Великдень у сльозах

 

Поема

Василь МАРСЮК

 

Я люблю в саду палити листя,

нині перед святом і палю.

Завтра Паска. В хаті моя Христя

щось пече і смажить. Я ж димлю.

 

Поглядаю все убік Донецька,

що їжачить труби вдалині:

хоч би звідти банда чужинецька

не стріляла в ці святкові дні.

 

Що ще хочуть? Мар’їнка ж не їхня.

Розбомбили шинний наш завод,

навіть в школах вибиті всі вікна…

Муляє їм хата й мій город?

 

Ось товчусь на пенсії помалу,

пораюся днями у саду.

А моїх ровесників не стало –

у могилу звів підземний труд.

 

Наша шахта, правда, вже закрита,

бовваніє тільки терикон –

аж руда від сонця піраміда –

наче запеклась шахтарська кров.

 

Пласт вугільний тут був нікудишній,

ми в забої тислись, мов кроти.

Не прості були часи колишні,

та діждались більшої біди.

 

Терикон тепер – військова вежа,

наче на долоні – весь Донецьк.

Звідти як не стрільби, то пожежа,

а то й гуркіт танків – хай їм грець!

 

Мар’їнка – усе ще Україна,

а Донецьк – якась вже  ДНР.

Що дала кацапам ця руїна?

і кінця не видно їй тепер.

 

Ну, їх к бісу! Завтра свято. Клином

ген летять у небі журавлі.

Завтра, певно, стрінуся із сином –

він – танкіст, неподалік в селі.

 

З Києва приїхав добровольцем –

Україну, каже, захищать.

Ріс Андрійко справедливим хлопцем,

не ховавсь від лиха у кущах.

 

Кликали його близькі друзяки

їхати в Канаду, де комфорт,

та розкоші він послав до сраки

і за хліб тут вкалує, як чорт.

 

Другий син з Москви аж обізвався,

бо на заробітках там Іван,

і якась робота в нього ласа,

теж дзвонив: «З’явлюсь, як партизан!»

 

Цей проворний, знає, де копійку

і знайти, й покласти. У Криму

він добрячу дачу звів, ось тільки

довго не сидиться там йому.

 

Кличе нас із матір’ю до Криму,

там, мовляв, спокійно, як в раю…

А на кого тут же я покину

батьківські могили. І мою

 

хай тут хлопці вириють у глині,

ген, там на узгірку  степовім.

Хочу спочивати в Україні –

я уже обом їм заповів.

 

… Вдосвіта я не пішов до церкви –

дуже вже не наш московський піп.

Христя повернулась зі свяченим:

«Батюшка п’яненький там, як чіп!»

 

Розговілись, та й синів чекаєм,

хоч якийсь приб’ється до батьків.

Слава Богу, що стрільби немає!

А буває жарко з двох боків!

 

Що поробиш? Прикордонна зона.

Річечка Осикова – кордон.

Супляться донецькі терикони

на один наш ближній терикон.

 

Під обід діждалися Андрія,

у військовій формі – капітан!

А під вечір ще одна подія –

на авто під’їхав наш Іван.

 

Сидимо під вишнею надворі.

Тихо. Тепло. І парує чай.

Слухають вгорі знайомі зорі,

як тече розмова, мов ручай.

 

А розмова вже дійшла до греблі,

і засперечалися сини.

«Ви тут досі всі живі та теплі,

бо Москва ще не веде війни» –

 

Це – Іван. Андрій одразу в піку:

«Ну, а хто стріляє по батьках?!

Отаким хохлам слід бити пику –

на московських казяться хлібах!»

 

«Ану, бий!» – підскочив до Андрія,

пістолет наставивши Іван.

«Не лякай! Я теж стріляти вмію!» –

і Андрій теж витягнув наган.

 

Мати, як побачила, зомліла…

«Ви ж не воріженьки, а брати!..»

Я між ними став: «Якщо здуріли,

то стріляйте в мене! Ти і ти!»

 

Опустили голови: «Пробачте!»

«Хай вже  вам пробачить божий суд!

Як тепер я житиму? Ви краще

вбили б нас із матір’ю отут!»

 

Відвели до хати бідну матір.

Я синам сказав за ворітьми:

«Вас обох прийму у рідній хаті,

як нарешті станете людьми!»

 

Той – в один бік на своїй машині,

той – у другий голову поніс.

Ну, а ми із Христею в хатині

вже себе не бачимо від сліз.

 

«Чом ти так суворо? Це ж синочки…»

«А вони забули, хто ми їм?

Україну довели до точки –

тут нема прощення і своїм!»

 

Ось такий, Христино, в нас Великдень.

Значить, святкувати нам не час.

Біситься кругом кацапський злидень,

баламутить Київ і Донбас.

 

Ех, минули роки молодецькі!

Шахта відібрала їх за гріш…

А з-за терикону над Донецьком

місяць вже кривавиться, як ніж…

 

01.12. 2016

№7 (195) 7 квітня  2017