Ігор ПАВЛЮК
ІРОНІЧНА РОЗМОВА ІЗ СОБОЮ
Осінь.
Літає вода
І тече по Землі вогонь.
Чути наближення сну –
Репетиції смерті.
«Гаспиди, Господи!
Господи-Боже, боронь…»,
Щоби об лід молодий
Тіло душі не стерти.
Страх не у спирті втопить,
А в сльозі каяття,
В тихій розмові з Тобою, собою,
Із кленом…
Біло й болюче.
Чистенько.
Калинно.
Життя.
Золото вмерло.
Чекаєм зелене…
Жовте, зелене, червоне –
Такий світлофор
На перехрестях,
Стежках,
Магістралях у Долі…
Але коли ти із Богом, –
Ти вічний мажор,
Світлий гурман
Очищального болю.
Чуй –
Ненароджені діти як плачуть в тобі
І недоношені вірші вмирають від слави.
Ти ж бо нікого й нічого в цім світі не бійсь
І не бажай нагород від держави.
Та й демократіям різним та «ізмам» не вір.
Демократична лиш Смерть…
Вільні лише божевільні.
Наймудріший –
Хто любить,
Хто чесний і чистий –
Як звір,
Ніжно-пекучий
(Не теплий),
Мов хрест натільний.
Я ж партизаню
У Божій війні зі злом,
Де в ангельських масках,
Як бісер,
Снуються біси.
І свічно.
І вічно.
Й валяється металолом.
І кості валяються.
Й душі летять у висі.
На клавішах компіка болі залишу мої,
Як Моцарт, Бетховен чи Бах
На оргАні костельнім.
А завтра навіки у райські пірну кураї.
Якщо і не в райські…
Аби не в пекельні.
Медовіє осінь.
Лимонніє присмак буття.
Нащадкам показую
Рідні родинні альбоми.
Чекаємо предків.
Із неба парує кутя.
Ідемо Додому.
29 лист. 17.
***
У себе важче йти, аніж у Всесвіт,
Що в льодяній безкрайності своїй
Де низ, де верх, де осені, де весни
Не розрізняє,
Але голос мій
Приймає так, як сіль приймає море.
Приймає так, мов квіточка бджолу.
Від віршів – до молитви я прозорію.
Лікую болем задушевну млу.
Горю.
Гірчу
І горе проговорюю.
Вовк сніг червоний п’є, кусає іклами,
А я кричу у себе, наче в ріг,
Із тими динозавриськами зниклими
До тих щурів,
Що виживають всіх.
Бездомний, наче дим ствола, як вітер,
Гуляю Гуляйполем.
Пустота.
Для віршиків не вистачає літер,
Коли душа все ближче до хреста.
15 берез. 18.
ЖУРАВЛИНЕ
Ранимий ранок.
Зацвіла калина –
Мов піна з рота,
Як останній сніг.
І журавлі вертаються –
Не клином,
А поодинці…
Небо ж без доріг.
Душа моя –
Мов оркестрова яма,
Де щойно скрипка
Втратила струну.
А я – мов журавель
Часів Адама –
На Суд Останній
З вирію вернусь.
Ми ж всі живем
Між вирієм і раєм.
Свою печаль вдягаєм у слова.
Каміння душ
Ми крилами збираєм,
Як журавлине пір’я на жнивах.
Творю себе.
Це важче, ніж поему.
Будую в серці
Гнізда,
ЗАмок,
Храм…
Воюю не з людьми уже,
А з демоном,
Що оселивсь
На березі Дніпра.
Зі мною поруч
Жертви і терпіли.
Кипить, мов кров,
Рідкий граніт Ріки.
І сльози
Журавлинками
Побігли
По серцю –
Наче діти.
Як віки.
А чорнокнижник
З німбом херувима
Опише даль і цей небесний спів.
І виростають в мене за плечима
Великі крила
Райських журавлів.
25 бер. 18,
Волинь
***
Лампадно на душі.
Ні честі і ні слави
Не хочу грішний аз
Від віку,
Від людей.
І радості не жду
Від нашої держави.
А як помру –
Мене
Хтось,
Люблячий,
Знайде…
13 квіт. 18.
***
І слово – Бог…
Ословлюю цей світ.
Обожнюю його молитвословом.
Але навіки я засну в траві
Й травою стану,
Яку з’їсть корова.
13 квіт. 18.
ВЕСНЯНЕ
Пташиний крик ранкової зорі.
Пір’їна чорна падає на душу.
В її глибинах те, що й угорі.
А я щось хочу,
Та ніщо не мушу.
Вишневий цвіт,
Мов сніг у молоці.
Нічніє небо –
Антрацит із кров’ю
Сумного динозавра,
Що в ріці
Густого часу…
Де й себе знайшов я.
Плоть вічності
Прозоріє в пітьмі.
Лампадки душ
Лиш гріють.
Мало світять.
А ми самі,
Болючі і німі,
Бо палимо в собі
Космічне сміття.
Полин цвіте і яблуня,
І даль…
Шипить кривава піна революцій.
І грім гуде.
І булькає вода.
