…Цих дерев, цього каміння я торкатимусь рукою

 

 

 

Сергій ТАТЧИН

 

ТИТАНІК

на обрії чутно машини в стальній утробі.

шалені гвинти розтинають і пінять воду.

ніхто не врятує й нічого уже не зробить,

Титанік зими на очах набирає ходу.

 

цей грудень ввійшов і поставив питання руба.

сніги невагомі – як попіл у Хіросімі.

на відстані вірша я бачу дими і труби,

пливе корабель, що привозить щоразу зиму.

 

я чую у трюмах чужинську гортанну пісню,

я вірю у зиму як присуд – в щорічний фатум.

і те, що вона минає – це добре, звісно,

погано – що довга, погано – що сніг не з вати.

 

погано – що холод, що кожна її сніжинка

увічнює самість – у цього одна причина:

оцей корабель і на ньому єдина жінка –

зима з голубими, як небо чи лід, очима.

 

я чую команди, свистки, і чужу говірку.

матроси із льоду ворожі мені і хижі.

старпом починає відлік, а боцман звірку.

та я не боюсь – уторік я отак і вижив.

 

мене не лякає нічого – усе відносно.

я вірю в свободу – нехай і умовну поки.

і навіть зима, з даниною по віршу з носа,

мене не лякає – ні безум її, ні спокій.

 

лякає єдине – мовчання, і щось між нами,

що можна назвати межею – вона, зазвичай,

як вишитий віршем на споді небес орнамент,

в якому сплелись воєдино любов і відчай.

 

в цієї любові – ні шалу, ні зла, ні блуду,

і навіть у відчаю – жодних ознак печалі.

в німому мовчанні, я просто стою між люду

і просто чекаю, коли корабель причалить.

 

САМЕ

саме грудень – звикаю до снігу, невдовзі звикну.

у такої зими перспектива прожити довго

й закохати у себе не всіх, а хоча би того,

хто чекав не її, не її виглядав із вікон.

 

я поволі занурююсь в неї – відходжу саме.

в білосніжну красу, у сліпучу весільну цноту.

у нестачу тепла, що дзвенить, як висока нота,

під важкими – до сказу – сталевими небесами.

 

саме думаю – що говорити такій красуні.

чи слова невагомі – вагомі рішучі вчинки?

ще немає кохання й немає на те причини,

просто відстань між нами тане, а з нею – сумнів.

 

я відходжу від осені – в себе приходжу саме.

у холодних взаємин одні безумовні плюси.

в ці стосунки із жару й холоду – all inclusive!

чи не стати її коханцем – найкращим самим.

 

саме впевнююсь – все складається, як повинно.

чи не я для цієї ролі обрався кимось.

чи не хочеш кохатись зі мною, прекрасна зимо,

нас чекають хрусткі простирадла і білі вина.

 

а допоки – я бавлюсь словами, віршую саме.

не лякає нічого – над нами один Всевишній.

навіть те, що весною коханців назвуть – колишні,

і прощальні сніжинки між ними впадуть сльозами.

 

 

СНІГ

сніг прийшов у Вінницю вночі,

як і вірші, – я тут ні при чім.

я не кликав, а вони прийшли –

звідкілясь з грудневої імли.

 

сніг – як звістка, що тебе нема.

вірші – потім. головне – зима.

головне – пізнати пустоту

уночі на вінницькім мосту.

 

чорна річка, з вогником на дні,

розтинає місто по мені.

все довкола ділиться на два,

в першу чергу – вірші і слова.

 

білий сніг, що тане на льоту –

як одвічна віра у сльоту,

у негоду, в нежить, в дрижаки,

в пустку шафи, в ній – у вішаки.

 

тут висів твій одяг. він тут жив.

все, що він по собі залишив,

це солодкий запах, тишу, тлін

і жагу розведених колін.

 

я не вірю в жодну із чеснот:

цнота цнот – марнота із марнот.

вірю в сніг – як спадок після нас,

як в сакральність, як в іконостас.

 

я б йому молитися почав,

кожен день по віршові – хоча,

навіть вірші зайві. навіть я.

ця молитва ніби нічия.

 

ніби голос – в небо чи з небес,

в тім і в іншім – порівну тебе.

в цій молитві стільки сталих рим,

що вона дієва до пори.

 

сніг – як опік, навіть – як тавро.

чуєш, сестро? звісно, чую, бро.

бачиш, сестро? бачу – білий пух,

сіру землю й чорний Вінні Буг.

 

ЗРЕШТОЮ

зрештою, весна – це тотальна ніжність,

екстатично запійна, неконтрольована.

коли з інших – весело, а із себе – смішно,

коли непередавано легко, кайфово, кльово.

 

коли небеса наді мною і в мені – тотожні,

та не передати фарбами, бо немає кольору.

коли хочеться бути в Парижі художником,

чи в Немирові, при церкві, сторожем і столяром.

 

коли хочеться любові, а її – навалом!

і все довкруж – для неї, чи її віщує.

коли тебе прощають і люблять, а тобі все мало,

чи коли до обіду не знаєш, де заночуєш.

 

коли світ тримається не на черепахах і китах,

а попервах – на  пролісках, а затим – на рястові.

коли кожному стрічному кожна зустрічна – та,

і він її готовий аж до літа вкрасти.

 

коли кожнісінький рух – обережний і скупий,

і не тому, що економиш якісь там сили,

а боїшся наполохати весну,  – якби

все довкола справдилось, то було б красиво.

 

зрештою, весна – це не пам’ять, а надія

на те, що коли за руку мене в темряві береш ти,

щоразу прозріватиму, що лиш тебе хотів я, –

це кохання, зрештою.

