Ти духом в височінь зійди!

 

Із циклу “Моє життя через призму сьогодення”

 
Тетяна КОМЛІК
 
 МОЛОДІСТЬ І ВІРА
 
I
Є в місті Лева в Україні
Поліграфічний інститут.
І славна молодь в часоплині
Освіту здобуває тут…
 
Надав нам Львів в той час наснаги,
Духовних злетів і чеснот.
Ці поривання й переваги
Вели до істинних висот.
 
II
Цвіли каштани на Підвальній *
У скверику, що нагорі.
Науки вчили там запально
Ми з Ковтуновою Лілі
 
Під кронами дерев могутніх
У світі дивної краси.
(О спогади ці незабутні!)
Аж до ранкової роси
 
Блукали в зорях і надіях,
І прояснялося чоло…
Багато щастя в наших мріях
Для людства зіткано було.
 
Домівкою став гуртожиток,
Де вирувало все тоді.
Скромненький мали ми пожиток,
Росли щасливі, молоді,
 
Такі натхненні і завзяті,
Зухвалі, милі мрійники,
Що за ідею на багатті
Могли б згоріти залюбки…
 
III
Так де ти, Лілю Ковтунова?!
Кордони розділяють нас…
Про тебе думаю я знову
У надвечірній тихий час
 
І дякую тобі так щиро
За радість років молодих.
Живе в мені ще світла віра,
Що й ти плекаєш в серці їх.
 
Про Україну, Львів прекрасний
Якої думки зараз ти?
Невже й тобі, як іншим ясно,
І ти кричиш до хрипоти,
 
Що тут всі начебто фашисти!
(О, телебачення бридке!)
Але, якщо душею чиста,
Хіба повіриш у таке?!
 
Згадай же українську ласку,
Привітність і квітучий мир…
Невже потрапила у пастку
І Путін також твій кумир?!
 
Згадай ти мову солов’їну,
Як дружно ми жили колись.
І помолись за Україну,
І за Росію помолись…

* Підвальна – вулиця у Львові

 
СОНЕТ ДЛЯ МАМИ

 Присвячується світлій пам’яті моєї мами,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 Клавдії Іванівни Комлік,

 (26.12.1929 р. – 27.12.2014 р.),

 учасниці Другої світової війни,

 невтомній трудівниці на благо України

 з трудовим стажем близько 60 років.

 
 
Прийшла весна, тебе немає з нами,
Померкла неба вічного блакить…
Лиш в пам’яті і серці ніжність мами,
Яку лелію вдячно кожну мить.
 
О, наша рідна Берегиня роду,
Пішла ти в кращі Вишнього світи,
Та залишила свого серця вроду.
Тепер з висот небесних нам світи.
 
Ти сіяла добро й порозуміння,
Працюючи невтомно на землі…
І гріє нас очей твоїх проміння,
 
Хоч ти сама в космічній далині.
Ти надвисоко від страждань тілесних.
Світи завжди нам із вершин небесних.
 
 БУВ ТИ В СТРОЮ

 Присвячується світлій пам’яті

мого тата,

 Івана Прокоповича Комліка

 (05.01.1929р. – 03.05.2014р.),

 учасника Другої світової війни,

 самовідданого, невтомного

трудівника,

 який віддав праці на благо України більш як 60 років,

 який завжди був у строю життя.

 

 Батьку рідненький, туга жагуча
Серце сповила і рана болюча
Знову і знову душу терзає.
Болю та відчаю спину немає.
 
Вже не зустрінеш біля порога,
Так ти далеко – у вічності Бога…
Далі без тебе жити повинна.
Ти мені вибач найбільшу провину:
 
Трапилось так, шкодую я гірко,–
Я і не знала, що ти моя зірка.
Справи твої – то сила-силюща,
Справи й чесноти твої невмирущі.
 
Був ти країни відданий сокіл.
Батьківська мудрість у небі високім,
Сяє, як сонце, чистим промінням.
Я намагаюсь набути це вміння.
 
Батьківська чесність квітне весною,
Мій вона світоч і завжди зі мною.
Батьківська сила поруч із нами,
В полі вона пророста колосками.
 
В серці своєму був ти естетом,
Світлим художником, ніжним поетом.
В спадок залишив мені свою вдачу.
Світло твоє у безмежжі я бачу.
 
Вірші тобі при житті не писала,
Іншим писала, тебе обминала.
Думала встигну і шансів доволі,
Це не зійшлося із планами долі.
 
Батьківська відданість плине у часі,
Був ти в строю, ти не був у запасі.
Мужність твоя в боротьбі за свободу
Житиме так, як і мужність народу…
 
ТРИПТИХ. ВИСОЧІНЬ…

  Світлій пам’яті моїх батьків –

 Клавдії Іванівні Комлік та

 Івану Прокоповичу Комлік

 присвячується

I
Як довго гостювать
зосталось?
 
Посіла думка на чолі:
Як довго гостювать зосталось
Мені на крихітній землі,
В яку все людство закохалось?
 
Хвилює думка знов і знов,
Живу із нею я постійно.
Невтомна праця та любов –
Чи захистять мене надійно?!
 
В які нові живі світи
Полину після гостювання?
Чи зможе теж туди ввійти
Духовне все моє надбання?
 
Моя любов, моє життя,
Ви ж не закінчитесь стихійно!
Яке чекає майбуття?..
Чи вплине віра благодійно?
 
II
Ти духом в височінь зійди!
Говорить мудрий чоловік:
“Життя без віри – це найгірше,
Короткий у людини вік”…
Про віру роздуми у вірші.
 
Прожити треба на землі,
Щоб згадку по собі залишить,
Не щезнути у темній млі…
А потім вічність душу втішить.
 
Іде людина в небуття,
Коли кінчається дорога…
Та спалахне нове життя –
Безсмертне, в вічнім лоні Бога…
 
З маленьких рочків і завжди
Мене навчала рідна мати:
“Ти духом в височінь зійди,
Про душу треба свято дбати!”
 
Той, хто духовно не воскрес
На цій землі, у цьому тілі,
Піднятись мусить до Небес,
Поки живе, поки ще в силі.
 
III
Горімо! Хоч і мить одну…
Життя людини – мить одна
Для вічності, де вимір інший.
Хто усвідомив це сповна,
Леліє душу той найбільше.
 
Людське життя – трагічна мить…
Зійшовши, зірка враз погасне.
Як запах квітки, відлетить
Життя людське – таке прекрасне.
 
Наш дім – це космос-океан,
Безсмертні тільки душі наші.
Щоб не спіткав гіркий обман…
Наповнимо духовні чаші!
 
Горімо! Хоч і мить одну…
Бо світло в океан віллється,
В космічну вічну цю весну!..
І Істина свята збагнеться!..
 
У ВІЧНОСТІ ВИСОКІЙ
I
Плине час у вічності високій…
А чи, може, він віки стоїть?…
Як душі безмежно одинокій
У такому світі далі жить?…
 
Лиш до світла прагне і любові
Ніжна радісна душа оця.
Творить всесвіт у своєму слові,
Щоб уславить Вишнього Творця.
 
Та не до вподоби силам темним
Світлу душу мудрості віддать.
І не вперше це катам нікчемним:
Душу почали вони терзать.
 
Смуток без жалю її стискає,
Сумнів роздирає на шматки.
Чи душа лиш в мить тяжку страждає,
А чи муки тягнуться віки ?…
 
II
Благодатне марево чарівне
Душу приголубило у сні…
Забриніло раптом світло дивне
І з’явились образи ясні…
 
Стрепенулася душа співоча,
Скинула кайдани темних сил:
Бо відкрилися духовні очі.
Не страшиться більше чорних стріл.
 
Знов шепочуть їй вітри космічні
Про святе божественне буття.
І самі галактики одвічні
Пестять душу, як своє дитя.
Знову в душу зорі зазирають
Та співають їй пісні свої,
І всі разом палко надихають,
Щоб спасти від відчаю її.
 
Не відчуть цього душа не може,
Що Усесвіт їй Любов несе.
Хай в ній сила Божа переможе
Та ще вище душу піднесе!
 
ЗАПЛИВ – МІЙ ЗЛЕТ
I
Згадала знову свій заплив
У тім бурливім океані.
На березі наш гурт аж млів:
Кричав – “Вернись!…”, – поважній пані.
 
Англійською гукали всі –
Подія в Штатах відбувалась.
Пливла… Не чула голосів,
Бо з океаном я кохалась…
 
Співала знов душа моя,
А я пливла безперестану…
Так, знову в цьому лоні я,
В жаданім лоні океану!
 
Хто плавав так, як я колись,
Той добре знає поклик моря:
“Пливи вперед і не барись,
У цій стихії менше горя”…
 
Щоб повернути, ні, не я.
Заплив – висока насолода.
Вода рідніша, ніж земля.
Заплив – мій злет, моя свобода!
 
А скільки їх в житті було…
Тепер усі не пригадаю.
Поморщилось моє чоло –
Їх тисячі, я точно знаю.
 
II
В Криму було найбільше їх…
У ріднім Чорнім синім морі,
Яке для Криму – оберіг,
З яким кохались сонце й зорі.
 
Голубили пестливо всіх
Його лазурні чисті води.
Воно здіймало хвилі втіх,
Я смакувала моря вроду…
 
Тепер від ночі до зорі
Хвилюється і стогне море.
Де українські кораблі?
Чому його спіткало горе?
 
І Україна вже не та,
І море зовсім іншим стало…
Запливів мала безліч я,
Та все ж таки було їх мало…
 
 
 
 
Редакція «Української
літературної газети» дякує пані Тетяні Комлік за фінансову
допомогу газеті.
 
 

№21 (183) 28 жовтня 2016