…Її люблять янголи. І бережуть

 
 
Ніна СКОЧКО
 
Поміж країнами нашими небо чисте
кордони зі слів завчених і мов невивчених
сонце сходить по розкладу, ріки течуть на захід
мінус година і ночі липневі довші
літо накриє, обійме і заворожить
усе своє бережи, ніби сакральну чашу
ходимо всюди інкогніто
світла шукаючи в темряві
по світу твоєму, по пам’яті, по перехрестях.
Місто не знає наших імен, ми − його вулиць
між нами межі умовні, розмиті кордони
ми перенасичені спекою і водою
злизуємо сік з пальців запиваючи алкоголем,
а потім з’їдаємо ночі і ранки синхронно
з першими подорожніми
і повертаємось,
а небо над нами
змінило колір.
 
***
На осінь волосся довшає,
на тон темнішим робиться
вересень змінює ракурс бачення,
ранки змінює
слова набувають іншого значення
сутності зміщено
розірвано рамки
наших з тобою побачень
ми перетікаємо водою, хвилями
тікаємо від часу і відстаней
в інші виміри,
тримаємось цього вересня,
як рятунку від майбутнього холоду,
тримаємось моїх снів, як педбачень
і твоїх спогадів для рівноваги.
Літу напишемо листа
засушеними хризантемами
розіб’ємо келихи на щастя −
нехай зашкалює
вітер фіранки колише,
волосся темнішим робиться.
 
***
Змінювала антураж,
перегравала ролі,
просіювала крізь
сито почуттів чергову
дозу любові,
тоді рвала намисто,
зникала з міста
люди казали «відьма»,
люди не розуміли,
не вірили,
не пробачали їй.
 
Змінювала зачіску,
перебирала карти,
колода без королів
і стільки шісток!
треба завжди мати
запасний вихід
тоді відкривається
друге дихання,
тоді перевертається
світ, падає сніг,
лаштунки змінюють.
 
Змінювала себе,
ставала вільною.
 
***
Жінки у серпні збирають стиглі плоди,
сонцем розпечені, обвітрені руки
складають докупи усі дари,
щоби восени витягати їх з погребів.
Настояні на вересні, жіночі голоси
говоритимуть  тобі про перемир’я,
погоду і всілякі дива, що стаються не з нами.
Вони берегтимуть усю надію, що в них лишилася,
віритимуть до кінця, коли вже не можна
і знатимуть наперед.
Жінки у серпні, политі зливами,
знають про осінні застуди,
короткі дні більше, ніж потрібно
вони такі знають слова, що зупинять негоду
за вікнами чи змінять контури горизонту.
Коли береш з їхніх рук овочі не забувай,
що слабкими нас робить
невміння порозумітися між собою
і спекотне літо, безжальне до дітей і старих.
Коли згадаєш усе важливе, скажи про це їй.
 
***
Іноді так важливо відчути себе повністю
з усіма запереченнями і звинуваченнями,
зреченнями і втечами, спробами
щось пояснити собі вкотре,
розібратися з цим життям раз і назавжди.
У своєму хронотопі роз-чинитися.
Серед зимового снігу відчути себе слабкою,
ввімкнути на повну силу інтуїтивне дихання
і чекати ранньої весни
з усіма її дощами і сонцями,
зеленими травами і першими закоханостями
Іноді так важливо відчути себе потрібною
у снах чорно-білих,
в епізоді чийогось життя (не претендуючи
в ньому затриматись), проходячи повз…
проводжай мене поглядом − дороги наші
розходяться
літо спекотне дуже − до моря моє
паломництво,
а на долонях лінії перехрещуються,
а силуети тіл збігаються
море солоне
 
***
Хтось тебе вчив бути чемною:
казати «спасибі», посміхатися щиро
Хтось тебе вчив бути чесною:
в очі казати правду і бути відвертою.
 
А ти залишалась чистою,
як tabula rasa
ходила до храму з непокритою головою,
і вголос читала молитви,
і в очі дивилась іконам
і так тобі бУло замало
їх відвертостей,
і так тобі бУло висОко,
а всюди – відстані,
пунктирні лінії,
світи паралельні
 
Хтось тебе вчив бути вдячною
Будь чемною, лишайся чесною.
 
***
Ходили вечірнім містом безкінечно
горизонти стирались автівками
удвох ритмічно ступали бруківкою
як не було що сказати – робили паузи.
і зорі над ними стали як треба,
і ліхтарі підсвічували дорогу
та в кожного власна історія на повторі
ходили вечірнім містом
у жовтні
двоє…
 
***
Він так вдивлявся у лінії на її руці,
ніби зчитував усі життєві віражі,
усі втрати і майбутні сни
вона гріла руки в кишенях його куртки
і від цього тепло лягало на місто,
тіні окреслювали обличчя
долоні схрещувалися,
дороги множились
долі їхні перетинались.
 
