Я достав до дна – і відштохнувся

 
Ігор ПАВЛЮК
 
За мене мама молиться й трава –
І темна сила відступа від крові,
Яку я самотою лікував.
Відсамотів…
Аз грішний знов здоровий.
 
У місто вийшов.
Не впізнав людей.
Всі в масках чи в намордниках, – не ясно.
Моя зоря кудись мене веде,
Там хрест і вітер, і старенький ясен.
 
На зграю воронят порветься ніч
З червоними печальними очима.
І пращури до мене прийдуть в сні
Із крильми золотими за плечима.
 
Їх білі тіні серцю скажуть те,
Як жити, щоби з ними вічно бути.
Яка трава над тілом проросте,
Щоб легшими душі були спокути.
 
Трава звогниться, стравниться вогонь.
Стихії поміняються місцями.
То ж вітру я нап’юся із долонь,
То ж краплею впаде із серця камінь.
 
Життя своє поемою зроблю:
Ліричний епос плюс драматургія…
Це грішне тіло названо Павлюк.
Душа ж, як мама, – на ім’я Надія.
 

ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ

Постояв над проваллям.
Вже чорний пісок осипався
Під моїми ногами…
Мій ангел утримав мене.
Щось у мозок шептало:
Життя –
Суєта, суєта, суєта вся…
Але серце кричало, що ні –
Не усе промине.
 
Совість голос давала,
Як ті журавлі, що вертались…
Не пилася горілка –
«Своє» ж бо відпив я уже…
Сни приходять мені,
Як у Рим синьоокі вандали,
І згорають у хвилях сердечних пожеж.
 
Зеки й «ті ще» курви
Люблять вірші мої цитувати.
Їх рятують вони,
Бо мені теж хреново було…
Гріє душу комусь
Мій же образ дідівської хати
Із лелечим гніздом,
Що подібне на німб НЛО.
 
Постояв над проваллям,
Зломив у печалі дорогу.
Узяло мене світло –
І тягне до себе, увись.
Стало просто і добре
Молитись єдиному Богу,
Накосивши Пегасу своєму трави.
 
Кров’ю свічі ридають
На білу сумну скатертину,
Залишаючи пляму у формі:
«Вкраїна і Крим»,
Де родився поетом,
Яку вечорово покину,
Щоби небо латати
Сосновим шматочком кори.
 
Міфологія й бізнес кругом…
У небілому світі.
Сам я віршем зробився.
Болить мені лоскіт епох.
Не стакани вина,
А хрести –
Як в Новім Заповіті –
Ділить доля мені й моїм друзям –
На трьох.
 
А на Той світ спішить небагато…
Нікого і звідси.
Дуже швидко іде мій годинник –
Веселий дивак.
Під невидимим гостем
Пищать порцелянові східці.
 
І Висоцький кричить з Того світу,
Що й там
«Все не так»…
 

***

Ранок був туманний, мов горілка,
Що пили всю ніч на брудершафт,
Сперечались про Рембо і Рільке,
Бравши вірші, як вугілля з шахт.
 
Найдавнішу, найдивнішу пісню
Хтось тягнув із себе до сльози.
А кругом шипів суєтний бізнес
І диміло сонце, як бензин.
 
Я молився віршами до неба –
І мені ставало легше жить,
Якось так по-різному, де-небудь…
Важливіш – де голову зложить.
 
Врешті, й це не так уже важливо.
А важливо, щоб здоров’я і
Щоби діти…
Щоби з кимось пиво…
Завітавши у свої краї.
 
Щастя й тут нема.
Печаль солодка
Лиш по жилах струмом протремтить,
Як найперша самогонна «сотка»,
Що у вічність фокусує мить.
 
День удався.
Так усе життя би…
Мед солоний.
Плоть – стара душа.
Серце б’ється: ямби, ямби, ямби…
Сонценята скачуть із ножа.
 