 

ПО СУТІ

це – весна, вона прекрасна! а іще вона минає.

я іду тобі назустріч – над Південною Рікою.

цих дерев, цього каміння я торкатимусь рукою.

а дерева і каміння будуть ластитись навзаєм.

доки я іще при тямі і нічого не накоїв,

треба їхати до тебе – там ніхто про нас не знає.

 

тож візьми мене з на тиждень із цієї порожнечі,

аж кудись туди – за обрій – в передмістя – за собою.

де в сусідньому будинку плачуть скрипка із гобоєм,

де розмірено вростаєш у прості буденні речі –

у сумирну тишу, в побут, у годинник з мідним боєм,

і у вірші, а не в прозу – кожен вечір, кожен вечір.

 

щоб від вечора до рання пізнавати ніч як сутінь,

не ворожу і не хижу, а байдужу – це як данність.

і вона у нас не перша, і не ми у ній останні,

голі й босі перед нею – чи роздягнені й роззуті,

що взаємно. і між нами – ні добра вже, ані зла, ні

навіть пам’яті про річку, що текла для нас по суті.

 

ХОЧ РАЗ

рожеві хмари труться об горіх

вони пливуть нізвідки – у нікуди

і їм кайфово й вільно угорі

навіщо їм якісь там десь там люди

 

навіщо їм ці клопоти внизу –

наївний я дурненька ти і решта

оцей непотріб – п’янки гульки сум

який з собою вже не забереш ти

 

він так отут і лишиться мені

посеред хмар – на дні рожевих вікон

до передозу слів до скону днів

аж геть увесь – одному чоловіку

 

його не те щоб надмір – просто з ним

я вже не хочу з іншими дуріти

нехай вони і кращі та вони

вже не такі – коли перегорів ти

 

він перманентний – ніби і не він

та я у сумі – профі гуру дока

якщо я бачу церкву – буде дзвін

якщо я чую дзвін – настане спокій

 

я буду з ним як з другом – навіть ні

я передумав – буду з ним як з братом

його найбільше в східному вікні

вернись хоч раз – собі його забрати

 

ОЗИВИСЬ

літо прийшло з-за Немирова, з бузьких мілин.

я не заскочений – саме таке і чекав.

сонце і вітер. а я почуваюсь малим.

класу до восьмого пам’ять тривка і крихка.

 

все, як тоді. ніби я і не знаю про світ

того, що знати не варто. чи рано іще.

Лондон і Скот. Достоєвський. Стругацькі і Свіфт.

овочі й фрукти. гітара. кохання і щем.

 

я не відвожу очей від розверстих глибин.

в них віддзеркалення позанебесних висот.

вітер і сонце. й тотальна свобода, якби

не годувати кролів, не полоти осот.

 

літо – як віра. як присуд. як синє тату.

дві наполохані літери – сойка і крук,

що прилетіли до мене, а я вже не тут.

я поза голосом, поза обценьками рук.

 

що мені лишиться після цієї весни?

як скоротити підшкірний словесний запас?

сонце і вітер. хоч вітер тікає. а з ним

те, як рибалив, косив, відпрацьовував, пас.

 

літні канікули млосні й тягучі, як час

після купання – отак би лежав і лежав.

це як не знати що треба спинитись. хоча,

нащо спинятись, якщо невідома межа.

 

вітер і сонце. засмага. завзяття і млість.

варто замружитись – хочеш злетіти у вись.

чуєш, тебе перша дівчинка кличе в імлі?

не озивайся. заради Христа, не озвись.

 

НІБИ

небо крихке і синє

ніби і не осіннє

та вересневий вітер

вже долітає звідти

 

ніби безодня часу

липень лишень почався

та невловимо тоскно

бо нависає космос

 

звідти зове і кличе

голосом чоловічим

хтось назавжди далекий

як перелітний клекіт

 

там одкровень заграва

і вереснева злива

вірші приходять справа

проза приходить зліва

 

й тиша така ночами

ніби життя статичне

ніби без нас відчалив

липень в осінню вічність

 

ніби й не літо нині

і не спекотне ніби

ніби слова невинні

ніби над ними німби

 

ЛИПЕНЬ

із чого почати? із того, що літо пройшло.

із того, що Вінниця в липні розморена й хтива.

і з того, що – спека, повітря довкола – як скло.

і спроба писати – як подвиг, читайте – як диво.

 

цей липень – як море – тримає на грудях мене,

а потім виносить, як рибу, на вінницький берег.

і я байдикую. та з кожним змарнованим днем

радію, що світ відкриває незлічені двері.

 

щоденні маршрути. мохіто по шість п’ятдесят.

у Вінниці спека. в Тернополі спека. в Берліні.

бавовняні квіти над Бугом опівдні висять.

а я засмагаю на тлі віршування і ліні.

 

цей липень як смузі. як пиво. чи як шаурма.

еклектика зла – запорука здорового глузду.

нічого не мати. чи мати усе, що не мав, –

різниці немає – чи порожньо, врешті, чи пусто.

 

я чую безмежжя, розверсте над квітами хмар –

цю музику сфер, що у липні звучить в до-мінорі.

і те, що за літом одразу можлива зима,

написано хвилями слів на липневому морі.

 

цей липень минає. відчутно. принаймні, мені.

коли видихаєш, то це відчуття – перед вдихом.

у кожному «так» вже вчувається справджене «ні».

і в небі ночами незвично мінорно і тихо.

 

і тиша така, що дурієш. не можна ж отак.

безмежжя і космос. мовчання. молитва і віра.

насподі небес – екстатична присутність Христа.

насподі землі – симетрична сполоханість звіра.

м. Вінниця