Він пішов не озираючись…

 
 

Пам’яті Леоніда Талалая

 
19 червня виповнилося п’ять років, як не стало Леоніда Талалая.
Він пішов від нас, не озираючись назад, забравши з собою таїну своєї смерті і, мабуть, не особливо шкодуючи за білим світом, на якому його зболеній душі жилося не надто затишно і не надто вільготно.
Хтозна.
Певно, скажуть, що відтак його життя і його поезія невіддільні, і саме в рядках його віршів проступають фатальні знаки біди…
Може й так.
А можливо, насправді Поет грав зі смертю, проте людині в цих іграх не дано виграти.
 
Михайло Сидоржевський
 
 
 
Леонід ТАЛАЛАЙ
Уночі зібрався я в дорогу
і почув у тиші голос з неба:
– Ти куди так рано і до кого?
– Я до тебе, Отче мій, до тебе…
 
– Зірку я твою не погасив,
і до мене інша є дорога…
 
– Отче мій, підкошуються ноги,
Отче мій, живу з останніх сил,
що не крок – провалююсь в біду
і, боюсь, до Тебе не дійду…
 
– Не чекай поради і підмоги,
Йди! І дійдеш, –
Це твоя дорога…
 
Раїса ХАРИТОНОВА
 
18 червня
У день цей спекотний,
день чорного сонця,
коли до Царства Небесного
шкутильгає
(шкутильгатиме вічно)
пам’ять,
серед імен рабів божих
(що за гроші —
наче пісок —
пересипають
у церкві)
немає твого, мій суджений
(доведений чи самозасуджений?),
нема твого імені.
На могилі лише гайлардія
грабіжникам цвинтарним
усміхається херувимами.
Світ у дружбі з твоїм дантесом.
Чорна совість у білих шатах.
Брехня силіконова
претендує на «міс України».
Бог заохочує всіх прощати.
Календарів не купую.
Про чужодальні едеми не мрію.
У притулку сентиментальної старості
живу –  ні собі, ні людям.
Ти повсякчас зі мною,
хоч тінь одна.
У калейдоскопах уривчастих снів,
простирадлах, безсонням зібганих,
лабіринті німого
і нескінченного моно/діалогу –
ти і тільки ти.
Нездоланна відстань
не має значення.
Як споночіє,
пам’яті кінострічка
біжить, наче поїзд вночі,
з минулого,
де щастя живе ще у всьому,
де надія, любов і віра
ні приворотним зіллям,
ні зрадою не розділені,
і шляхетна латинь не маскує
смерть у любов чи хворобу,
де на всілякі бажання
є ще снага і здоров’я,
і рятівна соломинка
не висмоктує з пальця кров,
де…
Та що там казати, любий,  —
життя у пам’яті більше,
ніж насправді у мене лишилось.
 
Володимир
БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Наважився на входження
у плоть надземних веж.
Заплутав рік народження
і дату смерті теж.
 
Лишивши колумбарію
золу – тягар вини,
небесного глосарію
тлумачить віщі сни.
 
Горить занадто високо
його зоря-свіча.
Її земного вислову
мені не вистача.
 
Довірливого дотику
очей і стиску рук.
Таїн бароко й готики
у єдності сполук.
 
***
А в тім, що ми живі ще,
заслуга іменна.
Хоч Сірін – птаха віща
ще й іншу правду зна. –
 
«Трима тебе напруга
й зухвальство ремесла.
Читальника і друга
поблажлива хвала.
 
Живи! Вирощуй слово,
спокуси уникай.
Інакше загадково
помреш, як Талалай».

№12 (200) 16 червня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал