«Я усвідомив: в Бога легше вірить, ніж у Людину…»

 
Гурген Баренц
(Гурген Сергійович Карапетян)
 
Поет, прозаїк, перекладач, журналіст, літературознавець. Народився 1952 року в Єревані. Кандидат філологічних наук, спеціаліст із російської та вірменської літератур. Автор понад 2000 публікацій у різноманітних часописах Вірменії, Росії та інших країн. Вірші та переклади друкувалися в антологіях сучасної вірменської поезії. Автор багатьох книжок, зокрема збірки вибраних віршів «Уроки Дороги» (Єреван, 2010). Упорядник збірки творів російськомовних вірменських авторів «Лоза і камінь» (Єреван, 1985).  Лауреат Першого відкритого Всеросійського конкурсу поезії «Музика слова» (2011), переможець П’ятого Міжнародного літературного конкурсу «Музика перекладу» (2013) та Восьмого Міжнародного фестивалю поезії «Славянска прегръдка» (міжнародна нагорода «Срібне летюче перо»; Варна, Болгарія, 2014). Пише вірменською та російською мовами. Його твори перекладені українською, англійською, німецькою, словацькою, сербською, польською, перською та іншими мовами.
***
На кого нам списати
Жахливе своє сьогодення?
І кого звинуватити
В жорнах страшної війни?
Ми шукали свободу
Й відкритою стали мішенню.
Наші душі – мов попіл,
Звикають до крові вони.
 
На вівтар переможний
Поклали вже все ми, що мали;
Мовчки стиснули зуби,
Затягнули сильніше паски.
Та ніяк не поділять
Папахи нові генерали,
І гендлюють до згуби,
Неначе прийшли на віки.
 
Будь ти проклятий, час,
Що синів забираєш пекельно!
Не замолять гріхи
Ті, що зрадили власний народ.
Хто випалював душі –
Їм не вистачить храмів і келій,
В чорних замках блукатимуть
Прокляті тіні заброд.
 
На Страшному Суді
Пред’явлю своє згарище – долю.
Жодних виправдань вбивцям!
Скажу тільки старцям святим,
Що я жив між людців:
Жебраків обкрадали, героїв;
Й хизувались сліпучим,
Нечистим багатством своїм.
 
 
Цап на городі
(балада)
Цап обіцяв: «Труджусь, мов кінь.
Всім стану другом!»
 
Пустили на город. Амінь.
Попавсь, злодюга…
 
Коли ж постав перед судом
Цей «янгол» вчора,
Усе волав: «Що за Содом?!»,
«Що за Гоморра?!!»
 
Він рвав, метав, слова молов,
Летіла слина…
Душею капустини знов
Боживсь невинно.
 
Мовляв, поїв її, як міг, –
По ложці чайній;
Беріг, плекав, пітнів, стеріг
Вночі і зрання…
 
В Брюссель і Страсбург, диво з див,
Строчив уміло:
«Та я ж капусту жити вчив!
Не захотіла…».
 
Він виливав потоки слів,
Дудів в фанфари:
«Є Фонд із захисту козлів,
Він дасть вам жару!».
 
«Я ж на городі – старожил,
Пустив коріння…
Завжди з капустою дружив,
До очманіння!».
 
«Я – злодій? Твердження смішне.
Капусті б мову:
На новий термін вже мене
Обрать готова!».
 
Та пам’ятаємо: росла
Капуста густо.
Однак обрали ми козла –
Й нема капусти.
 
А цап все мекав: «Ох, розбій,
Ой, ображають!
Не їв капусти – рік такий
Тут неврожайний…».
 
В екстазі бородою тряс,
Крутивсь щомиті, –
Лякав новим Потопом нас,
Кровопролиттям…
 
Ех, ну який з козла надій?
Одні лиш чвари.
Ще був би, може, молодий,
А то ж – почвара…
 
На бійню – вирок заслужив!
«Не буду…» – просить.
Ми бачили таких козлів,
І з нас – вже досить.
 
***
Країна пересичена віршами.
Стомилася країна від поетів.
Вітаємо тебе, епохо Хама!
Валяється культура у кюветі…
 
***
О, для базік політика – роздолля:
З лайна – і в дамки, можновладця роль…
Я крикнув королю: «Ти ж зовсім голий!».
А він у відповідь: «Зате король».
 
***
Борг кесарю сплативши та чинушам,
Ми – над безоднею, і стерся вже канат.
Оплакують ці дзвони наші душі,
А нам здається: просто так дзвенять…
 
***
Роки на плечі тиснуть, наче гирі;
Ще поскриплю? Чи завтра вже полину?
Я усвідомив: в Бога легше вірить,
Ніж у Людину.
 
***
Моя країна – схиблений літак:
Куди не полетить – усе не так!
Провали, ями на шляху повсюди…
І вкотре вже тривожиться народ:
А може, увімкнуть автопілот –
Неправильні біля штурвалу люди.
 
***
Дали життя – поносити, ніби костюм.
Дали життя – погратися, наче іграшкою.
Мені сподобався цей костюм.
Мені сподобалася ця іграшка.
 
Й тепер я залежу від життя.
Я смертельно залежу від життя.
Я залежу від сонця і неба,
Я залежу від вітру та моря,
Я залежу від життя. Від життя!
Щодня я сумую за ним.
 
Дали життя – проте всього лиш на час.
Дали життя – пригубити, але не випити.
Подивитись на нього, потримати.
Подивився. Потримав. Але тепер я
Не можу без нього. Не можу.
 
Дали життя – і хочуть тепер
Відібрати його, ніби костюм.
Силою, хитрістю, лестощами, обманом
Відбирають його, наче іграшку.
 
Але й це не все. Мені при цьому
Потрібно робити веселу міну,
Треба виглядати безтурботним
І про цю велику втрату
Міркувати, мов справжній філософ.
 

Українською переклав

Сергій Дзюба

№19 (181) 30 вересня 2016

 
 
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал