таємні стосунки тіней…
інстинкти собаку навчили
що слова замовчують життя
вірш про трагічну розлуку
(без шмарклів і сліз)
одномоментно
вона проснулась а я припинився у відчуттях
при повній відсутності зору слуху
інших природніх чуттів організму
наставала втрата
як простір для існування
як сіре в білому шумі
коли світло нічого не показує
лише швидкість відстані між нами
що неухильно зростала
і часу що стрімко вповільнювався
позначали її присутність
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
я зрозумів – вона – чи вже тепер щось
ніколи більше не засне
і не прокинеться
здається потім – чи колись – були слова
якісь не її мені
мов пташенята музики що не проклюнулися з нот
***
кольори тягнуть за обрій
по одному сухою палітрою
1-й понеділок 7-й фіолетовий
сутінками хворі
пусті банки вимагають
більше фабрик кольорових
і я палаю у присмерку
своїм дерев’яним серцем…
я втомився від часу
терплю а тримаю
любов бога серед людей…
якесь горе дурне…
якесь щастя чиєсь…
ось благають – мить зупинися
хто домігся чи ж встиг зрозуміти
де ділось життя
господи мій нещасних
прийми від мене все що тобі
треба
все найкраще що я створив
мене
і ще трохи часу
для когось
ми всі як непотрібне дитя перед абортом…
за мить до смерті перед дивом народження
***
неписьменний самогон і освічена вода
в контраверзах
а я шукаю істину де ще не видно дна
мертві поети найкращі
але пишуть живі
серце мовчи
хто тебе слухає коли печінка болить
***
собака моєї матері
ще з цуценяти жив старечим життям
любив її
остання радість на цьому світі
що десь є пекло а там ще гірше
ніж нам господь тут милостивий
прозрів як злодій в каятті –
я так влюбив в себе ісуса
що піде й він зі мною
далі буде….
чекайте змін у слові
іловайськ
ніч плинула по дитячому мамина…
та прийшов суворий як макаров
чорний день
привітався коротко – не сци…
я повзу по землі
як по стелі постелі
сон шепоче не застеляй мене
смерть благає не покидай мене
я повзу по ріллі
наче дзеркало по стіні
в ньому світло сліпуче
пробило тунель
у цій війні домовин з гробами
чиїсь очі пусті
стали мені запиналом
апостроф в комі
я бродяга київських провулків
не догнати мені вулиць в червоних ліхтарях
як зграя різнокольорових негритянок
вони проносяться сковз мигально жовтячи
поворотно вищальні
добра собака і
я іду рідним містом чужий
на фасадах сердечка – з вогню холодець
нецензурне звучання ієрогліфів
а правда і кривда одна матрьошка
бути собою занадто тісно
і моє бути виходить у прет-а-порте
в котрого відразу черговий че
запитує – чи …
первачне мочило висушує горло
мій удав приточився з порожніх пляшок
а в плямі пива знайшлась таємниця
ніби в слові рукиноги посередині м’який знак
ь як…
от чорт мене вкусила добра собака
сука така…
живу і ще дещо
не вільно в імені моїм
шукати самоназви
є нема
та поза цим щось відбувається
у видозміні був
як рік тебе нема
а новий знову за старе
і моя втрата перетворена на простір
між мною й нескінченністю
між нічого і все
як стіна відчуття
і моє не моє стало
наступивши на горло
смерть стає лагідною
це ж не моє серце
невагоміє між любить і не любить
щоб обірватись
серед ромашкового поля
зима у простирадлах
мамо………….
***
надрив самотності
знаки глюки на губах –
з гербарію посмішок білим кольором
рисочки надломані
пустоту його я роздвоюю –
чорна лінія мій спектр
смикнулась секунда назад
вернулася кров голубою
якою юшкою вмиється серце
таким буде колір солоний
рівно пусто холодно
нечутним голосом торкають кроки
оглянувшись
я ловлю лише пам’ять в щезноті обличчя
небо кривилось кривавилось блідло
вітер плач
вимерли птахи до самого дна легень
душі спливали у залишки чорного
і тверділа діра акварельного неба
я віршик вертикально аж до п’ят
у м’ятому плащі
як той світанок загубився в сутінках
ви не помітили мене
***
квіти
ти оплакувала їх дітьми
вони серед літа сохли
ти намагалася не жить
коли п’яне життя верталося в блювотину
і приходив навиворіт чорт
ти казала привіт сину
як усі жінки на старість
ти сподівалася бути таємною матір’ю ісусу
всю правду розказала своєму собаці
він здох у чужім підворітті
профіль з лівого виска пролився на бруківку
я думаю це він мене придумував
потаємність мов хащі сонячних зайчиків
мовчазним поглядом тиняючись у прозріннях
я випрошував якогось доброго дива
та ні одне слово не знало про що я кажу
буває так збрешеш собі що й мама не зуміє
я переповнений сентиментальними
нікудидіватами
я знаю слово ні на всіх мовах землі
вони кричать його хором
і фауна і флора
мамо ти правильно зробила що померла
в тебе залишився ще один постріл з труни
як рисочка з ні –
***
єдиний переможний жест жінки
розкинуті стегна
красиві дають зразу
коли тобі захочеться щось навзаєм
з тебе не залишилося вже нічого
хіба що не при тямі відчуття
свого тепла в чужому тілі
***
піщинка в пустелі
колективна самотність
місцями просвітлене нерозуміння
всі прихильності відхилено
я безіменно злий
споглядаючи торфяний димок
смаковими рецепторами
вухам своїм очам своїм …
ні звуку ні віри
розбрелися внутрішні голоси
лягли кістьми в суцільний череп
тужить словами мислений вітер
болить чого ніколи не було
чи бути могло
найпевніше побачення в морзі
хтось таки прийде кудись забере
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte