Тут сто звитяг

 

Микола ПЕТРЕНКО

 

ПОЛЕГЛІ…

Був дикий степ. Понині вітер свище.

Шумить  гінкою звабою ковил.

Тут сто могил – за терикони вищих.

Тут сто і сто,  тут сто і сто могил.

Тут в глиб землі лягли козацькі душі,

Здіймався в горде небо рідний стяг.

Тут сто могил. Тут вітер сльози сушить.

Тут сто могил.

Тут сто і сто звитяг.

 

СПАВАЄ І. КОБЗОН

Весна понад шахтами тулиться,

Вогнями іскрить терикон:

«Мой адрес нє дом і нє уліца…»

Співає Іосіф Кобзон.

 

А оплески – залпами! Мало ще?

Співак у екстазі завмер:

Від дому лишилося згарище,

По вулиці мчить бетеер.

 

Метлялися ген під колесами

Забуті народом пісні:

То ж як воно там із адресами?

В Мордовії є запасні.

 

ГОРІЛА ХАТА

Вогненний смерч. І край садів – причал.

Ще вибух, ще!.. Це  страшно, це гармата.

Горіла хата. В хаті хтось кричав.

Він вискочив чи ні? Горіла хата.

Над хатою клубився чорний чуб:

За чий же гріх така жорстока плата?

Той дикий скрик – напевно, Бог почув.

Він вискочив чи ні? Горіла хата…

 

«КОЛИ ПОТЯГ…»

У бліндажі, перетерплім  від вибухів,

Де півсутінь, мов острах, зрина…

Заспівай мені тихо-претихо

Давню пісню, про те, що весна.

 

Заспівай – про замріяні очі,

Про чекання юнацьких забав:

«Коли  потяг у даль загуркоче…»

І святе: «Так ніхто не кохав…»

 

Ми долюбимо – вір мені, дівчино,

Бо ж весна, бо сто вір, бо розмай!..

Нас із щастям ще буде повінчано,

Попри все – ти мені заспівай!..

 

ОТ І СИН ПОВЕРНУВСЯ

От і син повернувся – неділя уроча!

Обтесала синочка війна препогана:

А що в того синочка нога парубоча,

А що друга в синочка нога дерев‘яна.

 

Мати стіл накривала, вино наливала,

Мати постіль стелила: спи за трудну дорогу!

А сама й не заснула, а сама цілувала,

Так, оту дерев‘яну відстебнуту ногу.

 

Гей, то казка й не казка, то вигадка п‘яна –

Покотилася вдаль над столоченим світом:

Син прокинувсь та глядь – а нога дерев‘яна

Забуяла під ранок калиновим  цвітом!..

 

 

 

 

 

 

Василь МАРОЧКІН

 

БІЛІ КЛЯВІШІ ФОРТЕПІЯНО

Білі клявіші фортепіяно,

Розбудили, сполохали ніч.

А в касарнях співали п’яно…

Межа протиріч.

 

Десь гуляли, пили ремонтери,

В товаристві знайомих повій.

І витали в повітрі химери,

В Петербурзі – столиці новій.

 

Заглядала у вікна нічка,

Прислухалась до жартів і фраз…

А в убогій кімнаті жевріла свічка,

І над аркушем чистим – Тарас.

 

ТА П’ЯНА НІЧ…

Та п’яна ніч дала йому коханку.

Дзвенів кришталь, наповнений вином.

Чужа жона шаліла до світанку,

Лиш пасмо кіс тремтіло над чолом.

 

Не в мужа поцілунках і обіймах,

В екстазі корчиться його жона.

А всупереч закону – благовійно,

Коханець вип’є всю її до дна…

 

І раптом, він поглянув ненароком,

В провалля пам’яті, до грішних душ пустот…

А тьмяна люстра своїм мертвим оком,

Дивилася на блуд цих двох істот.

 

Скрипіло ліжко в дорогім готелі,

Стогнала жінка в новизні чуттів…

А мертве око люстри, що на стелі,

Сміялось в божевільнім забутті!

 

В БОРДЕЛІ

І крізь припухлі від вина повіки,

Вбачалась його впевнена хода…

В екстазі танку вже злились для втіхи,

Старий мурин і дівка молода!

 

Жага юначки й досвід ловеласа,

Їх спільне ложе біс не омине…

Він буде пити тіло її ласо,

Аж поки ніч з утоми не засне.

 

Світанок стріне поглядом байдужим.

Клен гілкою постука у вікно…

Коханець спить. Хоч і старий та дужий…

Кривавилось у келихах вино.

 

***

Божий Син став по той бік ріки,

І сіяв його білий хітон.

Наче хмари, внизу пропливали віки,

Нас вогнем зустрічав Фляґетон* .

 

І вчувались: прокльони, плачі та виття…

Жахні шерехи темної ночі.

Ми покірно, як вівці, ішли в небуття,

Лиш з любов’ю дивились Спасителя очі.

 

*У древніх греків – вогненна річка в потойбічному світі (Авт.).

 

№12 (200) 16 червня 2017