…Тоді тільки Бог приїде на Україну

 

 

Тата Рівна

 

Сливи

Сливи, – кажу я їй, а вона мені – перса!

Сливи, – кажу я їй, – подивись он зліва

Злива, – каже вона, – буде злива

Певно обсиплються сливи…

Сині серпневі солодкі

Спокусливі

Сливи

Узяв би їх пес!…

Зліва чи справа чи просто піднявши очі –

Хочу їх, хочу їх, – каже вона, – їх хочу

Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,

Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли

Небо тримати, сливам тримати долоні

Понад усе люблю їх щойно, коли медові,

Понад усе люблю їх потім, коли солоні, –

Каже вона, – дивися які чудесні

Ці сливи небесні

Я їй кажу – то їж!

А вона мені – ні, не можу

Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто

Тоді, видко, буду

А зараз не можу під ніж таке диво –

Сливи, – каже вона, – які сливи!

 

Коли…

Коли згине останній гебістський послід –

Вже розкладеться на атоми та плями,

Тоді тільки Бог приїде на Україну,

Стане ногами,

Торкнеться руками

Ляже обличчям на землю її вологу –

І заридає, як батько, а не як Бог,

Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна

Що вчився добре в своїй божественій школі.

Й за жодних обставин, тобто – ніколи

Не сплутає Україну й о(у)країну.

Як той, хто проти всіх камуфляжів

Й не схвалює хрестові походи.

Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.

Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом

Коли не всі вітри – його коні,

Коли не всі ріки – його жили.

 

Інколи Бог довіряє ідіотам,

Які усе палили б й усе – спалили….

 

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,

Бо кров, зварена з залізом, кружить,

мов пластівці.

І скаже тихенько апостолам, що він – контра!

Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,

Яка розстріляна чужими татами чи мамами,

Яка заморена у муках й стражданнях

Христових –

Стала маленьким янголом смерті й нині

в міських дворах

Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре

Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток

Ламати ребра кволим.

Але прийшла пора… на все прийшла пора –

І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

 

Коли згине останній гебістський послід,

Вихрещений в соборах, вивчений

за кордонами,

Виплеканий у купелях чужих сліз.

Коли перестануть летіти кістки з-під коліс

Божественого байка –

Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!

Ви – живі, ви – подоба моя – люди,

Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,

Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих –

А поки!

Діти

Упирів, пийте кров дітей своїх!

А мені –

Дайте спокій!

 

ПСАЛОМ НА СІМ ДНІВ ТИЖНЯ

(із циклу «бур.штин»)

 

І

не мотоцикла а мотопомпу

я буду байкером цих боліт

сім поколінь моїх предків бились об лід

А Я НА ЛЬОДУ СВОЮ ПАРТІЮ ВЕДУ

на нових колесах на дисках титанових

у блискучих нових ковзанах

усі ах

усіх нах

хто не зміг подолати ляду свого льоху

хто лишився на дні той не їздить а стогне при гноєві далі

я ж веду тебе в танці моя металева крале

я танцюю я їду потроху

я помпую я тисну педалі

я глибше я далі

я бачу що боги не палять глину

не боги обпалюють глину

люди

Я БОГОМ ПОСТОЮ ПОБУДУ Я ВИМИЮ

ЦЮ ПАСКУДУ

Сиру Землю!

 

ІІ

КАМІННЯ Ж НЕ ЇСТІВНЕ КАЗАЛА БАБА

ну що там знала та темна жінка

в них чоботи у сім’ї були на п’ятьох

вона їх взувала по п’ятницях

то був короткий день у школі

вона була баба дурна

дурна баба

вона… –

 

смола бурштинова тепер їстівна

 

це наче перша холодна страва

якщо не пропустиш зліва

коли не прокліпаєш справа

коли заклепаєш у ці болота сорок друзів своїх у гробах

з почорнілої вільхи

ти станеш тоді відчувати смак бурштину

присмак гіркий терпкий тонкість п’янку –

ЦЕ ПРЕКРАСНА ХОЛОДНА СТРАВА

це хороша страва на поминки

і не тільки

 

ІІІ

одного дня я узяв свій реманент

примітивний бензоінструмент

для брудної води

пішов туди

 

я похапцем йшов а повітря ставало липким

страх чіплявся до мене лоскотав за литки

але я тоді уже напевно знав – баба дурила мене

каміння їстівне!

без сумніву їстівне

ВОНО НАСИТИТЬ МЕНЕ

 

ІV

я вісім років

вісім років уже на льоду

на тонкій крижині на шкірці ока мого Полісся

веду свою битву я соло своє веду

я мию на совість –

до біса до біса до біса

гальма

тут трійця святих – я бурштин та Гальбин

глибоко-глибоко помпую соки помпую спокій

я вимию кості усіх тих семи поколінь

що бились об лід наче риби не знали покою

я спокій намию і дітям й онукам своїм

вони вже не знатимуть

скільки ж він коштує

ЯК ЖЕ ЦЕ ДОРОГО –

СПОКІЙ!

 

як же це тяжко мати покої й не мати покою….

 

V

заляжу глибоко-глибоко

в гробу із сирої землі

і брудна вода мене виплаче вимиє десь по весні

як крига розтане як диски титанові

зблиснуть грайливо на сонечку

лід проломився

моє фуете – невдале

визнай це друже врешті

визнай ти ж можеш ТИ КОСТІ СВОЇ ОГОЛИВ –

ЩО ТАМ ТЕПЕР СЛОВА – кажу я собі –

 

а баба була права

права була клята покійна баба

зустріну –

скажу їй це

викричу просто в лице –

КАМІННЯ ВДАВИЛО МЕНЕ

каміння не їстівне!

 

VI

останні мої слова були лайкою

а бог – він старий вже –

він всяке таке не лайкає

він знав ЯК я змерз у тій воді пролежавши зиму

зненацька торкнув за плече промовив – сину

осьде тобі лопата а там печі

кидай собі з ранку до вечора

зігрієшся

мерзнути більше тобі не стане

у пеклі по Цельсію плюс мінус тисяча шістсот шістдесят –

температура плавлення титану

 

зізнаюсь тобі – ми давно там вгорі маємо

згубну звичку

ловимо на живця

А ТИ – НА ЖИВИЦЮ ПІЙМАВСЯ

тож кидай сину сумлінно

смолу ту до печі

підтримуй

температуру згоряння тліну

сім наступних твоїх поколінь житимуть

на Поліссі

утопиться в копанках твоїх нащадків шість чи вісім

 

будуть провалюватись під лід гинути на ходу

ЦЕ ПЛАТА ТВОЯ ЗА ВХІД ДО МОГО ДОМУ НЕ З ТИХ ДВЕРЕЙ

 

працюй вже сину

а я піду

у мене ще гори гробів нерозібраних сину

лежать там при вході чекають своєї долі

у мене щось настрій не той

по зимі прихопило спину

та й руки вже кволі –

я давній таки єврей

мені вже ого скільки тисяч літ

і я все довбу свій лід

А ТИ ГАДАВ ЩО ВСЕ ПРОСТО…

Володарю Розсипів

сім наступних твоїх поколінь

я покладу на офіру Сирій Землі

своїми тілами вони позакривають ями

які ти нарив

СИНУ ПАЛИ ВЖЕ

БО ПЕКЛО СХОЛОНЕ

дивися

каміння тонни

ти ж недарма його мив

ти ж недарма помпував не витискав гальма

у своєму розритому як кладовище Гальбині

настарчив як бачиш стачить на років зо триста –

тої смоли – кочегарити оцю грубу на всю губу –

 

то й пали!!

 

VII

і він пішов –

і лишився рискою слід від його поли

я зостався грітися – мерзнути більше мені не стане

У ПЕКЛІ ПО ЦЕЛЬСІЮ ПЛЮС МІНУС ТИСЯЧА ШІСТСОТ ШІСТДЕСЯТ ХАЙ ВОНО ЗГОРИТЬ! –

ТЕМПЕРАТУРА ПЛАВЛЕННЯ ТИТАНУ…

Автопортрет34

(із циклу «портрети»)

 

на фото епічних сторінках моєї біо я юна усміхнена і все ж таки вродлива

помітно щаслива примітна у всіх сенсах майже вона – мами татова принцеса поетеса

і дівчинка-весна

а у житті інакші пироги – я маю кістяний хребет й дві кістяні ноги – подарунок Баби Яги

у житті я зілля варю щоранку й запарюю ним свою щоденну буденну вівсянку

у житті патлата і боса я мов примара із картин Босха і кажуть усі навколо усі вони

що я – портрет війни

своєї власної захованої таємної війни

від неї у мене зморшки і зайва вага запасів

від неї у мене схрони боєприпасів на кожен випадок кожну полеміку кожну атаку

я вмію послати за маракуйєю до Ітаки усякого козла чи осла із божого стада

спиною чую де перемога де зрада знаюся добре на сортах винограду

і точно стаю на ваги двома ногами і балансую над вашими головами

 

ВЕЛИКДЕНЬ

Коли землю чорна біда накрила –

У Ісуса виросли крила.

Він здійнявся увись, пронісся над нами

Він зайшов у піке , він вийшов цілий

І дивився на нього світ вселенський

Осиротілий.

 

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,

Тиснув на вуха, спотворював звуки –

Він здіймався все вище, втрачаючи сили

І упав би, може, на наші руки

Та тримали Ісуса його крила.

 

Ми нездатні боліти чужим болем

Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро

Все частіше маршрутом везуть маршрутки

Все рясніший піт, все старіші кості.

Все мудріші думи, зручніші крісла,

Траєкторії наші прості та ясні.

І везуть маршрутки, везуть маршрутки

Пасажирів в щастя.

Пасажирів щастя.

 

Будем падати – хтозна якої миті

Ванга кожному долю не напророчить

Може, плакати стануть коти умиті

Якщо схочуть.

Може, посуха кинеться скільки ока

Може, мертві нарешті з могил повстануть

Чи замерзлі янголи в Антарктиді

Відтануть.

Може в світі не буде змін ніяких

Після нашого сходження на Голгофу

Найпевніше – світ не помітить навіть

Катастрофи.

 

Він упав би. Його не пустили крила.

Натовп, очі піднявши вгору,

Дивувався й ойкав і бачив дивом

Горе.

І лежала Марія. Одна. Притомна.

На землі. Вбираючи прохолоду.

І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

 

А Ісус сміявся. Сміялись крила.

Лопотіли на вітрові, тріпотіли.

Він летів до тата. Втомилось тіло –

І вросло би в землю, і там би стліло

Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай навіть схоче,

Бо й не кожному доля дарує лети

Та бувають такі, що ступивши в Лету,

Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі

Розкрилившись, розпроставши крила

Відлітають в ирій

Відлітають в ирій….

м.Рівне