ВІРШІ

«ВЄЩЄВАЯ НОСТАЛЬҐІЯ»
З НОВИМ РОКОМ!!!
Всі в милі, зачовгані шорти…
І вирвані з кров’ю нитки.
Одначе пливеш в них
з «південним комфортом».
Косою змиваєш плітки…
Подерта – в кутаси – білильна сорочка.
І Довбушів обрис-скрик.
І в шкуру попружка – хмільна заморочка.
Й «Туман» – де ти вмер і зник…
В акулу зарамлений стемнений перстень…
І цепом узяті «кроси»…
Й твоя Україна, якій вже не вмерти…
І трави, в яких ти ще босий…
 
ЛАРИСІ… НЕТЕСІ…
Колір. Зблиск. Туман. Пересторога.
Поступ. Плин. Розлука. Розкіш. Воля.
Підступ. Ґвалт. Зашореність. Незмога.
Мука. Розпач. Сум. Сльота. Недоля.
Підійди. Розваж. Злети. Озвися.
Відгукнусь. Дослухаюсь. Почую.
Не прийшла… Закрилась… Повернися!
Рву. Не сплю. Не плачу. Не ночую.
Темний. Злий. Накручений. Німотний.
Світлий. Ніжний. Лагідний. Статечний.
Зачумарений. Гидкий. Бридотний.
Твій. Ручний. Впокорений. Безпечний.
 
***

Ан.

Божественно-білі – медами – ноги.
Гола, мов крик, на вулкан, густина.
Місячний, – сонцем розкритий, – стогін
Шалом у душу пече данина.
Божественно-білі затулені ноги.
В заламі, у «замшах», сап’яни.
Очі пекельні, покинуті Богом.
Губи – скажено п’яні.
Божественно-білі – до неба – ноги.
В громах – блискавицями – тайни.
Судомить у снастях тривожна тривога.
Гуляє – у свист – Нагайна.
Божественно-білі печальні ноги.
Зволожено муки брутальні.
Шляхами – стежина, в тумани – дорога.
В покору жалі шедевральні

Скадовськ. Вересень.2012.

 
***

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ан.Д.

Cпопелилася наша зима.
Застудилося наше літо.
Темна мрія. Дорога сліпа.
Придорожня надія убита.
Однак вірить десь мій туман.
В долю чисту – Морозний повіє.
В твій далекий святий обман,
Що колись мене просто зігріє.

23.01.2018. У Києві. 4.00.

 
ТОБІ…
Сказився сніг –
Льодами вгруз
У грішну землю
Й не дав їй дихати…
Я йшов у ніч –
Чужий, німотно-темний –
Мене покликала ти…
Сніг не пускав,
Він брав у путо мені ноги…
Він гнав мене в степи
Од твого серця геть.
Він цільно клав
Пекельні застороги.
І ревно нагинав
До злого слова «смерть».
Сніг лютував –
Я став суцільна рана…
Однак я йшов –
Що кров?!! Вона мине,
Бо знав: ти – не цвинтарна ікебана.
Ти вся жива, моя,
Ти бережеш мене!!!
Розбитий вщент,
Вдихнув я рідний голос,
Та раптом – фальш
Й надумані флірти…
Так чистий – в срібло –
Ґоноровий колос
Збивається соломою в скирти.
 
ТОБІ… ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НОЧІ
Ти ночував у Лаврі: не схотів на люди.
Тебе Господь господньо припросив.
Поникли сни, заникли всі заблуди.
Вщент завернулось щастя й лихо злив.
Ти підійшов. Подав скупе подушне.
Нужденний отрок. Вольний єретик.
Франкові гривні шелестіли слушно:
Незримий острах поміж вами зник.
Піп погортав твої нехитрі метрики:
Ім’я, по-батькові і чий ти є раб божий.
Сучасні свічі лаврської електрики
Сліпили наступ орденсько-пригожий.
«Гдє ваш посил, в каком помєстьє? –
Питала ряса блажна у хресті. –
В каком вообщє пітаєтєсь ви мєстє,
Гдє, єслі нужно, можна вас найті?»
О-о! Як знайти тебе в живій потребі:
Жахливий світ, епоха не-людей.
У всесвіті живеш, ти мешкаєш на небі.
Там всі живуть: татарин, грек, юдей.
Він пальцями вчепив мобільні блоки:
Верховний голос «випитав» мене.
Дав на добро чинити Божі кроки:
Мовляв, біда, хай нас усіх мине.
Тебе «приколисали» коло пульту.
В кімнату внесли синє простирадло.
І все до нього, до святого культу.
Аби тобі «богемилось» парадно.
Батони, каву, масло шоколадне –
Послушник вистелив тобі все рясно –
Господнє все, обрамлене, принадне,
Перинне, меблеве, зашторене, матрасне.
Тремка-терпка перед очима збірка:
Здається, ніч живив Гійом Аполінер.
Ти відійшов у сон. Сопіла миша-дірка.
Кота лякала, аби той не зжер.
Та раптом в ранок загарчали двері…
Чернець храмовний дядька заволік.
На нім мішок чорнів під два центнери:
Анцихрист проявом, примарний чоловік.
«К Онуфрію, на шесть, бєз всякіх опозданій», –
Пробив монах, неначе в зондерах СС.
І одсвітив в душі твоїй далекі давні грані –
Військову муштру – школу ВВС.
Ти запалив ліхтар. Навпроти очі босі.
Чужа нужда правдива золота.
Далека втома – вишерхлі покоси.
Довірливість. Тривога. Чистота.
Шукач латвійський – у відкриті вікна…
Мехмат у Ризі – не примарне шкло.
Реліквія чеснот – не сполоши, не скрикне.
На Лондон, в Самаряни, понесло весло.
Латентний стан, абатно – в інквізити…
В перґаменти зайти, не відверне земля.
Уже: приб’ють келійно реквізити
На палубі чужого корабля!
Ти промовчав. Аґітаційність вмерла.
Дитя – так само гамірно – пішло.
Убита ніч, стриножила все, стерла…
Закарбувавши демонічне тло.
…Тебе спиталися про літургійну службу.
Принéсли кави ще, в цукерках винну вишню.
Відносини вже переходили на «божу» «дружбу».
А там забаглося, щоб на співпрацю вийшли.
Він ще консультував: твоя «хилила» мова.
А ти пішов, без правди у ногах.
Тебе забрала воля Богунова.
Й Мазепині герби, що в затінь, на ровах.
Порнографічність суті прибивала.
Хрести на ризах влиплі горизонтом.
Умовностей закутаних навала.
Шаблони купні, з провінційним понтом.
Чужинським говором заляпане Берестя.
Гроби машинні. Ряжений гламур.
Публічна маячня. Грошей нашестя.
Потайна мученість. Московський мур.
…Погода завелась. Тебе куйовдив вітер.
Дощ заминав дорогу у світи.
Ти комір затулив і сльози з неба витер.
Аби завиднів день і стало легше йти.
 
ТОБІ
Затулився дощ од мене…
Заблудився в осені.
Перначі, герби, знамена –
рубаними косами.
Затоптали коні воду.
Затужили гривами.
Закипіли коло броду
затяжними зливами.
Притулився дощ до мене.
І втопився в осені.
Загула трава зелена.
Зайнялася росами.
Стрепенуться коні зрана.
Захлинуться з осени.
Засвистять в світи з туману
копитами босими.
 
ТОБІ!!!
Я їхав до мами – плелась електричка:
Просила до себе могила.
Хрести – перед очі, зла – в похорон – мжичка.
Пречиста злютована сила.
Все звичне: «сітро», пирожки з «салідолом».
«Морожене», «сємєчкі», пиво.
Масні молодиці, з «кар’єрним» подолом.
Все чинно, «в пріхватє», «красіво».
Між гомону цього й похресного люду –
Хто завалив, хто мріяв на спині.
З’явила пара! З-поміж цього бруду
Злетіла з хмар. В степах. В Яготині.
Вона була сама хмільна постава –
Статечна сукня грала морем див.
Він був без ніг. Статечно руку ставив…
Курив – «в тупу». Й нічого не просив.
Шляхетно – в касту – «зринули» «каляску».
Не «напоказ», без фальшу й каяття,
Вона зронила з себе чемну маску:
І губи – в губи з ним. До скону. В забуття.
І в небо подались любові вічні сльози –
Ніхто не взяв, не здибив їх на глум:
Горіли почуття! Гриміли чесні грози!
Звивалась злива загадкових дум!
І все було без слів: заламувались руки…
Стогнали коси. Погляд голосив.
З його «шеврона» – в хор – співали круки…
Він забирав її. Голубив. Нею снив.
Я не спитав нічого… Ніч. Земні процеси
Скрипіли за вікном. Мінорно сніг ішов.
До біса все було! Всі «альфи…», «мерседеси»!
Всі спікєри! Прем’єри! Всі проґреси!
У нас кипіла! Нам зоріла чвалом!!
Нам знемагала!!!
Домагала шалом!!!! До нас тулилась зболена ЛЮБОВ…
 
***
Варфоломіївська-Вальпургієва ночі.
Надривом максима. Фанатами різня.
Нестерпні в смерть.
І вщент не ймуть-не хочуть
чужої віри. Заженуть коня…
У мило. На кривавицю. До спраги.
Повєси. Дуелянти. Палачі.
Горлянки виріжуть! На це наснаги
клянуть у Господа! Й присяжно на мечі!
Головорізи! Ловкачі! Зачинці!
Чий крам пече ще теплі рундуки!
Брунатний смерч одрубаних мізинців.
І трупне місиво, затяте на суки.
Бандити. В злодіях. Заводи-задираки.
Спокусниці. Без сорому. Без страму.
Корсети! «Бюзи»!! В замануху ср…ки!!!
Аби фортунилося патронесі-мамі.
Коханці. Ловеласи. Рогоносці.
О-о-о, фаворити поножовщини пусті!
О-о-о, принци крові – злі прапороносці!
…Часи і норов у Марґо були ще ті!
ХАЙ ЩЕ ПОБУДЕ…
ХАЙ ЩЕ ПОСВІТИТЬ… ПОЕЗІЯ…
Ти щільно причиняєш сумовиті двері.
Обіймаєш у думці спечалені лави.
Там слізьми на пил – замарнілі панелі.
Роз’ятрене серце роздертої слави.
Вже струпом-коржами взялася долівка.
І стогне ночами згорьоване ліжко.
Розбита лежанка – розпатлана дівка.
І фабули просить розхристана книжка.
Фіранки стулили заплакані вікна.
В суху одридали, намучились сіни.
Збідований ґанок мовчанкою крикнув.
Стужились в неволю полуплені стіни.
Затінена в сутінь забута повітка.
Покоїть ціпи і вмантачені коси.
На вишках цвіте чорна – в мармурі – квітка.
І сохне сорочка, в який ти ще босий.
Нещастям зашерхли беззубі грабелі.
Вовча валка у смуті: сахнулася з мосту.
І драбина у льох, на чотири щабелі.
І живі рушники – на живого, по зросту.
Ти заплакав у сміх. І душа затремтіла.
І тобі на ввесь світ защеміло на лихо.
Бережи, Боже, душу. Не минай, Боже, й тіла.
Одспівала вода – і втопилася тихо.
Розвиднилось: ще, видко, в смерть, зарано.
Десь, певно, на життя пече сукровна кров.
Смиренний дощ послав тобі дорогу ткану.
Ти встав. Розглянувсь. Сплюнув. І пішов.
 
***

Ан. Д

Ніч спадає на твої рамена.
Ніч така розлога і густа.
Ми в ладах, удвох, роса зелена
Закричала на сухих вустах.
М’яко шелестить твоя волога.
Грубо плаче знада молода.
В небесах мовчить хмільна знемога.
Сонце сходить. Жаль тремкий. Шкода.
 
ЛЮДСЬКА ПРИРОДА… ПОЕЗІЯ…
СЬОГОДНІ ЇЇ ДЕНЬ!!!
Голе місто мертвих королів
Розходилось диким балом жертви.
Бал кипів. Без музики. Без слів.
Натовп безпардонно пив і млів,
кров’ю викладаючи пожертви.
Голе місто мертвих королів…
Чадне місто мертвих королів
запосіли в ейфор чорні вдови.
Ешафот гримів. Смертями змив
ненависний трон. І купіль злив
обдала вапном абатні змови.
Чадне місто мертвих королів…
Мертве місто мертвих королів
На могилі спільній здерли шкуру.
Чистий порух розчинивсь-зітлів –
Владне місто мертвих королів! –
В монумент – на воскову фіґуру!
Мертве місто мертвих королів.
Чорне місто мертвих королів…
Тайну винесли на гільйотину.
Закривавлений вогонь тулив –
Чорне місто мертвих королів
На розбиту світську домовину.
Мертве місто мертвих королів.
Де ж той Бог?! Не взяв чужу провину?!
Не зумів! Не висік!! Не посмів!!!
Кляте місто мертвих королів!!!
 
***

Анні

Хвиля сріблить в невідомість.
Сонце упало за море.
Стишена наша повість
Врунить дитячим болем.
Небом хмільна пожада.
Біла – в тумани – мрія.
Млосна солодка вада
Холодом вічним гріє
Тепла задума жасмину.
Затишна тиха мить.
Щастя кричить без упину,
Світла печаль мовчить…
 
***

Ан.Д.

Задощило-замело без нас:
Стомлені серця в зимовій зливі.
Чорний вітер знявся і загас
Там, де ми колись були щасливі.
Голуби забились у вікно –
Вісточку клюють у шибку в парі.
Задощило долю, замело, –
Заніміла й розчахнула хмари.
Та сідає Сонце в береги:
Знову голос твій небесний бачу.
Все вертає на своя круги.
Засміюсь, як в пісні, – і заплачу.

30.06.2018. 16.48. Лук’янівка.

Тягне тягучий дощ.

 
ТОБІ…
Застелені в небо ночі.
Хитка – в позахмарах – земля.
Твій стогін – німий, пророчий.
Втопився у ньому я.
Украдені в Бога ночі.
Твій зашморг – на розкіш – святий.
Знов стогін – на жар!!! – дикі очі:
Вертає на Київ Батий.
Навіки розхристані ночі.
Й вже зовсім, без нас, земля.
Безлике все. Нице. І “прочє».
На світі лиш Ти і Я.

8.07.2018. Лук’янівка. 16.30.

Пасмур. Парить. Лягає на дощ.

 
 
НАСНИЛОСЯ…

Ан.Д.

Обручально-вінчальні ночі.
Битовушно-задушні дні.
Ти і я – і ввесь світ позаОчі.
Ми туманом-любов’ю одні.
Мовчазна Боже-Вільна тривога
Залягла на далекі мости.
Липа – в сутінь: сліпа, безнога.
Ні зрубати. Ні обійти.
Обручально-вінчальні ночі.
Битовушно-задушні дні.
Ми в надії: прийдешні, пророчі.
ВодночАс без людей. Без рідні
 

Солом’янка. Понеділок. Січе дощ.

23.07.2018. 18.40.

 
***

Ан.Д.

Каштани липові. Каштанні липи.
І традисканція шовкАми вІсить.
ЦвинтАрні шопи. Ікебанні кліпи.
Й моя душа серцями ДОЛЮ місить.
І чорнобривці потяглись в морози.
І вбралися на смерть глухі берези.
Та раптом грім!! І блискавиці – в грози!!!
Знайшовся Бог. Поклав липневі тези.
Каштани липові. Каштанні липи.
І традисканція шовкАми вІсить.
Печальні доторки. Печальні схлипи.
Вже лихо спить. І чортівня не бісить.

П’ятниця. Солом’янка. 27.07.2018.

 
***
Ти нестерпно – в розломи – дика
І не хочеш мене ти зовсім.
Я вгамуюсь самотнім криком
І накриюсь колишнім сонцем.
Ти розважна. Ти просто велика.
І краса твоя непохитна.
Міс-Америка – суть безлика.
І в очах твоїх непримітна.
Ти рвучка і покірна до скону.
Й поривань твоїх годі сягнути.
Чи волієш чолом на поклони,
Ачи прагнеш до смерти на Крути.
Путівцем пустельним простую:
Вікна в хату на дошки взяті.
Самотинна бабуся постує
На городі величнім завзято.
В землю вгорбилась на пів-шосту.
Руки грядкою – мов лопата.
Тінь змертвіла – нулями по зросту.
Просить милости в доброго ката.
***
Це моя Україна день новий зустрічає,
Умліває прегарно на всесвітні боки.
Резервацію й ґетто до висот прославляє –
Куди погноєм ляжуть вільні всмерть кріпаки.
Дефіцити з бюджетом. Податкова з придатком.
І дефолти на сальдо. І в емісію фарт.
І тубільці у ярмах рвуть і пруть сіножатки.
На інсульти . На кризу. На довічний інфаркт.
Це ж моя Україна двадцять сьомий милує!
Колосочки-дзвіночки – пелюсточками: дзинь.
Плодоносить-возносить, воздвигає, дивує –
На гроби. На кадило. На могилу. Амінь.
 
ТОБІ. ДОВІЛЬНЕ.
Ти згубилась. З блакитним плащем.
Й загорнулась. В зажурену зірку.
Я на здибах! Розносами! В щем!
Зациганив! На зламану гілку!
Ти знайшлася. З блакитним плащем.
Запостила в туман. Нашу долю.
Ти в намисті! В коралях! А ще:
В рушники. В нашу тиху красолю.
Ти навіки. З блакитним плащем.
Раєм-Щастям. В Князях-Дрімотою.
Я закутавсь. Вітрами. Дощем.
І подався. Уніч. Дрімотою.

3.09.2018. 23.38

 
***
Дощі-дощі-дощі-дощі…
Зависли десь над хмарами.
Нестерпні вогняні плющі
Вже в’ються злими чварами.
Сніги-сніги-сніги-сніги…
В хурделицю над хмарами.
Все б’ється на своя круги
Задибленими чарами.
Вітри-вітри-вітри-вітри…
В буремний штиль над хмарою.
Вже крок до істини – протри
Спітніле скло – покарою!!!

Вінниця. 9.09.2018. 10.25