Очі вітру стулені.
Вже вечір.
Вовча шкура жде мене й Вона…
 
А крізь дірку в шкурі від картечі
Чути серце космосу…
Весна.
 

***

Шлюбна церемонія на цвинтарі –
Ця весна, коли киплять сніги.
Час, коли співають душу митарі
Й модний піп з розп’яттям дорогим.
 
Коровайна радість дзвінко світиться.
Ув очах пташини виє вовк.
Горобини кров’яниста китиця –
Наче Місяць, що в тумані звогк.
 
Поржавіла річка тихо дихає
Неземною ніжністю глибин,
Хоч в очах у неї синя крига є,
Мов луска усміхнених рибин.
 
Як руїни храму нетутешнього,
Тануть кучугури від зорі,
Що висить червневою черешнею
Десь в куточку серця, угорі…
 
Струм солодкий в жилах звабно тьохкає.
В цій весні я жив би, жив би, жи…
Серце білобокою сорокою
На нові виводив віражі.
 
А десь там, колись, у тиші храмовій,
Вічним сном засну, як всі і все.
Нервів моїх ниточки вольфрамові
Райський вітер цвітом занесе.
 

***

Серце не встигає за пташками,
Що летять із теплої землі.
Тіні їх на водах, наче шрами
На душі від несказанних слів.
 
Я люблю весну в собі і далі –
Наче змійку крові на снігу,
Перших ніжних квіточок медалі
В голім лісі, де небесний гул.
 
Де світанок – Біблія дитяча…
Темна і солодка винна ніч.
І неясно – хто сміється-плаче,
Плаче і сміється в глибині.
 
Може, скіф у річці синьогубій
Весело полоще тінь коня.
Може, зранку «промиває труби»
Усю ніч розгульна рагульня.
 
Душу цвіт від холоду рятує,
Як великий сніг – живі тіла:
Юну мавку чи старезну тую,
Що до смерті цноту зберегла.
 
Совість моя чиста, мов кишеня.
Пташечки сльоза на полині.
Чорні діри білої мішені
В соковитій вічній далині.
 
Отако весною…
Все проснулось.
Гнізда душ – мов склянки на шаблях.
А мене врятує від намулу
Невтонула щогла корабля.
 
Я на ній з великого розливу
Випливу на простір золотий.
 
Хай гримить.
Нехай бушують зливи.
Я люблю в огні й воді рости.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

***

З бодуна виходжу важче й важче…
Із артезіанських ям душі
Вірші волочу – собі і вам ще,
Воїни, артисти, торгаші.
 
Тільки нафіг вам вони здалися –
Із вовками, мавками, селом,
Лісом, що пашить, мов шкура лиса,
Журавлиним хрещена пером.
 
Дико і безбожно стало в світі,
Де і круг вже «на круги своя»,
Де усе продажне, навіть вітер,
Навіть безпритульна течія…
 
Хрест і місце під хрестом – так само.
Але ж треба вірить, варто жить…
Щоб не заблудитись – йти по шрамах –
По своїх…
Що хоч мені кажи.
 
З пісняра я казкарем роблюся.
Значить – Шлях і вік беруть своє.
І моя кохана – вже бабуся,
І сльоза до крові дістає,
Що здійснила кровообіг вічний,
Обігріла світлом десь когось –
І лягла під великодні свічі…
Ось.
 

***

Шістнадцять шрамів своїх на тілі
І на душі… багато
Літа зоставили, що летіли,
І люди…
 
Без мами й тата
Воно жилося не дуже важно,
Як я розумію нині…
Не був аз грішний
Герой відважний…
Ножі між крильми моїми в спині.
 
Запах далеких зірок і шишок.
Серце легке, як у квітні пташка.
Бабця майбутнє своє колише.
Спить на хресті молода монашка.
 
Тих, що померли, слова тяжіють,
Начебто тінь скелетів.
Різко померти усі уміють,
А от повільно…
Це значить – жити
На цій планеті.
 
Веселий подзвін сумних стаканів,
Аборти від мене… знаю,
Що в передсмертнім своїм зітханні
Покаянно згадаю.
 
Козакування, богемування
Для мене скінчилось нині?..
 
А почалося Богошукання
Крізь біль очищальний в спині.
 

14 ЧЕРВНЯ 2013 РОКУ

Густе цвітіння яблуні.
Тривога.
На серці молодому депресняк.
Так сумно, мов опрірвилась дорога…
Чи друг твій зрадив предківського Бога…
Хоча… не певен…
Може, і не так.
 
Після такого болю треба ждати
(Такий закон покладено душі)
Дрімотної, мов котик, благодаті,
Мов язичком знімати мед з ножів.
 
Від того всього, мов «сльоза по с…ці»,
З небес до яблунь зірка потече.
Перевернувся у Землі Горацій,
А Муза зашептала «Ще… іще…»
 
Передбачаю яблука огромні
У цім саду, що знав грозу й бджолу.
 
Продовжувала Муза:
«Omnia! Omnia!»*
І якось акцентовано: «Лублу…»
 
І я люблю.
Караюся і каюсь.
Висока Літургія почуттів…
 
Густе цвітіння яблуні.
Світає.
 
Скажіть мені, в якому я житті.
__________________
Слово з виразу «Omnia mea mecum porto» (лат.) – «Все своє ношу з собою».
 

***

Я дістав до дна – і відштовхнувся…
Вистачило кисню до човна,
На якому «іще та!..» Маруся
Налила черленого вина.
 
Ми пливемо далі, не втопившись.
Я сильнішим і чистішим став
З відчуттям божественної тиші,
Шепотінь метеликів і трав.
 
Між хрестом і дзвоном серце стане,
А душа Додому полетить,
Де ніхто її не остаканить
І на вічність не розтягне мить.
 
Де води над голосом немає
І вогню не чутно у крові…
 
Врешті, що ми знаєм, що ми знаєм
Про Той світ, коли напівживі?..
 

***

Після кохання зі Смертю
З Тобою кохатись нудно.
Смерть пропонує свободу,
А ти – лиш смерть…
Зі Смертю кохатися – свято,
З Тобою – будні…
У космосі косм пахучих,
Що наче рослинна шерсть.
 
Зі Смертю в нас діти будуть –
Вірші сумні й красиві.
Ми біль переллєм у світло,
Ранковий душевний біль.
Колись тут літали відьми
На пишних кометних мітлах.
Тепер тільки тихий ангел
Сіє пір’їсту сіль.
 
У нього такенні крила…
Одне вже на Тому світі…
Отак-то і ми з Тобою,
Старенька, –
Як дві, як два…
Опасти плодами рано.
Іще висимо на вітті,
Схрестившись,
На срібнім вітті
Дерева
Добра і Зла.
 

ПРАГА

              Чехові Якубу Мучці
Я був у Празі сотню років тому, –
У цій старій церковці між могил…
Було тут щось з дитинства мого, з дому –
І хруст хреста, і тінь Баби Яги…
 
Мости і замки, Кафка, Швейк, кав’ярні…
І Якуб Мучка – чех, мій юний друг.
Пливуть у Лтаві лебеді попарні,
Здається, так, мов «чайки» по Дніпру.
 
Європа.
Центр.
Королі і «Шкода»…
Я Чехію за три дні полюбив.
Політика.
Релігія.
Природа…
Гриби – мов храми.
Храми – мов гроби.
 
Я в Чехії, як у дитинстві ріднім,
Де в нашій хаті чехи мали дах*…
Де на горищі гномики і відьми,
В льохах – горілка і свята вода.
 
…Глибока висота пісень народних,
Які співали з Якубом вночі.
Блаженна не політика, – природа…
Ростуть на храмах трави і кущі.
 
Ласкава тиша зір над шумом Праги.
Беру їх в себе.
Легшає мій шлях.
І світиться, вознесений над прахом,
Вселенський дух…
 
І меншає Земля…
 
*У хаті мого дитинства в селі Ужова Рожищенського району до 1944 року жили чехи.
 
                          31 трав. 15, Прага.
 

БОГОЛЮБИ*

Спокійно тут.
Стає травою світло.
А світлом знову робиться трава.
І двірники шумлять старими мітлами.
Душевна рана добре зажива.
 
Я тут лежу в лікарні пострадянській.
Мені уколи роблять і теде,
Бо романтичним серцем, як той Данко,
Писав пісні, подібні до людей.
 
Тут відчуваю сум цих древніх сосон,
Які ростуть углиб і до зорі.
Вони гніздом пташиним ловлять осінь,
А дуплами – заблудлих снігурів.
 
Вони й мене зловили сивим блиском
І досконалим спокоєм світил.
Із них, напевно, витешуть колиски,
Коли я буду вже космічний пил.
 
Ну а наразі біло і болюче.
Великі тіні людоньок малих.
Чарівна медсестра зове: «Павлюче!» –
На злий укол,
Як звала б на шашлик…
 
Весела смерть танцює білий танець
Отут зі мною, в Боголюбах, бо
Повірила, що я її коханець…
Сміється Бог.
 
––––––––––––––––––––––––––––––––
*Боголюби – село біля Луцька
 

ТРИПТИХ СВОБОДИ

1.
Задушлива муть кабаків і притонів позаду.
У вічній колисці – труні – предки втомлені сплять.
Я ж – проклятий лірик – чекаю дощу й зорепаду,
Опальний для влади і ладу, мов крик журавля.
 
Тремтить і страждає лірична моя батьківщина.
А я, мов юродивий, суєтний, грішний, живу.
Я вірний.
Я віщий.
Верби золотої дитина.
До крові, до сліз тут борюся,
Щоб впасти в траву
Якраз біля місця,
Де спить пуповина, як річка,
Що з мамою, з вічністю
В’юнко в’язала мене.
А потім були
Магдалина,
Оксана,
Марічка…
Те, що не мине.
 
Пером журавлиним писав я журливі поеми.
Танатос та Ерос так близько стояли в житті.
За душу боролися ангели й демони.
Аз бути із Богом хотів.
 
Я страх поборов у своєму сплетіннячку сонячнім.
Бажання померти з бажанням світити зрослось.
Є друзі у мене, дружина і донечки,
І щось несказанне, космічне, немов з НЛО,
Чи з мого дитинства весло.
 
Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею.
А кров моя прагне густого настою зірок.
 
Терплю.
Відчуваю.
І дякую світу сьогодні я.
І міряю крильми свій крок.
 
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію, немов перед сном.
 
За битого мене дають уже много небитих.
Жовто-синьої крові націджено цілий бідон.
Не курити навчився, навчився я навіть не пити.
І навчився тримати тон.
 
Вороги мене в спину штовхали до Бугу, до Бога…
Друзі роблять усе, щоби я рівновагу тримав,
Бо струною канату дзвенить моя рідна дорога,
Де попереду світло, а знизу і збоку пітьма.
 
Мо’, я інопланетний?
Не знаю, не знаю, не знаю…
 
Тут моловся, молився…
Язичеським бісам-богам,
Доки хрест свій узяв, щоби тяжко вернутись
до раю.
Був язичником в юності.
Щлявся і пив «сто грам».
 
Біля мене бродила Свобода з обличчям Смерті.
Знав я братство по крові і блядство по духу знав.
Світлі ніжні були, а темні були уперті –
Наче різні сорти вина.
 
І боянні і буйні стрічались мені друзяки.
Кількість виграних битв і поразок була одна.
В чорнім кисневі ночі тремтіли космічні знаки.
У мені, кругом мене – війна, вина…
 
Дар поета завжди небезпечний.
Тепер тим більше.
І царі, і підпанки не люблять поетів тут.
Я ж їм вдячний за це.
Відчуваю всесвітній біль ще.
Мою душу до болю Музи терпкі несуть.
 
Автостопом поїду до істини.
В небі самотньо.
А дороги – мов руки пергаментні тих бабусь,
Що були колись тут
Дівчатиськами модними-модними.
І гадали на картах
Свою і мою судьбу.
 
За свою я спокійний.
Було – як в жіночій сумці…
А тепер прояснилось.
Тепер все пряме – як хрест.
Цілий Всесвіт вмістився в моїй задушевній думці.
Ну, не цілий, можливо, а те, що не вмре…
 
Ниє вітер осінній.
Туман золотіє.
Сонно.
Динозаврово бродить у душах печаль печі.
І страждають, як в’язні, в горшках без води вазони.
І знущається з вітру
Освячена тінь свічі.
 
А на зорянім світлі душа, як бамбук, шурує.
Наче водка із кров’ю, горить горизонт у млі.
І здається мені, що вже знаю, коли помру я.
І здається, що біль мій вже не шукає слів.
 
Бог не в силі, а в правді… –
Це знаю на власній долі.
Обезболюю віршами нерви порвані мої.
 
Пам’ятаю гріхи і геройства,
Немов Інтернет-паролі.
П’ю дощі і сніжиська їм.
 
Нареченої поглядом дивиться вічність на мене.
Напускний байронізм уже здимів із мене давно.
Наче ясен поліський, я трохи ще серцем зелений,
Хоча листям уже золотію,
Немов перед вічним сном.
 

***

Вовки віків стоять переді мною.
Мутний і м’ятний холод під крилом.
Я все життя готуюся до бою
З дурним собою, з космосом і злом.
 
Всесвітнє зло в собі перемагаю,
Скриплю зубами та бреду вперед –
Як воїн в Січ, а чи чернець в Почаїв,
Бджола на мед.
 
А золота мелодія осіння
Тече в мені та тче в мені звізду,
Немов Творця Всесвітнього насіння,
Мов іскру, що у люльці я задув.
 
А потім буду тихо усміхатись
І думати про вічність і сестру,
Про те, що в мене ще немає хати,
Хоча, можливо, скоро вже помру.
 
Про те, що вірш неписаним зостався,
Некоханою Муза та, що… ах…
Про те, що часто гірко помилявся:
В зозулинім гнізді – надводний птах.
 
Про те, що… те, родинне і таємне.
Утробне і всесвітнє водночас,
Божественне в Якутії і в Ємені,
Над нами, в нас.
 
Тінь мого болю блідла і здригалася.
Гуляла думка, як той вовк в степу.
Шість перших років у душі зосталося,
Все інше – до безсмертя –
Прах і пух.
 
Росинка крові.
Саморобні істини.
Солона світломузика зорі.
Болю.
Чекаю,
Доки Сонце вистигне,
Щоб я пізніш за нього не згорів.
 

***

Живу, не тужу, не боюсь нікого.
Ідоли, бачу, плачуть.
Пливу, наче сіль, по сльозині Бога.
Вірю в удачу.
 
Я не вкладаюсь ні в які рамки.
Чую душею кістку.
Зовсім відвик від люльки і самки.
Край свій люблю і хорошу звістку.
 
Світлу вологу печаль люблю я,
Тихе нічне мовчання.
Коли співають так «алілуя» –
Наче востаннє.
 
Не м’ясо слова, а кістку слова
Кидаю в душі,
Так, як в огонь нетутешній – дрова,
Риба на сушу…
 
Глибин долітаю таких високих,
Що, може, було й не треба…
На шляху вузькому немає спокою
Під чорним, та добрим, небом.
 
Мені зостається прожити, може,
Десь років 15-20:
Собача тривалість…
Зі змістом Божим.
Оце й воно є –
Щастя.