***
Щоночі в місто входили такі сніги,
що не хотілося виходити з кімнати
ніч ув’язнювала сни,
ніби за найтяжчий злочин
за який дають довічне
позбавлення
тебе
 
Старий астроном
Яких тобі треба планет?
Яких зірок?
Старий астроном налаштовує телескоп.
Дивись на місяць у першій чверті.
Там, бачиш, є кратери і «моря»
є вода, атмосфери зовсім нема.
Кажуть, хтось літав і повертався,
хтось ходив поверхнею.
Як на долоні місяць яскраво-білий,
хмари закриють, потім відступлять
Закони фізики нами забуті діють
ми залежні від руху планет,
зорепадів, комет…
Старий астроном шмат неба
пускає під купол
Яких тобі треба планет? Яких зірок?
 
***

А. М.

Вона любить янголів і вони її бережуть
міста їй лягають у рими,
готелі стають своїми
і весь її світ така глибина −
не кожен її зрозуміє
не кожен пізнає у чому секрет
чому чутлива
до місяця і планет
і коли волосся фарбує у темний,
ніби приховує власну суть
 
вона любить свободу, спробуй її зупини
це як вітер хапати губами
чи неба торкнутись
бо з нею так, як ні з ким
з нею − безмежно
 
вона любить вина,
хоч знає − істина не у вині
їй відомі таємні знання,
закриті двері,
коли червоне сухе
надто міцне
вона повільно чекає вечора
аби розчинитися
 
її люблять янголи
і бережуть.
 
***
Мені тебе написав вечір зірками по небу,
ваніллю в повітрі
Мені тебе нашептав вітер зі сходу країни,
де чути гармати
знаєш, а може, це правда,
коли вже не віриш − краще стріляти
Так, зміниться контур на мапі країни,
яку перекроюють вкотре
зшивай наші стяги під зоряним небом
я буду у неба просити пробачень
за себе, за тебе, за тих,
хто по той бік лишився
не з власної волі
 
на полі ще довго лежали снаряди
той прапор, наскрізно прошитий кулями,
через усі населені пункти
ти ніс крізь зливу, посуху й повені
ти не отримав нові території
та й свої, не віддав нікому
ти захитив свої кордони.
 
***
Коли вона розчарується і зневіриться,
коли її сни з кольорових стануть чорно-білими,
коли закінчиться холодна зима й розпочнеться
березень −
відбудеться усе найцікавіше, усе важливе і значиме
 
і всі ті випадкові зустрічі, необережні рухи,
не ті слова, неправильні й недоречні
лишаться в пам’яті, ніби дитячі речі,
з яких швидко виросла
 
коли він обійматиме її при світлі місяця
вона відчує як всередині падають зірки,
прорізаючи наскрізно усі шляхи і лінії на долонях
падаючи і засинаючи на його плечі
при світлі місяця.
 
***
Горіли свічки,
палила бенгальські вогні,
а з ними й мости.
 
Новорічної ночі запалювалися зірки,
мандаринові серця стікали соками,
хвоя кололася, вишня п’яна,
а вона − ні, без шампанського і без нікого.
 
Вишневі сни, пелюстки днів − гербарій
за склом.
Як догорять вогні, свічки, усі мости −
посипле землю попелом, що лишився,
пізнає практики Сходу,
медитуватиме на зорі вночі,
місяцями не говоритиме про тих, що пішли.
 
Та й не варто про них, про себе,
про себе лишень говори,
видихай гіркоту з легень,
а серце − мандарин.
 
***
Так поступово звикаєш до самотності:
холодного ліжка і кави гіркої зранку
почала писати дорослі вірші,
бо принців з казок насправді немає.
бо все розпадається на частини,
б’ється, як скло:
рівномірно і гостро
хтось поділив на половину тебе
і лишив назовсім
комусь відомі усі паролі,
дороги і перехрестя
та він не розкриє карти
доки не перетнеться
лінія на долоні.
 
До нього
Заплітай їй у коси сни − зроби з них вінок
охороняй від непотрібних дощів,
думок, що там їй ще заважає вночі…
Безперервно постачай обійми,
без цукру чай і кажи головне,
аби слова не загубились у пітьмі.
 
Заплітай їй у життя щасливі дні:
сонячні, з квітами і радощами земними.
Бережи мрії здійснені й ті, що не встигли ще…
Загадуй бажання лишатися з нею
за будь-яких злив і зим,
бо так, як вона, ніхто тебе ще не любив.
 
Заплітай їй у коси сни − зроби щасливою.
 
***
Вона вже не знає, що робити з цим холодом
холодом за вікном і в кімнаті
не рятує вже чай з лимоном
і в’язаний мамою шарф пуховий.
 
Вона навіть не знає, що робити з їхніми
стосунками –
вже більше тижня між ними – тиша
не пам’ятає з чого усе почалося
суперечки чи сварки на початку осені.
 
Вона ще не знає, що робити з цим життям,
бо розпач вмерзає всередині брилами,
тому просто заварює з лимоном чай
і додає більше цукру, ніж зазвичай.