Він пішов не озираючись…

 

 

Пам’яті Леоніда Талалая

 

19 червня виповнилося п’ять років, як не стало Леоніда Талалая.

Він пішов від нас, не озираючись назад, забравши з собою таїну своєї смерті і, мабуть, не особливо шкодуючи за білим світом, на якому його зболеній душі жилося не надто затишно і не надто вільготно.

Хтозна.

Певно, скажуть, що відтак його життя і його поезія невіддільні, і саме в рядках його віршів проступають фатальні знаки біди…

Може й так.

А можливо, насправді Поет грав зі смертю, проте людині в цих іграх не дано виграти.

 

Михайло Сидоржевський

 

 

 

Леонід ТАЛАЛАЙ

Уночі зібрався я в дорогу

і почув у тиші голос з неба:

– Ти куди так рано і до кого?

– Я до тебе, Отче мій, до тебе…

 

– Зірку я твою не погасив,

і до мене інша є дорога…

 

– Отче мій, підкошуються ноги,

Отче мій, живу з останніх сил,

що не крок – провалююсь в біду

і, боюсь, до Тебе не дійду…

 

– Не чекай поради і підмоги,

Йди! І дійдеш, –

Це твоя дорога…

 

Раїса ХАРИТОНОВА

 

18 червня

У день цей спекотний,

день чорного сонця,

коли до Царства Небесного

шкутильгає

(шкутильгатиме вічно)

пам’ять,

серед імен рабів божих

(що за гроші —

наче пісок —

пересипають

у церкві)

немає твого, мій суджений

(доведений чи самозасуджений?),

нема твого імені.

На могилі лише гайлардія

грабіжникам цвинтарним

усміхається херувимами.

Світ у дружбі з твоїм дантесом.

Чорна совість у білих шатах.

Брехня силіконова

претендує на «міс України».

Бог заохочує всіх прощати.

Календарів не купую.

Про чужодальні едеми не мрію.

У притулку сентиментальної старості

живу –  ні собі, ні людям.

Ти повсякчас зі мною,

хоч тінь одна.

У калейдоскопах уривчастих снів,

простирадлах, безсонням зібганих,

лабіринті німого

і нескінченного моно/діалогу –

ти і тільки ти.

Нездоланна відстань

не має значення.

Як споночіє,

пам’яті кінострічка

біжить, наче поїзд вночі,

з минулого,

де щастя живе ще у всьому,

де надія, любов і віра

ні приворотним зіллям,

ні зрадою не розділені,

і шляхетна латинь не маскує

смерть у любов чи хворобу,

де на всілякі бажання

є ще снага і здоров’я,

і рятівна соломинка

не висмоктує з пальця кров,

де…

Та що там казати, любий,  —

життя у пам’яті більше,

ніж насправді у мене лишилось.

 

Володимир

БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Наважився на входження

у плоть надземних веж.

Заплутав рік народження

і дату смерті теж.

 

Лишивши колумбарію

золу – тягар вини,

небесного глосарію

тлумачить віщі сни.

 

Горить занадто високо

його зоря-свіча.

Її земного вислову

мені не вистача.

 

Довірливого дотику

очей і стиску рук.

Таїн бароко й готики

у єдності сполук.

 

***

А в тім, що ми живі ще,

заслуга іменна.

Хоч Сірін – птаха віща

ще й іншу правду зна. –

 

«Трима тебе напруга

й зухвальство ремесла.

Читальника і друга

поблажлива хвала.

 

Живи! Вирощуй слово,

спокуси уникай.

Інакше загадково

помреш, як Талалай».

№12 (200) 16 червня 2017