холодна зима й розпочнеться

березень −

відбудеться усе найцікавіше, усе важливе і значиме

 

і всі ті випадкові зустрічі, необережні рухи,

не ті слова, неправильні й недоречні

лишаться в пам’яті, ніби дитячі речі,

з яких швидко виросла

 

коли він обійматиме її при світлі місяця

вона відчує як всередині падають зірки,

прорізаючи наскрізно усі шляхи і лінії на долонях

падаючи і засинаючи на його плечі

при світлі місяця.

 

***

Горіли свічки,

палила бенгальські вогні,

а з ними й мости.

 

Новорічної ночі запалювалися зірки,

мандаринові серця стікали соками,

хвоя кололася, вишня п’яна,

а вона − ні, без шампанського і без нікого.

 

Вишневі сни, пелюстки днів − гербарій

за склом.

Як догорять вогні, свічки, усі мости −

посипле землю попелом, що лишився,

пізнає практики Сходу,

медитуватиме на зорі вночі,

місяцями не говоритиме про тих, що пішли.

 

Та й не варто про них, про себе,

про себе лишень говори,

видихай гіркоту з легень,

а серце − мандарин.

 

***

Так поступово звикаєш до самотності:

холодного ліжка і кави гіркої зранку

почала писати дорослі вірші,

бо принців з казок насправді немає.

бо все розпадається на частини,

б’ється, як скло:

рівномірно і гостро

хтось поділив на половину тебе

і лишив назовсім

комусь відомі усі паролі,

дороги і перехрестя

та він не розкриє карти

доки не перетнеться

лінія на долоні.

 

До нього

Заплітай їй у коси сни − зроби з них вінок

охороняй від непотрібних дощів,

думок, що там їй ще заважає вночі…

Безперервно постачай обійми,

без цукру чай і кажи головне,

аби слова не загубились у пітьмі.

 

Заплітай їй у життя щасливі дні:

сонячні, з квітами і радощами земними.

Бережи мрії здійснені й ті, що не встигли ще…

Загадуй бажання лишатися з нею

за будь-яких злив і зим,

бо так, як вона, ніхто тебе ще не любив.

 

Заплітай їй у коси сни − зроби щасливою.

 

***

Вона вже не знає, що робити з цим холодом

холодом за вікном і в кімнаті

не рятує вже чай з лимоном

і в’язаний мамою шарф пуховий.

 

Вона навіть не знає, що робити з їхніми

стосунками –

вже більше тижня між ними – тиша

не пам’ятає з чого усе почалося

суперечки чи сварки на початку осені.

 

Вона ще не знає, що робити з цим життям,

бо розпач вмерзає всередині брилами,

тому просто заварює з лимоном чай

і додає більше цукру, ніж зазвичай.