…Як небу належить поле

Старомодний сірий батьків піджак –

як згадка про давнє, де білизна розперла бак,

і на спинці стільця його тінь, він, імовірно, тут;

я взяв землі на полі рівно на один штих,

щоб набути себе, щоби біль той завчасно стих

і якнайшвидше розсмоктався у погляді поля кут.

 

Незбагненна фактура часу, тебе, ріки,

пережиті дні просмоктались вином у думки,

і об’єкт моєї уваги враз змарновано на льоту,

він курив і щоразу пальцем попіл униз збивав,

від життя він домігся багато, але нічого не взяв,

я мав стріти труну з ним у євпаторійськім порту.

 

Докурена цигарка у тамбурі, згаяний переїзд,

слова, що нічого не значать, розтин пташиних гнізд,

і бритва бриє обличчя, вздовж вилиць обережно веде,

свіжа сорочка, як жінка, обмацує кожен м’яз

завмерлого тіла, і жирний чавунний ляск

безугавно повертає в реальність тепер тебе.

 

Хіба ж ти будеш таким, яким був колись він:

дегустатор почуттів, душі та хороших вин,

що полюбляв, до того ж, сорочки з льону й сни

безкраїх розлогих полів і сільських убогих угідь,

одягнутий у пальто, він на лавці заснув на мить,

а я незмигно дивився на синь горішню весни.

 

На випростану руку – падає дощ і сідає птах,

останнє прижиттєве фото – зобразило жах в очах,

мені складно те збагнути, я обіперся ліктем на стіл,

десь із нечуваним перекотом татакав двигун старий:

автомобіль доправив мене до місцевості, хоч здурій,

а я ж кліпав очима і воду з піском усе пив і пив.

 

Зрештою – я озвався зовсім про інше, чого не знав,

спливали останні хвилини в південнім містечку дня,

що лежало сукном полів перед очима, таке пружне,

я затамував подих, ніби нажлуктився перед тим вина,

перед очима було поле й порожнє життя, без дна,

так Amok людину безнастанно вперед жене.

 

Мороз обсипає минуле, що не повернути назад,

санітари сновигають із передпокою до кімнат,

здається, що досі час без угаву тік, а я воду у ступі товк.

Безліч речей стає на заваді, і час припиняє плин,

я завмер за обіднім столом – серветка поверх колін:

я п’ю воду – і хрустить на зубах пісок.

 

PATRICK KAVANAGH

Ти струшував дні, як попіл цигарки, – поле

тебе вабило значно, і в ванній – чавунний бойлер

грів воду не надто швидко – і ржу він лущив;

дорога край моря робилася – вища й вужча,

дороговказ доводив, що вона взагалі скінчилась –

і починалось поле, де вівці знайшли свій випас;

онде стародавній маяк – дивитися дуже смішно,

барви життя мерехтіли довкола мішма;

ти вернуся додому і ліг на підлогу навощену –

у пасмугу світла, в простір кімнати вмощену,

що вимита водою повені, може, й зливи,

під якою діти завжди бавитися любили;

все сіре було: і твій підбитий ватою кітель,

і волосся в свічаді, густо попелом часу вкрите,

і навіть далекий змерхлий нерідний Дублін –

ніби повтори життя і його ваговиті дублі, –

який нагадував наповнену винну склянку,

де в мебльованих кімнатах, було, щоранку

ти голив борлака, – відводячи вправо бритву,

надто довго мив шию, у піну густу сповиту,

щоб не бруднивсь, не лищав комірець сорочки;

ти завжди міркував: ітиму вздовж поля мовчки,

де земля дочекалась нарешті ж – зерна і рала,

де чайка над ріллею довго вві сні кружляла,

а в пальцях твоїх сірник спалахнув-потухнув,

і сон над морем – відлунням торкнувся вуха,

туман, як марля, дерся в ярах – на шмаття,

між тканиною трав – тліло журби багаття;

ти вухо приклав до дошки, ніби до скойки,

під стелею в клітці висіли притихлі сойки,

вони не зчинили галас, коли ти плакав,

світло хиталось над тобою доволі плавко,

і дув із сірого моря у відчинені вікна – вітер,

але того, здається, ти – не вчув, не помітив,

тільки дивився потім на небо, сповите млою,

пригадуючи концерт для скрипки і для гобоя.

 

ФОТОКАРТКА: ISAAC ROSENBERG

Чорне сукно твого капелюха – уже давно потерлось,

замацана пальцями шовкова стрічка лищить так сильно,

матерія простору – як паротяг, що захряс у посохлий верес,

розтята навпіл тиша часу – розуміти життя – не схильна.

Але гнучким і покірним – ніколи не стане єство, бо змоги

не матимеш такої, бо – жаско збиті знаки на перехресті,

закурені польовою спекою, – зблякли, змеркли і змокли, –

як страшно затята пружність волосся, вовни чи шерсті…

Так важко зрушитися з місця – або вже й занадто пізно –

у пекельному клубочищі пообідньої мли і сліпого жару –

дихати жадібно липкою курявою, що оплітає старе залізо,

коли дух забиває навідліг од невимовного жаху й жалю.

Ти знову приїдеш туди, де тебе вже ніхто не буде чекати,

зійдеш у тишу на приміському пустельному полустанку,

і можливо, тоді зникнуть у тобі всі зжиті злуки і жарти,

у тім миршавім готельчику, де спинишся аж до ранку.

У крижанім, посірілім од вечора коридорі знову стрінеш

гарну жінку, яку колись знав дуже добре, але чомусь уже

давно забув про її існування, – і думками у сни поринеш –

ніби ще раз день, що збіг, як літа, у серці зборов і здужав.

Але старе – тобі геть не завадить потім заснути міцно,

не роззуваючись, удягненим, – поверх застеленого ліжка,

і вся марність твого життя – враз набридне й стисне, –

як щоденне ранкове гоління, сніданок або пробіжка.

Чи як стійка надто вправна на руках на підлозі вранці –

як ознака справжньої моці в пекельно-затятій спекоті літа,

металевого ґудзика на горлі миттю розстібають пальці, –

коли шкіра тіла, як осердя дня, буде льодом чуттів зігріта.

Собі опиратися – це жах і зайвість, зацьковані нудом,

так жаско-мерхло яріла трави посохлої гущавінь, а подих

завіс на вікнах був – наче око, яке геть заволокла полуда, –

начебто затята беззастережна віра в звитяжний подвиг.

Але вже вранці – ти просто куритимеш вельми кволо

біля прочиненого вікна і вкотре осягатимеш незбагненне,

до якого належить людська душа, як небу належить поле,

яке ти крізь збіглі й зниклі роки – знову собі повернеш.