І ангелами
Чортики здаються.
13 квіт. 18.
***
Темно.
Як у відьминім волоссі.
В лісовій хатині сидимо.
Всі мовчать.
Я думаю про осінь
І шашличний нюхаю димок.
Пахнуть зорі,
Світять дивні квіти.
Снить лампадний вогник у душі.
Я один у цілім білім світі.
В чорнім світі відчай свій лишив.
Кидали на мене карти й кості…
Напивався.
Каявся.
Любив.
У тугі глибини й високості
Падав –
І злітав,
Як голуби.
Вороги пропасти не давали.
Я за них молився у церквах.
Пах бузок.
І пеклом пахли шпали,
По яких несу свій сивий прах.
Блискавки – коріння райських вишень –
Сваряться з веселкою за грім,
Бо веселці тишу дав Всевишній,
Як і зорям,
Прадідам моїм.
Білим вовком ще броджу по світу.
Що б не сталось –
Все во благо, все…
Сонно.
Дико.
Юний чорний вітер
Душу мою зоряну пасе.
20 трав. 18.
***
Затоплений часом мій літній світ.
Мандрую.
Нюхаю зорі.
І світло та темінь в моїй крові
Сплітають пісні прозорі
Про все, що я бачив,
Любив,
Терпів,
Теорію струн,
Глибини…
Сказати про що бракувало слів,
Що дихали,
Мов рибини.
В собі я блукав і палив свічки,
Їв м’ясо криваве вишень,
А зранечку,
Вийшовши до ріки,
Зустрів там сина Всевишнього.
І, наче апостол,
Пішов за ним
По сивій воді планети,
Де смерті нема.
Є болючі сни,
З яких виходять поети…
8 черв. 18.
***
Літо.
Дзеркальна тиша.
Десь о четвертій ранку
Хтось мого вірша пише –
Йод на душевну ранку.
В сон не моя дорога.
Мовчки молюсь.
Блукаю
В храмі себе самого,
Сповнений пекла й раю.
Є там і сіль, і туга,
Радість прозорокрила.
Стріну там маму, друга,
Діда і музу милу.
Стріну себе ще того…
І не впізнаю, може.
Адже моя дорога –
Нині дорога Божа.
Йду я по ній нерівно,
Падаю, підіймаюсь…
В храмі себе предивнім
Бачу іскринки раю.
Болю багаття білі
Тут, на Землі вологій.
Тим, що по водах бігли,
Влітку не тре дороги.
23 черв. 18.
***
Порадянське село.
Синьо-жовта церковка.
Скирди.
Хтось в Європі уже,
А комусь дозрівати тут.
Злий душевний вогонь
Гасять люди дешевим спиртом,
Що підступний, мов Змій,
Сиво-красна ртуть.
Тут звіря і зерня
Вже не хочуть родити, родитись…
Наче гнізда зимові в тумані –
Серця гендлярів.
При владі в країні
Перекупки і бандити.
Мені ж уже влада небесна
Якраз на порі.
Мені тепер свічі,
Мов квіти,
Запахли до дна.
І воском гарячим сяйнуло
Коханої тіло.
Мені тепер точно
Для щастя не треба вина,
А хрест і кадило…
Розкаяний грішник,
До себе іду по Дніпру.
Кривавиться світло над світом
Всередині мене.
…Продовжую Битву.
Але й не закінчую Гру,
Допоки мій шлях,
Мов ялинка –
Колючий, зелений.
9 лип. 18.
***
Переходжу на ультразвук.
Всі слова вже давно сказали…
Так мовчить мій маленький внук,
Так гудуть про усе вокзали.
Слово-Логос і слово-звук,
Слово-вітер і крапля крові…
З ним упасти в розрив-траву
Я давненько уже готовий.
Словом сам я стаю уже,
Що мовчить,
Але духом диха.
Переходжу на знак,
На жест
І у Всесвіт кричу
Тихо…
Тихо.
16 лип. 18.
***
Я готуюся стати землею.
А друг мій – клен –
Журавлем хоче стати в осінню пору.
Його листя – мов крила.
Він ще зелен…
Золотиться лише підкорово.
А ставати землею –
Найбільший кайф,
Настоявшись на білих болях.
Ліки наклепів підлих і труту похвал
Переживши,
Як море – поле.
Моя мама Надія – уже Земля.
Я до тебе вертаюсь, мамо…
Полиновим голосом журавля,
Незабутнім душевним шрамом.
Жив, як міг я, у світі кривавім, тут,
І ловив бумеранги долі.
Пустоту вже сприймаю як висоту,
Якій дещо бракує солі,
Закодованій в крові моїй сумній,
Яка прагне землею стати…
Храм-фортеця збудована у мені
Із Землею буде літати.
Чорні діри минатиме,
Злі світи…
Проторує
Свою
Дорогу,
На якій буде далі рости й рости…
Доки ніжно зійдеться з Богом.
5 серп. 18.
***
Предків журавлині голоси.
Спів пташок і усмішки дитячі,
Ще – очей коханих блудна синь,
Рідна доля, що не має здачі.
Ні розп’ять не видно, ні ікон.
Лиш руїни храмів і тополі.
Смерть і доля плачуть в унісон
Над життям настояним на болі.
Мов сирітські сльози, зорепад
По медах солоних горизонту
Тихо, терпко, вічно накрапа
Ради Бога,
А не ради понту.
Темне світло.
Вишиті пісні
Хрестиком
На плахтах домотканих.
І хрестами б’ються навісні,
І стріляють в спину наркомани.
Трохи книжник,
Трохи фарисей, –
Хтось іде крізь душу Додомоньку,
Де хати без вікон, без дверей,
Хоч зорею інкрустуй іконку.
На душі скловатяно тепер.
Зла печаль.
Кривава піна сходу…
Що ж,
Вважайте –
Я уже помер,
Залишившись в пам’яті народу…
14 серп. 18.
***
Бездомним псом
Прибилася печаль.
Перехрещу.
В собі шукаю небо.
Там мама жде.
А тут жде онуча.
Мені все менш
Від цього світу треба.
Тернове світло падає на дим.
Свічками плачуть храми білосніжні.
А я, мов море, зроблений з води,
Такий солоний, вітряний і ніжний.
Моя душа, мов рибка золота,
Бинтує рани піснею простою,
Яка тече, як річкова вода,
В епоху бунтів, воєн і застою.
Тернове світло.
Золото мовчить.
Мовчання в світі –
Золото назавжди…
Бездомний пес.
І знову вічність – мить.
А мить –
Як вічність.
Боляче від правди.
18 серп. 18.
***
Травмована правда.
Мій внутрішній храм.
Зореліт.
Епоха модерну умерла…
Здивований космос.
Душі моїй зболеній
Кілька мільярдиків літ,
А тілу моєму сьогодні
Десь пів на восьму.
До вечора котиться Сонце
Безсонне моє.
Мов райські рої,
Замість нього
Являються зорі.
Хтось бісів колише,
Хтось воду освячену п’є
У масці вертепній.
Хтось серцем,
Мов сльози,
Прозорий.
В раю чи в дурдомі –
Не знаю,
Де кінчу свій шлях.
Багато поетів
Предивно вертались Додому.
В дитинстві до себе літав я
На трьох журавлях.
А нині до себе лечу
На хресті золотому…
22 серп. 18.
***
В дитинстві моєму я вірші писав на природі:
На піску, на воді, золотому листочку верби.
Тепер мої вірші уже віршеняточок родять,
Як сльози – сльозину,
Як геніїв родять баби.
Травою заріс уже голос дитинства мойого.
Лиш камінь могильний тримає душевне тепло.
І я по дорозі до Бога загляну до нього.
Під ним моя мама…
А зверху зорі НЛО.
Тепер пишу вірші
В блокнотах, у компах, на грошах…
Усе матер’яльне – невічне…
Бо вічний лиш дух.
Усі мені предки здаються душевні, хороші.
А вірші стають молитвами…
Як в райськім саду.
9 верес.’18.
***
Хочеш – слухай…
Хоч – мене не слухай.
Бачу, вірш мій піснею стає.
Карстова печера мого духу
Не приймає зміїв і гієн.
Журавель стає зорею…
Вірю.
А зоря пізніше – журавлем.
Мов поганський бог
Із серцем звіра
В християнський увійшов едем.
Я також вночі про нього думав.
Совісті солоний голос чув.
Наче струни електричним струмом,
Болем омузичнював свічу.
Зирять зорі, наче вовча зграя,
На душі хлібину золоту.
Я ж свої манатки вже збираю
У дорогу дорогУ, оту…
Де мене чекають душі предків,
Де мене зігріють зорі ті ж…
А наразі хай горить газетка,
Що друкує вірші золоті.
Хай тіла зігріє…
Адже душі
Пестить тільки Божа благодать.
А поет – мов яблуко на груші,
Що воскресно вміє умирать.
13 жовт. 18.
***
Хай блаженна душа на подушці сльози відпочине.
В білу сажу снігів знов безстрашно полине… полин…
Восени відчуваю гострезно, що тіло – зернина,
А земний оцей світ – водяний а чи вітряний млин.
Біла мУкамукИ…
Піч гаряча –
Пекельно –
І – райськи…
Все це мусим пройти:
Стати хлібом духовним навік.
У холодному Всесвіті
Теплі окрайці –
Ми –
Душею живі.
Чорні діри навколо
Нас прагнуть у себе втягнути.
А Всевишній нас любить
І руку з пітьми подає…
Ми ж набралися болю у світі
Й гіркої отрути,
Бо ж боролися «за своє».
А «своє» – лиш душа,
Молитовні тіла у любові…
Інше –
Ловлення вітру,
Суєт суєта.
Я відчув, як стає
Струмно-боляче
Логосом слово.
Сам же вірш написав
Про Христа.
Скоро сніг золотий
На поблідлі листочки осяде.
Десь далеко озветься
Найтонша ранима струна.
Запалю свій камін.
А для Музи куплю шоколаду.
І пошлю усе…
Скоро ж весна.
22 жовт. 18.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал