ВІРШІ ЗІ ЗБІРКИ «ГІЛОЧКА КРИМСЬКОГО ТИСА»

Галині Плюті

Людське життя – повсякчасне, як дощовий потік,

що проривається крізь решето покинутого гнізда,

самотній чоловік не владен стримати гірких сліз,

розтрощені крокви забирає й несе у безвість вода, –

це те, до чого він намагався звикнути, але не звик, –

так хвора кров обіруч щосили хапається за поріз;

 

та в його очах – шмат убогого неба, де лине птах,

в його горлі – крик, а в душі – відчуження і війна, –

так незагойною раною – навідліг кривавить Крим, –

та розранена південна земля – немов вода кам’яна,

де простір – смолою старих сосон ущерть пропах

і гурт диких кіз блукає в горах у мареві крижанім;

 

зимної ночі він був із жінкою – душу долав уплав,

чув, як раз у раз судома пробігала уздовж хребта –

так навесні воскресав під розлогим дощем суходіл,

і товклось у грудях серце, коли пив солоні її вуста,

проте вранці цілковито самотній із ліжка вставав –

і бачив, як уже сивіло волосся і замерзав виднокіл;

 

він узяв досвід покійного батька – пізнавати світ,

однак час триває поти, поки тіло живе і тече ріка,

допоки тяжке зерно лягає в землю рости зі жмень –

так Офелія стискає в руках квіти, зібрані для вінка,

й уважно споглядає в серпневому небі птахів політ,

що перечекали в прохолодній церкві спекотний день.

 

ЛИСИЦІ

Він дивився на двох лисиць, які вранці забігли в сад

і ховались там, поки перша паморозь вдень не зникла,

вчора вона телефонувала, щоб він повернувся назад,

та їхня розмова раптом урвалась, наче зотліла нитка;

 

проте він так і не збагнув, про що з нею говорити мав –

кілька слів про осінню погоду в Криму й про домівку,

де мляве сонце зимним промінням плуталося між трав,

а протягом ночі він очима шукав у небі погаслу зірку;

 

в його живих жилах текла кров його померлих батьків –

він і вона залишались загубленими в німому безлюдді,

в саду було сумно і тихо, на річці човен в тумані плив –

лише час зневіру душі і мовчання серця навік осудить;

 

так по довгій ночівлі у гнізді прокидається дикий птах –

він досліджував внутрішнє життя літературних героїв,

про яких читав у книжках, ржавів забитий у стіну цвях,

на котрому висів його фетровий капелюх у передпокої;

 

уривалася пуповина батьківщини, як натруджених вен

спокій; це було сприйняття часу, що він не міг пояснити,

ніби лежав на пожухлій траві і біль торкався його рамен,

де в сизих голубиних сутінках вже догоріло минуле літо.

 

***

Я добре пам’ятаю вечір шведський, сорочки нової комір,

вітер, що гнав у безвість гурт чайок над хвилями, цупкий,

поглянь, ця чорно-біла світлина була зроблена на поромі,

що тихо долав відстань між берегами емігрантської ріки;

 

і стиглим зерном рясний піт вибивався на завітренім лобі,

надто уважний погляд супроводжував плин спіненої води,

час минав непомітно, кров рвучко здійснювала кругообіг,

любов призводила до смерті – й достигали в садах плоди;

 

небо приторкалося до старого капелюха й до тієї зневіри,

котра впокоїлася на закам’янілих хвилях, оголивши кістяк

виснажених почуттів, – чоловік на фото був надто щирий,

біля нього стояла жінка в білій сукні і простір немов укляк;

 

вони ніби слухали порожнечу світу, звук північного вітру,

де надвечір вода ставала значно темнішою і вимагала гри

сонячних променів, так кожна людина належить сирітству,

так кров роздимає жили сухим ярим світлом визрілої пори;

 

густа тінь судна полохала жваві косяки сріблястих рибок,

виднокруг спорожнів, на пустельному березі гавкали пси,

дальній пагорб, сповитий пташиним сувоєм, збляк і вимок, –

а крізь зачовгані дошки палуби річка намагалася прорости.

 

***

Голос горлиці в павутинні гілля – як тяжка зимова вода,

повінь, що розмиває криваву глину спадистих берегів –

так воскресає у серці мертва любов, яку береже вдова,

і довшають достиглі осінні ночі після серпневих днів;

 

обдаровує ніч місячним сяйвом срібних риб у річках,

засинає в холодному ліжку працею зморений чоловік, –

в його душі болить минуле, сльози тремтять на очах –

до зими ж залишається мало часу, якому згубився лік;

 

але коли він прокидається вранці – надворі уже зима,

цупке холодне повітря нахабно вривається до легень,

і дерева за вікнами височіють напнуті, немов струна, –

так у забутій Богом місцині починається довгий день;

 

вода забирає минуле, голову покидають тяжкі думки,

проте жили надто турбує за збіглу ніч почорніла кров,

і течуть навмання, долаючи перешкоди, стрімкі річки,

поки не вмре в самотньому серці ніжна терпка любов;

 

пан учитель збирається до школи, що в сусіднім селі,

потім, вже урочисто вбраний, тримає в руці портфель

і йде навпростець полем, де сяє мідь засніженої зорі, –

так під льодом плаче річка, коли хвилі несуть форель.

 

ДЕРЕВО

Молоде деревце вкоренилося поряд моря, в кам’янистій землі,

удень його осявало сонце, вночі на ньому відпочивали птахи,

ополудні звивистою стежкою до нього прибігав гурт диких кіз

і намагався сховатися від літньої спеки в скупу синювату тінь;

 

так збігали роки, повз уже могутній дуб минуло декілька війн,

його розлога крона тримала затишний смуток пташиних гнізд,

його шерхкий стовбур зберігав нічну прохолоду й денне тепло –

бо так холонуть лляні простирадла на ліжках заплаканих вдів;

 

там усім мандрівникам-мореплавцям він слугував як орієнтир,

під ним призначали побачення і строкатий одуд покрик губив,

восени з нього падали долу хмари листя – тремтіла убога мідь,

сходив сон на орані вгіддя і вагітнів печаллю крихкий суходіл;

 

одного разу, надвечір, під дубом в траві заснув старий чоловік –

прихилився плечима до стовбура й від знемоги повіки зімкнув,

незабаром біля нього дикі кози в сутінках кружкома прилягли –

простір терпко пах морем, козячим сиром, плачиндою і вином;

 

можливо, дуб стояв би на березі моря аж до пришестя Христа,

якби хижа вода не підмила коріння, якби вчасно вщух буревій –

так поранений вояк умирає за вітчизну в далекій чужій стороні –

потім з деревини тесали колиску для маляти й труну для мерця.

 

***

На повний зріст зростала трава край рівчаків, на повну

силу долав хлюпіт річки берегів нездоланну відстань,

сонну тишу околій розривав пташки потужний покрик,

що надривався і губився ниткою Аріадни в гіллі сухому, –

по обіді молода жінка ходила на пустельну пристань –

він відчував на собі її зажурених очей ніжний дотик;

 

коли зустрічав її – кров у його тілі долала зайве коло,

стрімко розтікалася жилами вниз, потім пнулася вгору,

коли ж гаразд вечоріло – він не вмикав ув оселі світла, –

стояв при відчиненому вікні, нова сорочка муляла горло,

споглядав далечінь, порослу лісами, ніжну в цю пору, –

дотлівала нитка пташиного голосу в останніх днях літа;

 

волосся скуйовджував вітер, і пахло складеним сіном,

жінка поверталася з пристані, попереду неї біг собака,

в селі казали, що вона ходить зустрічати свого чоловіка,

що торік загинув на війні, свій рід продовживши сином, –

він чув, як у прирічкових чагарях птах голосно плакав –

ніби щоразу вислизала з рук уже міцно впіймана нитка;

 

за день він повертався потягом додому – чекала служба,

сам сидів у купе, думав, пив чай, поклавши ногу на ногу, –

пригадав, як вранці якийсь хлопчик назвав його татом, –

хоча мати мокрим рушником його вдарила, була груба, –

а чай у склянці з підставкою передрікав довгу дорогу, –

проте людське серце не корилося, а опиралося втратам.

 

***

Це дроблення денного світла – немов проростання зерен

в закрижанілій північній землі під рваним вицвілим небом,

на коні долав учвал шмат поля втомлений сільський лікар,

дикі гуси кричали в пониззі, де синім лезом блищали озера,

сухорлявий кінь поранив шкуру на крупі, напружував ребра –

його довге м’язисте тіло було складно визначити за віком;

 

прохолодний вологий риб’ячий вітер різав вершнику ніздрі –

він був частиною давно вмерлого батька й матері, серцевина

його єства жила у сплеті дужих м’язів, напнутому сухожиллі –

так узимку крига розтавала під сонцем і сонце корилось кризі,

а в час мору й пошесті до Господа йшла дитяча душа невинна

і засохле гроно сходило соком, як криком – плоть породіллі;

 

нелюба земля як нелюба жінка – гуділо сухе дерево дзвоном,

його очі сприймали світ у чорно-білому кольорі й спочивали,

як спочиває в роті надсадний голос чи блохи в собачій шерсті,

цей смертний люд уже давно перебував між життям і сконом –

так розлогі дощі восени сліди коня в неозорому полі вривали

і відсвіт дня тихо розходився кров’ю, сповіщаючи о пришесті;

 

проте його душа просила рятунку, як горло – питва з льодовні,

його лікарський сурдут – сильно просмердівся конячим потом,

він поглянув у далечінь, де тонкий димок над садибою вився, –

і відчув те, що відчувають, ставши вже ворогами, єдинокровні

брати: ненависть до щоденної метушні, плоті убогий спротив

і тонкий поріз на лівій вилиці, коли він вранці наспіх голився.

 

***

Це – умисний прообраз невизначеності, це зусилля пам’яті

або тимчасовість щодення – виделка в руці, тарілка з їдлом,

пронизаний благосним вітром – він обережно вів її за руку

піщаною доріжкою поблизу річки – під тінями старих дубів,

а згодом згадував той день, бувало, цілодобово, але вже сам;

 

може, тоді його душа намагалася осягнути безпритульність,

ту невлаштованість побуту, яка завжди знищувала почуття,

що не давала його єству спокою, як потреба любові й відчаю,

і йому здавалося, що його життя тривало нескінченно довго,

тоді він сідав на підлогу, обхопивши руками голову, й плакав;

 

десятки разів у думках він повертався до того серпневого дня:

на яскраво-бузкових хвилях плавали білі прогулянкові човни,

і йому було вельми шкода, що нічого ліпшого не міг учинити,

як тримати її за руку, дивлячись, як сонце цупить пообідні сни –

холоднеча сповивала жили, і відчував себе геть безпорадним;

 

це ще було за його молодості, під час цілковитого занепаду

країни, де вони народилися, де люди протилежних поглядів

слухали вночі заборонене радіо і потай таки читали книжки,

але його спроби збагнути власну душу виявилися марними,

як і осягнути жахну безглуздість буття, а ще – шал того літа;

 

оскільки його колишня наречена вже мала взаємини з іншим,

тому їй не судилося застати ще живим свого давнього друга,

якось вона ввійшла до квартири, де колись була щасливою, –

урочиста елегійна тиша враз придушила сльози її споминів –

на підлозі кухні вона знайшла чоловіка, що лежав горілиць;

 

вона провела кілька жахних хвилин біля нього, колишнього,

і чомусь згадала, як разом із ним виїжджала на літо за місто,

як він завжди обирав самотність і свободу і ненавидів дощі,

як був дуже лихим мотоциклістом, але справним коханцем,

як стояв на піску і, дивлячись на річку, визначав її напрямок;

 

їхній розрив тривав тридцять років – і це було дивовижно,

тепер він був уже схожим на чорно-біле фото зі старовини,

він так і не дізнався, що вона народила від нього хлопчика

і назвала дитину його іменем, тому що так склалося життя, –

вікно кухні дивилося на подвір’я, де облітав із яблуні квіт.