Великдень у сльозах

 
Поема
Василь МАРСЮК
 
Я люблю в саду палити листя,
нині перед святом і палю.
Завтра Паска. В хаті моя Христя
щось пече і смажить. Я ж димлю.
 
Поглядаю все убік Донецька,
що їжачить труби вдалині:
хоч би звідти банда чужинецька
не стріляла в ці святкові дні.
 
Що ще хочуть? Мар’їнка ж не їхня.
Розбомбили шинний наш завод,
навіть в школах вибиті всі вікна…
Муляє їм хата й мій город?
 
Ось товчусь на пенсії помалу,
пораюся днями у саду.
А моїх ровесників не стало –
у могилу звів підземний труд.
 
Наша шахта, правда, вже закрита,
бовваніє тільки терикон –
аж руда від сонця піраміда –
наче запеклась шахтарська кров.
 
Пласт вугільний тут був нікудишній,
ми в забої тислись, мов кроти.
Не прості були часи колишні,
та діждались більшої біди.
 
Терикон тепер – військова вежа,
наче на долоні – весь Донецьк.
Звідти як не стрільби, то пожежа,
а то й гуркіт танків – хай їм грець!
 
Мар’їнка – усе ще Україна,
а Донецьк – якась вже  ДНР.
Що дала кацапам ця руїна?
і кінця не видно їй тепер.
 
Ну, їх к бісу! Завтра свято. Клином
ген летять у небі журавлі.
Завтра, певно, стрінуся із сином –
він – танкіст, неподалік в селі.
 
З Києва приїхав добровольцем –
Україну, каже, захищать.
Ріс Андрійко справедливим хлопцем,
не ховавсь від лиха у кущах.
 
Кликали його близькі друзяки
їхати в Канаду, де комфорт,
та розкоші він послав до сраки
і за хліб тут вкалує, як чорт.
 
Другий син з Москви аж обізвався,
бо на заробітках там Іван,
і якась робота в нього ласа,
теж дзвонив: «З’явлюсь, як партизан!»
 
Цей проворний, знає, де копійку
і знайти, й покласти. У Криму
він добрячу дачу звів, ось тільки
довго не сидиться там йому.
 
Кличе нас із матір’ю до Криму,
там, мовляв, спокійно, як в раю…
А на кого тут же я покину
батьківські могили. І мою
 
хай тут хлопці вириють у глині,
ген, там на узгірку  степовім.
Хочу спочивати в Україні –
я уже обом їм заповів.
 
… Вдосвіта я не пішов до церкви –
дуже вже не наш московський піп.
Христя повернулась зі свяченим:
«Батюшка п’яненький там, як чіп!»
 
Розговілись, та й синів чекаєм,
хоч якийсь приб’ється до батьків.
Слава Богу, що стрільби немає!
А буває жарко з двох боків!
 
Що поробиш? Прикордонна зона.
Річечка Осикова – кордон.
Супляться донецькі терикони
на один наш ближній терикон.
 
Під обід діждалися Андрія,
у військовій формі – капітан!
А під вечір ще одна подія –
на авто під’їхав наш Іван.
 
Сидимо під вишнею надворі.
Тихо. Тепло. І парує чай.
Слухають вгорі знайомі зорі,
як тече розмова, мов ручай.
 
А розмова вже дійшла до греблі,
і засперечалися сини.
«Ви тут досі всі живі та теплі,
бо Москва ще не веде війни» –
 
Це – Іван. Андрій одразу в піку:
«Ну, а хто стріляє по батьках?!
Отаким хохлам слід бити пику –
на московських казяться хлібах!»
 
«Ану, бий!» – підскочив до Андрія,
пістолет наставивши Іван.
«Не лякай! Я теж стріляти вмію!» –
і Андрій теж витягнув наган.
 
Мати, як побачила, зомліла…
«Ви ж не воріженьки, а брати!..»
Я між ними став: «Якщо здуріли,
то стріляйте в мене! Ти і ти!»
 
Опустили голови: «Пробачте!»
«Хай вже  вам пробачить божий суд!
Як тепер я житиму? Ви краще
вбили б нас із матір’ю отут!»
 
Відвели до хати бідну матір.
Я синам сказав за ворітьми:
«Вас обох прийму у рідній хаті,
як нарешті станете людьми!»
 
Той – в один бік на своїй машині,
той – у другий голову поніс.
Ну, а ми із Христею в хатині
вже себе не бачимо від сліз.
 
«Чом ти так суворо? Це ж синочки…»
«А вони забули, хто ми їм?
Україну довели до точки –
тут нема прощення і своїм!»
 
Ось такий, Христино, в нас Великдень.
Значить, святкувати нам не час.
Біситься кругом кацапський злидень,
баламутить Київ і Донбас.
 
Ех, минули роки молодецькі!
Шахта відібрала їх за гріш…
А з-за терикону над Донецьком
місяць вже кривавиться, як ніж…
 

01.12. 2016

№7 (195) 7 квітня  2017

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал