…Та ми ключі від раю загубили

3 січня – 75-річний ювілей Івана Низового (1942 – 2011)

 

Іван НИЗОВИЙ

 

Самоїди ми і самовбивці.

Хто зробив нас такими й коли?

А були ж ми колись – українці,

Запорожці колись ми були!

 

Наша нація гарної вроди,

Наша пісня повсюди звучить…

Що ж ми нині не маємо згоди,

Хто від матері нас відлучив?

 

Наша слава на інші не схожа,

І неслава також не така –

Що ворожка чужа наворожить,

З тим і згодні нащадки Сірка.

 

Криворізько-донецьких республік,

Новоросій комусь подавай –

Україна ж не ламаний бублик,

Не покраяний геть коровай!

 

В нас Пилявці були й Жовті Води,

А не тільки полтавська ганьба –

Переяславські чорні угоди

З українця зробили раба.

 

Хто загоїть кривавицю-рану,

Що загрожує смертним кінцем?!

Відрубайте правицю Богдану –

Він спасибі вам скаже за це!

1993

 

***

Ми кров чужу дарма не проливали,

Не їли хліба із чужих полів,

Свій край від азіатської навали,

Від цісарів, царів і королів

Ми боронили.

 

Вчімося ж любити

Незганьблену історію свою,

Яку в нас підло вкрали московіти,

Не здатні нас осилити в бою.

 

Пожовклі та нетлінні наші кості

Розкидала недоля по світах,

А в нашому краю

Незвані гості,

Зложивши кості, перетліли в прах.

 

Все прахом стане, що на нас повстане

Оружно – наш чорнозем збагатить.

Наш гордий злет,

Відродження останнє

Не зупинити й кров’ю не залить!

1993

 

***

Українці, агов!

Це ж настала пора відгукнутись –

Переклички вже час…

Ви ж Яновські, хоч Гоголі ви!

Вам сьогодні із нами не вийде ніяк

розминутись

На грузьких роздоріжжях азійських

просторів Москви.

Нам вставати вже час під освячені наші

клейноди

Від зелених Карпат аж до

сивосвинцевих

Курил,

Щоб усі «поєрмачені», всі під’яремні народи

Зчудувались нараз:

Є вкраїнський народ-дивосил!

1994

 

***

Не здолать московіту праматірню Русь-Україну

Ні мечем, ні вогнем – її кров калиново-терпка

Від аорти Дніпра та й по кожній по жилці московській

Розлилась і тече, і пече, мов жаска кропива!

Проросла многохресно по суздалях і магаданах

Наша кров-кропива –

Незчисленне вкраїнство навік

Обжило не лише цвинтарі, табори і в’язниці,

А й усе, що своїм називають «брати»-москалі.

1994

 

СПРОБА ПЕРЕДБАЧЕННЯ

Якщо судилося пройти

Через тортур пекельні муки,

То я пройду,

Нехай кати

Повідбивають собі руки

Об непоступливість мою,

Нехай обіб’ють собі ноги  –

У цьому «доблеснім бою»

Їм не здобути перемоги!

Я неслухняним був рабом

І непокірним…

До свободи

Прийшов з розправленим горбом,

Як і годиться від природи

Нащадку славних козаків

З правічним духом українця.

Мій страх – породження віків –

Уже нічого не боїться!

Нехай готуються кати

До невідкладної роботи,

А я – готовий,

Донести

Свій хрест

Зумію

До Голготи.

І хай тоді росте трава

Над оскверненним – чистим – прахом,

Душа ж літатиме,

Жива,

У піднебессі

Вільним

Птахом!

1995

 

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Не ганьбись, Росіє, схаменися,

Та на храми православні помолись.

Ми ж не просто із тобою розійшлися –

Проти тебе ми повстали,

Мов колись.

Вузьколобі твої речники-месії

Не туди тебе ведуть,

Ой, не туди…

Дзвін ударить –

Буде подзвін по Росії,

По Росії, спадкоємиці Орди!

1995

 

***

Колишній друже – нинішній мій враже,

Не звинувачуй у своїй вині

Мене.

Інакше істина розмаже

Тебе в твоєму ж власному лайні.

Доволі я був меншим і молодшим –

Тепер я буду зверхнім і різким:

Не був мені ти братом

Ні молочним,

Ні кровним,

Ані родичем близьким,

Ні дальнім навіть!

Бо ж родак далекий –

То краще,

Ніж близький лайдак-сусід,

З яким уже давно розбито глека…

Тебе ніхто не кличе на обід,

Не просить в тебе жодної поради,

Чи допомоги в хлібі та воді,

Бо й сам собі не можеш ти зарадить

У власній, доморощеній, біді.

Чого ж ти вчиш мене,

Чого ти пнешся

Із-за своїх обчухраних тинів?

Об мій поріг хохляцький ти спіткнешся

І захлинешся в рідній матюкні!

Який-бо з тебе провідник-месія,

Якщо забув свій рід і родовід?!

Тобі давно за мачуху Росія,

А ти для неї – просто «короїд».

Напийся – я наллю тобі сивухи,

І закуси – я дам тобі сальця, –

Нехай кружляють ситі бляхи-мухи

Біля твого щасливого лиця!

1995

 

***

хіба що я помру для України

вона ж не вмре ніколи

і не стане

могильником для власного народу

і перегноєм для чужих імперій

нема такого плуга

щоб розкраяв

чорноземлі широкі й вільні груди

і вирвав серце – пам’ять предковічну

скрипить вітряк

тополя шелестить

1995

 

***

Вперед, безсмертні антиподи!

Тумани. Тумени. Пітьма.

Кудись поділися народи.

Племен – і тих уже нема.

Катма. Лиш виродки. Ордою –

Орда! Стихія. Пил і пал.

Землею, вітром і водою,

Наперекір і наповал…

Вас тьми і тьми.

А нас – мільйони.

А в нас немає Спартака.

Нас чорні ворони й ворони

Склюють – живцем – до кістяка.

Дощенту витопчуть нас коні

На гусеничному ходу…

Та ви у нашім безборонні

Свою ще стрінете біду!

Ще падлом станете на падлі

І розпорошитесь в траві,

Бо ж не усвоює нападник

Отруї нашої крові;

Не перетравлюють чорнозем

Чужинські шлунки натщесе…

І віділлються кровосльози!

І вихор сміття рознесе!

1995

 

АКСІОМА

Народ,

Що боїться чужинців-заброд

Й поетів їм кида до ніг,

Замість жертви,

Втрача своє право на ймення –

Народ,

І жити не зможе,

Й не може померти.

Для кого й для чого таке я кажу,

Ті знають –

Їх совість колись доконає.

Є й рабству межа!

Хто перейде межу

Останню оцю,

Той в ганьбі помирає.

1995

 

***

Вивітрюється дух

Великого Тараса

В свідомості моїх

Нерідних земляків.

Якийсь конгломерат!

Витворюється раса

Знедолених украй

І злих москалюків.

Вони такі малі,

Такі мікроскопічні

На страдницькому тлі

Чернечої гори

Й тієї –

Найтрагічнішої –

Січі,

Що й досі ще

Негаснуче

Горить!

Ненавиджу-люблю

Неповноцінну расу,

Оцей конгломерат –

Вогню б сюди, вогню!

В могильному степу,

В окраденім Донбасі

На злих чужих вітрах

Травинкою бриню…

1995

 

***

Щойно вирвався голий на волю

І спіткнувся об волю чужу –

Скреготнув од безсилого болю:

На лопатках в калюжі лежу…

А довкола – безсмертні червоні

Реваншисти, свої і чужі –

Знов готують для мене супоні,

Хомутяки, обротьки, гужі…

1995

 

***

Дончаки,

Хрестами обцяцьковані,

При шабельках і при канчуках.

Коні їх зненавистю підковані,

Вітер в головах і в бунчуках.

Де ж ми їх пригостимо-примістимо

З їхньою ворожістю до нас

І з комуністично-шовіністським

Впертим зазіханням на Донбас?

Добрі ми, терплячі ми й ледачі ми,

Хоч і запорожцями звемось,

З недругами лютими пиячимо,

Воріженьків геть не боїмось.

Живемо, зґвалтовані й обпльовані,

На своїй сплюндрованій землі,

Зрадництвом навічно затавровані,

В присінках у п’яних москалів!

1995

 

***

До всіх,

Що сьогодні Вкраїну паплюжать,

Звертаюсь:

Не треба плювати в криницю,

З якої п’єте!

А в Росії не тужать

За вами,

Не кличуть в гостинну світлицю,

Не ждуть ні в столиці,

Ні в дальній станиці,

Де голодно, холодно і безнадійно…

Не плюйте в криницю!

