Триптих передгрозовий

 
Георгій БУРСОВ
 
Я  ТАК  ВТОМИВСЯ
Я не люблю, коли мене підштовхують,
як далі жити врочисто оголошують.
Тих вчителів не забере й глибока яма –
вони плодяться ще з часів Омар Хаяма.
Мені огидно! – названі Сталінами
переписалися хутенько Лінами.
На честь вождя ще названі Владленами
крокують з синьо-жовтими знаменами.
Мені набридло бачить нац.героїв
– муштрованих таємних поліцаїв.
Мені осточортіли ваші вибрики –
патрійотичні на майдані викрики.
Мене судома зводить й затуляє рота,
щоразу підступає ця бридка нудота –
коли сім сорок бачу в вишиванках,
в національно-камуфляжних забаганках.
Мені болить, коли я бачу рідний Київ
обпльований, ще й в матюках-помиях.
Від сорому щодня тікаю до Європи,
з донбасу лже-киян, й від мера-остолопа.
Грабунки,   руйнування – хижаки-заброди
керують містом, краплені з колоди.
Мене кидає в регіт, коли бачу,
як в комуніста на боку – шабля козача.
Як секретар райкому – колись рум`яновида,
на українську переклада псалми Давида.
І хочеться мені бодай навік заснути,
до матінки землі щокою пригорнутись,
коли я чую заклик «Слава Україні!» –
та знов від лідера повзуть гебешні тіні.
Замість писати летаргійного сонета –
моя рука продовжує шукати пістолета.
На владне черево навішено броню –
вже піддані не вірять у його брехню.
Моя зіниця ока на кінці прицілу.
До виконання вироку секунда – до відстрілу.
Якщо не ти, то хто? Убий же ту потвору!
Банк-злодій заслужив на кару, най сувору.
Ніколи не любив я на кістках будівлю:
гешефт  на людях і дітьми торгівлю.
Я так втомився… Дайте ж мені спокій!
…В криваве небо… відлетів мій… сокіл…
 

 2017р.

 
НІЖ  ДІДА  САПСАЯ
…І нарешті прийшла межа:
дядько об землю брязнув цебра
і сунув за халяву ножа
так, наче під власні ребра…
 
МИКОЛА  ХОЛОДНИЙ
(«Дядько має заводи і фабрики», 1963р.)
 
Сапсай вірив у бога, що на хресті.
Дбав, щоб вдосталь було молока
і до лампади масла.
Скільки літ йому – був байдужим до почесті.
То ж лампада у діда ніколи не гасла.
 
За образами в кутку заховав штик-ножа,
щоб у сусідів охочих не мулялись очі.
Вздовж города у нього розквітла межа
– білі мальви світилися місячно в ночі.
 
Всім селом нещодавно прогнали попа,
був з Москви, і пиячив з церковної каси.
– Цей з Майдану прийшов! І чуже не хапав!
Не хвилюймося більше за наші припаси.
 
Новий – рай обіцяв всім вірним в селі.
Прожене всі хвороби, і збільшаться статки.
Наслухалися люди багатьох вчителів,
та обрали його, бо клявся знизить податки.
 
Потомилися люди благати щастя у бога.
Обіцянкам попівським, ой, хотілося вірити!
…У похмурого діда Сапсая на серці тривога.
Став за рогом у церкви махорку курити.
 
Половину негайно віддати зі збіжжя?
Ненажері московському навіть й не снилося.
Вдвічі більший податок на бездоріжжя?
І терпіння в Сапсая за край перелилося.
 
Звідки й коли з`явиться людям добрий піп?
Цей – приход не уступить,  вп`явся зубами.
Старий дід Сапсай ще не оглух й не  осліп,
і не забув, як шлях у війну стелив ворогами.
 
Кров фашиста й енкаведиста пам`ятав дідів ніж,
що з тої війни схоронивсь у кутку за іконами.
Обітниць не давав він не переступати
кривавий рубіж.
…На городі Сапсая тим ранком мальви
розквітли червоними.
 

2017р.

ПРИДВОРНИЙ  ПОЕТ
Давно князівський прах розвіявся світами.
В родинні склепи гетьмАни дружно полягли.
Цареві холуї пропали безвісти разом з царями.
…Лакеї віршомази нові костюми одягли.
 
Від Бріоні, Версаче, чи з секондхенду –
мерзенна суть холопа не зазнала змін.
Від ненажерних піраній родженний,
прикидається людям – я милий дельфін!
 
Владі душу віддав в оренду,
Не як у всіх його шлунок, і особливе меню.
В поколіннях рабом наплоджений,
у закривавлену ватру свободи
привселюдно підкидає вогню.
 
Вождів минулих настанови пам`ятає:
літати низько… плавати тихенько…
Про всяк випадок «Магнікор» ковтає.
Картковий шулер банк зірвав хутенько.
 
Поеми пише про світання і кохання.
У шанувальниць в лайках потопає.
…З Донбасу чути стогони й благання.
Його  ж обходить… й міцно засинає.
 
Він чує солов`їний спів у райських кущах.
В душі його чарівна скрипка награє.
…Німий жіночий стогін застиг на попелищах.
Кривавий шеф його країну в карти програє.
 
Міського голову як мантру славословить –
той грошенят відстриже від бюджету.
З солодким медом знов віршів наплодить –
постануть у книжковій черзі до клозету.
 
З трибуни співає: люблю Україну!
– юрба шаленіє від оплесків.
Продовжує, – мова одна і єдина!
І у поклоні квіти кладе обеліскам.
 
Вправно все робить, не підкопаєш.
Досвід бо має чималий – вождів вшанування.
Привітання з Незалежністю будь-кому розсилає…
Архіви попалено!
То ж немає його в сексотах перебування.
 
Чекав він… чекав… із серцебиттям…
– нарешті  грамоту має «Заслужений»!
Воду спускати в гальюн, й виносити з хати сміття
за пів плати – віршомазом уже надолужено!
 
Тетрадрахми Іуди – варте творче його життя.
Холуйським потом навіки просмерджений.
Сталінсько-брежнєвським срамним званням
довічно   з а с у д ж е н и й !
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

2017р.

№15 (203) 28 липня 2017