Це так свічечку ставлю Христу, А молюся… Варавві

 

Володимир РАБЕНЧУК

 

 

ВИГАНЯЮ З КІМНАТИ

МЕТЕЛИКІВ

Ніби мігрантів з Америки,

виганяю з кімнати метеликів:

ще нікого не з’їли,

доларів не просили,

а я виганяю їх, –

звірів красивих.

Розумію, що манить  –

вертатись з міграції –

провокаційна весна

вже не види, а й нації…

Наче барвисті цигани,

бароном керовані,

Тірас-Дністер п’ють метелики,

через весь килим мальований.

 

Не маю ні фобії,

ні зла особистого…

Але – вимітайтесь,

нІчого виснути..!

Бо звідкись я знаю

чим воно кінчиться:

мігрант окупантом

через мій килим прокільчиться.

 

Кільця галерні імперії Римської

тільки про це мені

в Тірасі й зблискують;

а Кутлубугі красиві

нащадки носаті –

праяничарно! –

підтверджують це удесяте.

 

Так що беріть

свої колірні крильця у лапки –

й не залишайте на килимі

жодного кокона в згадку!

…Ніби мігрантів з Америки –

виганяю з кімнати метеликів!

 

А вони, вдаючись до презумпції,

вже  пилок в килимок

золотий підкладають корупції…

А в безвиході, красотою чіплячі,

розжалоблюють

ще й вичікують, чи не заплАчу…

 

Віками тренуються

на беззахисних у доброті,

от і наша свобода –

безвідмИчно у їх животі…

Здається, я плАчу…

То чим же ще раз заплачУ,

якщо волі

жодного разу не бачив,

а тільки про неї чув?!

                                                25.08.2017

 

ХОЗАРАТ ВИКОЛИСУЮ ПИШНИЙ

Час настав, що й себе величаю,

а за що – і не вІдаю…

Як вірую, то й так колядую, –

що за пЕршістю в світі – бідУю;

за дрУгістю – позичаю;

а за трЕтістю – не віддаЮ.

 

Не судіть мене – я вже судимий

як не знати чий пІдданий…

ХозарЯнам РосІрію вимурОвую

в Україні, зашамАняній кров‘ю

під шашлично-невинний дим

зозулястого східного півня.

 

Ніби мене хто якою отрутою…

Як вужЕві – РосІрії в пащу…

ХозарАт виколисую – й сам засинаю.

А прокинуся перед синами,

то ярмулку із тюбетейкою плутаю,

а онукам брешУ: це все – ваше!

Видно роботу мою в натурі:

хозарАт росірІйський – пишний!

В нього стіни і мури

з тої сАмої номенклатури,

що цілує

Володимирів прапор, як гУру:

не у свЯтість, а в дишло…

 

Геть у сні величаюсь – мастак!

КручУ

чорно-білі видіння діряві…

Як у сні голосУю, то голуб клює

по руках, по сльозах,

що душа моя ллє…

Це так свічечку, сниться,

я ставлю чомусь

саме тим, хто в менІ

розпинає Христа,

а сам, вибачайте, молЮсь,

лякаючи жінку під боком, –

Варавві.

          2017, Одеса

 

БОГДАН І ВЕДМЕДИЦЯ

Церква святого Богдана,

як стражник

у шелюшавім шоломі – он де:

колірні скельця вітражні

вибиті через одне.

 

Дивно якось вона

світом цим журиться:

зламаний хрест її в небі – ножем…

В Бельцах

Богдана Хмельницького вулицю

церква не кидає й не стереже.

 

Не стереже,

бо уже й не встерЕжує, –

хто там із лучників чи лихварів

преображають брунатну

на бежеву

грізну ведмедицю  у вівтарі,

щоби Святого Богдана`

імперії

перелюбила…між битого скла…

Того – Христового! –

що за Галерія

(в триста десятому) –  голову склав.

 

Схоже,

як і над Богданом Хмельницьким  –

тисяча триста роками пізніш –

лапу ведмедиця мружно,

мов кицька,

держить,

москельський маскуючи ніж…

 

Держить ще й досі вона

самодеЕжно,

пазурі гострить мені попід лоб.

Кров’ю багряний,

мій піт крізь одежу

крапле золоттям

церковних оздоб.

 

Й через розшиблені

шиби обмерзлі

дивляться глибше в молитву,

ніж в твердь,

ті, що під лапою

стійко пощезли

не за Богданову правду на смерть.

 

Й далі щезаючи,

тихнуть і бліднуть

під пазурами

в малиновий джем…

 

…Свічку Богданові ставити ніде:

всі свічники –

у ведмедиці вже!

_______

 

*Йдеться про Святого Богдана Адріанопольського, якого за часів римського імператора Галерія (310 р.н.е.) за відмову – зректися Христа – кинули на розтерзання ведмедиці. Але та, піднявши лапу над праведником, прагнула йому лише сподобатись,  ревниво не дозволяючи навіть мусі всістись на його обличчя… (Андрей Шептицький. Дітям про святих і праведних. Львів, 1942).

                                                                        1966, м. Бельци, Молдова – 1974, Львів

 

ТОРІШНЯ КАРТОПЛЯ

ПРИ МІСЯЦІ

Не висовуйся – ша!

Не чекають тебе на поверхні епох.

В льох тебе знову… В льох!

 

І картопля зішкурилась,

наче ландшафт

на Місяці

поміж вулканів двох.

 

Брата на вилах лівша…

І одночасно з вулканів

на брудершафт

п’є із живою мертва душа.

 

Що там дивитись – ша!

Парость космічна гибне потроху…

Звикла картопля,

як грішна душа,

до абсолютної тихості льоху.

Ша!!

                                      26.05.2017

 

ЗАРУЧНИКИ ХИМЕРИ

Океанічний ще й північний свище

порожній вітер до кишень в дірках…

Жадана Воля вже не говірка,

якщо лишився з неї тільки пищик.

 

Океанічна й чорноморська сіль

якщо уже й сльозі дитини сниться,

то це тихенький і добренький вбивця

вливає евтаназію в наш біль.

 

В чужі Босфори, – не в свої початки –

відносить смерч заручників химери,

підставивши припнутих до галери

на рОзруб, як мечем, хвостом  косатки.

                                                                        2016

 

ДІЛИМО БЮДЖЕТНИЙ

КОРОВАЙ

Ділимо бюджетний коровай

так прозоро – аж дірки в паперах.

В частоті словесних коливань

язики, мов весла, на галерах…

 

Неподільне ділимо, бо вже

змови дух витає в дзьобі чаплі…

Власне, це бюджет і не бюджет,

а його лиш щонайменша крапля.

 

Але й цю краплину розіп’ють

жадобливо-дружні жмОти й жмОті…

Правдоборців чаплі розіпнуть

й заклюють на власному болоті.

 

І залишать тільки від стрільців,

що бомбили корупційні звички,

грім… від перекинутих стільців,

й блискавку тонку…від запальнички.

                                       2014

 

ДУЖЕ ХОЛОДНА ВОДА

Дуже холодна вода

В СнИводі`досі вирує.

Дуже голодна орда

вже не повернеться всує…

 

Що поковтала – стоїть

поперек шлунку і кишки.

Сім кровотечних століть

в неї від того відрижка.

 

Дуже холодна вода

брязкає в стріляні гільзи…

Смертно кусає орда:

ось-ось впадЕ – не підлізьте!

 

Дуже холодна вода –

в СнИводі й пальця не вмочу…

Хилиться в бік наш орда:

як упадЕ – потолочить!

В бік наш хилилась орда

в ніч на Івана Купала…

Там її глина руда

і прикопала, де впала.

_______________

 

*СнИвода – річка неподалік містечка Уланів Вінницької області, в якому влітку 1362 року, після переможної битви загонів козаків-русичів, левітів, збродників і литовських військ по  фронту фортець, у яких засіла Орда (Хмільник-Стара Прилука-Липовець-Зозів (Чозов, Джузів)-Очеретня-Кальник-Дашів-Погребище), були страчені три внучаті спадкоємці Чингісхана – полководці й визискувачі Поділля і Брацлавщини  Кутлубугі-хан, Хаджибей-хан і Дмитро-хан. (За матеріалами краєзнавчих праць Миколи Дороша та Олександра Рогового, 1985-2015 роки).

                                                                        2015

 

ЙДЕ ЧЕРЕДА

Мама вдягла мене, як промінця,

що завертає на пашу худобу:

дрокова бобочка без комірця,

рапсова кепочка – сонцю подоба.

 

Ще кукурікає ранок лишень,

сонний спориш випаровує іскри;

навіть шпаки у смарагдах вишень

ще не проснулись – клювати і їсти…

 

Раньше за всіх під ворота привів

теплу корівку свою і красиву.

Мордочку й вим’я Квасолька в траві

ніби зеленим малює на сивім…

 

Та озивається шлях із пилюч:

йде череда – її чути далеко.

Вслід їй вже й тріскає сонця обруч,

ніби яйце витікає на деко…

 

Череду прудко вожачка веде,

а пастушок ледь встигає кумедно…

…Звідкись я знаю, що жити людей

саме худоба навчила – чередно!

                                                                                                1966-2016, Зозів