На нашій пшениці

Пасіться,

Жируйте,

Живіть добродійно!

Інакше – не можна.

Загибель – інакше

Для всіх,

Що хапаються в люті

За зброю.

Сам Бог не розсудить,

Де ваше, де наше,

А де вже – цареві,

А де вже – герою?!

Пасіться, отари,

Розвіються хмари.

Постануть кордони

Й зміцніють закони.

Рабів лиш нових не плодіть,

Яничари,

Для «старшобратів»,

Для чужої корони!

1995

 

КОЛИСЬ У НАС…

Лист від майбутніх наших

нащадків – до нас

 

Колись у нас була земля

Найкраща на землі:

Текли меди по ній,

Зілля

Буяли в рясті,

І гілля

Горнулось до землі.

 

Колись у нас була вода,

Смачніша від води

Живої, –

Пружно-молода,

Козацьку чайку розгойда

Й підніме із води!

 

Колись-то слава в нас була

І лицарі були,

Та слава в безвісті втекла,

Лягла на лицарів хула –

Неначе й не були…

 

Ми виривалися не раз

З тієї мли-хули,

І від Карпат аж по Кавказ

Дзвенів наш голос,

І Тарас

Щоразу нас хвалив!

Ми знову скинули ярмо,

Й налигача – нема….

Нема!.. А ми усе йдемо

Тим шляхом проклятим,

Немов

Не можем без ярма!..

 

А ми – до мачухи-Москви…

Таж ні, не ми, а ви,

«Раби, підніжки, грязь Москви»,

З-під київської булави

Повзете до Москви!

Вас розплодилось на землі,

Мов гадів у багні:

На все своє нещадно злі,

Напівхохли, чвертьмоскалі,

Перевертні страшні!

 

Та ж будьте прокляті, діди,

І ваш «менталітет»

За те,

Що – виблядки орди –

І нас ви тягнете туди,

В той сморідний клозет!

1995

 

***

ми не були кочовиками –

жили осідло на землі

колиска наша над віками

гойдалась (люленьки-люлі!)

іще задовго до потопу

і до нашестя ста племен

зі тьми азійської в Європу

гойдав нас вічний Бористен

під знаком вічного Сварога

Русь напувала чиста Рось

праісторична путь-дорога

текла крізь плетиво колось

помимо дикого прасвіту

в античний світ…

…із тих ще пір

було нас наче того цвіту –

розмаю!

добрий поговір

ішов про русичів повсюди…

хіба ж ми нині не такі

на щедроземі щирі люди?! –

питаю з болем земляків

колишні орії та скити

мовчать – заціпило немов

чи мож навіки московити

орійську отруїли кров?

чи мож піднімемося знову

озиминою на землі?

– ой люлі-люлі! – колискову

співає Мати – ой люлі…

– ой боже сонячний Свароже! –

шепочуть-моляться ліси

й поля і гори –

вітер множить

розносить віщі голоси

від Сяну синього до Дону

до тихого відлуння йде

глухого вічевого дзвону:

гуде-гуде-гуде-гуде…

22.12.1997

 

***

Не любіть Україну лише на словах,

Не складайте присяги лишень паперові

Їй на вірність –

Без вас вона вічно жива

І міцніє від вашої від нелюбові!

Не паплюжте її поривання святе

Мати власні путі і надійні причали –

Україна стократ вам віддячить за те,

Що її не любивши,

Ви просто мовчали.

1998

 

***

Мені дано

Від Господа самого

Високе слово –

Усне і писемне –

Щоб я кричав у Всесвіт:

«Ук-ра-ї-на!»

Щоб я писав у Вічність:

«Україна»…

1998

 

***

Богданів багато,

А Хмеля – ні жодного.

Чи їх не було,

Чи спились нанівець…

Слова – пережовано

І заангажовано

В гетьмани не тих, –

Тож нехай йому грець!

 

Урветься терпець

Нерозумному Йванові –

За вила він схопиться

І за косу,

І виростуть знову

Могили курганові,

А землю птахи по степах

Рознесуть.

 

Така наша доля:

Суцільними ранами

Кривавиться

Край

Самозгубних

Сердець…

 

Посієм Богданів,

А вродить Іванами –

Все той же врожай…

 

І нехай йому грець!

2001

 

***

Світлій пам’яті друзів

Ми шануєм поетів,

Коли вони мертві,

А найпаче їх любимо в ореолі

Терпеливців і мучнів,

Загиблих в неволі,

Ми складаєм ціну

Іхній самопожертві:

Цей – на пам’ятник важить,

А цьому – доволі

Дошки меморіальної

(Прізвище, дати…),

А цього возвеличити в лауреати

І вивчати

(Окремі цитати)

У школі…

 

Ми проходимо мимо

Казармених плаців,

Мимо мурів тюремних

І хижок обдертих,

Де в затворництві творять,

Де в каторжній праці

Мруть у безвісті

Автори творів

Безсмертних…

Ми ж не вхожі до білих палат

І палаців,

Недоступні нам тайни

Державних секретів –

Де вже нам зрозуміти,

Що нищать поетів

Задля честі і слави

Держави і нації?!

2001

 

***

Чорнобиль розбудив

козацьку душу,

Що три століття спала,

І вона,

Запхавши в люльку

Тютюну папушу.

Пішла коня ловити в полинах,

А заодно й шукать

пропиту шаблю,

А мимохідь – і знахарку-корчму,

Аби спожити в ній

Бодай хоч краплю

Вина звитяг,

Здобутих у Криму…

 

Напевно, з волі Божої,

Чорнобиль

Праукраїнську душу розбудив –

Якби ж то не Чорнобиль,

То воно би

Й не сталося на світі стільки див!

 

Окрадену – збудили:

Де ж ті коні.

І ті шаблі,

І знахарка-корчма?!

 

Чортма всього –

На атомнім осонні

Ні-чо-го від Козаччини нема.

Сплива

Дніпровим гирлом

Україна

У закордоння

(Не питай, за чим),

А від румея і до караїма

Вся Русь колишня

суржиком

гірчить –

Кричить,

Бо не спроможеться ізнову

По світу

мову

визбирать

свою…

 

То ж я збираю мову ту по слову

В краю,

Що геть оглух від кураю

Та від ожин колючого чужинства,

І повертаю натовпу:

– Беріть!

Боріть в собі

густий бур’ян

ординства

І мовою своєю говоріть!

Душа і не такий іще Чорнобиль

Спроможна подолати…

 

Та юрма

Не реагує зовсім –

Від голобель

Бажання

Відірватися

Нема…

 

Сновидою по світу ходить воля

В суцільно-чорноземній чорноті:

Де не поткнеться –

Всюди на путі

Могила В’ячеслава Чорновола.

2001

***

Україно моя!

Після потопту бійся потопу

В океані брехні,

Де загуслий міфічний туман…

Через Азію ти

Не потрапиш ніколи в Європу –

Недовчив географію

Нинішній твій капітан!

 

Через кола пекельні

Не знайдеш дороги до раю –

Твій пастух не спромігся

Завчити святий «Заповіт» –

Там «Кайдани порвіте!»

Лунає від краю до краю,

Аж здригається світ

Й опадає калиновий цвіт.

 

Атлантидо моя!

Зберігай свою первісну вроду,

Пригадай свою славу,

Аби подолати ганьбу, –

Окрім тебе, такої,

Нема вже нічого в народу,

Що свій гнів проміняв

На плаксиву вербову журбу!

 

Атлантидо моя –

Україно моя богоданна,

Піднімися з колін

І лежачих дітей підніми –

Та не може ж так буть,

Що не знайдеться знову Богдана,

Що не вдарять громи

Й не розірвуть завісу пітьми!

2002

 

***

Ми чужі в цій державі своїй,

Що не стала своєю і досі, –

Ми сьогодні травою

поляжемо геть на покосі,

Перев’янемо, всохнемо, підемо на

перегній…

 

Перекотиться полем орда.

Пропадуть на безмежжі приблуди.

Знов заплаче терпляча земля,

заголосить вона, зарида

І в нестямі сама собі

геть розпанахає груди.

І постануть із неї –

здригнеться здивований світ! –

Легіони повстанців –

скінчилося їхнє терпіння…

 

Доки в лоні земнім не засохне коріння,

Не пощезне вкраїнський наш цвіт!

2003

 

***

Україна славилась гетьманами,

Що тягли країну врізнобіч…

…Все минуло, щезло за туманами,

Розтеклось по річищах сторіч,

В драгву заховалося, замулилось,

Генетичний приховало страх

В яворах, що вдавано зіщулились

У покорі на семи вітрах..

…Нині – що: хизуємось жупанами,

Буцімто самі собі пани,

І вродило рясно так гетьманами,

Що спаси нас, Боже, й сохрани! –

Врізнобіч і врозтіч… Вже не класово –

Кланово поділена юрба,

Позапросторово й позачасово

Над юрбою журиться верба…

Ні, не вірю вухам і очам своїм,

І плакучій глібовській вербі,

І позапросторово-позачасовій

Вічнотиражованій журбі!

Є у нас і порох в порохівницях,

Є у нас і генетична злість:

Варто нам з похмілля лиш розгніваться,

І ніяка льоха нас не з’їсть!

Без гетьманів зможемо-зуміємо

Вижити і вижати із вен

Рабську кров, –

Ми вже ростем і діємо,

І початок цей благословен!

Вербам – що: хай журяться

над річкою

В різні пори року, – не біда,

Що спливає голубою вічністю

У віках застояна вода…

2003

 

***

Можна вбити поета

І вірші його спалити,

Можна знищити навіть

Сліди від його слідів

І плитою могильною

Намертво прах придавити…

Та залишаться трави,

Якими він прошурхотів!

2003

***

Ми проклятий народ.

Господнє око

Все бачить,

Що твориться з нашим краєм,

І справедливо так,

Хоча й жорстоко,

Нас, гнучкошиїх виродків,

Карає.

 

Ми проклятий народ.

Якщо ж немає

Ніякого прокляття

(Дай-то, Боже!),

Чому ж тоді народ наш

Вимирає,

Не може подолати все вороже?!

 

Знеможені, в чорноземи лягаєм –

Безжальний час зарівнює могили…

Наш край і справді міг би стати раєм,

Якби його досмертно ми любили.

 

Та ми ключі від раю загубили.

2003

 

***

Комусь і я потрібен час від часу

Як символ український

На землі

Зросійщеного примусом Донбасу,

Де й досі правлять зайди-москалі.

Мовляв, погляньте:

Влада тут – законна,

Державна, бачте, –

Все їй підляга…

Вона й цього, звиняйте, автохтона,

Немов релікт якийсь, оберіга.

І за таку зневажливу увагу

Спасибі шовіністам,

Бо ж вони,

Мій будять гнів,

Під’южують до змагу,

До ведення подальшої війни!

Дарма, що українець, –

Мов чужинець,

Терплю наруги в рідному краю,

І навіть не з облич –

З тупих потилиць

Здаля чуже поріддя впізнаю.

2003

ТАК ЗВАНОМУ

«СТАРШОМУ» БРАТОВІ

Не зваримо каші й дітей не одружим,

Онуків не будемо разом хрестити –

Ти гостем незваним прийшов,

При оружжі,

В мій дім,

Ти настільки мені осоружний,

Що марно просити забути й простити!

Я знаю: нема в мене старшого брата,

Тож маю себе і сестру захистити

Один…

І фортецею – батьківська хата,

Хай бідна, та рідна, –

В цей храм супостата

Найперший обов’язок мій

Не впустити!

2003

 

***

Страшні були часи…

А зараз – не страшні?!

Тоді була імперія…

А нині

У незалежній начеб Україні

Все важче й важче дихати мені –

Людині, що позбавлена вже й тіні

В дні сонячні у рідній стороні,

І жайвора не чує в небосині,

Й криниці не знайде в трясовині…

Минуле спить в трухлявій домовині.

Майбутнє не вміщається в труні!

2004

 

 

***

Померли – від скромності – кращі

Колеги мої непутящі,

Дарма, що пером володіли,

Та кривописати не вміли;

Не сміли зневажити Слово,

Отримане чесно, спадково

Від їхніх наставників кращих,

І совісних, і роботящих.

 

У безвісті тихо померли…

 

Отож звідусюди поперли

Базарні козирні нездари

Зжирати чужі гонорари!

 

На обширах наших ринкових

Немає смертей випадкових,

Отож і зникають в цій хащі

Найкращі, але… непутящі.

2004

 

 

***

Хіба ж не радість:

Вихлюпнуть печаль

На аркуш всетерплячого паперу,

Перетворивши задуму химеру

Бодай хоч у несправжню пектораль?!

 

Хіба ж не втіха:

День прожити свій

Упевнено, без тіні на сумлінні,

Що ти служив і служиш Україні,

Не бувши навіть визнаним у ній?!

2004

 

 

№1 (189) 13 січня 2017