Святошне на святки

 

 

Леся СТЕПОВИЧКА

 

БІЛА УКРАЇНА

Тихо меле небесний млин

вічне борошно свіжого снігу

малюкам на веселу втіху,

старикам – на думок сумноплин.

 

Зблиски сонць в летаргійному сні

чудно маряться голому віттю

і казкові морозні суцвіття

розцвіли у моєму вікні.

 

Мерехтять крізь засніжену днину

у сріблястому сяйві зими

наші мрії. Оновлені ми

бачим білою Україну.

 

На полях замерзли грудки,

скоро-Диво, Різдвяні Святки!

Буде мед, узвар і кутя,

і народиться Боже дитя.

 

Встане-зійде зоря-звізда,

полетить  золота Коляда

над степами й димами  рідними,

над багатими і над бідними.

 

На  Свят-вечір, в морозну Ніч

гарно буть не самому в хаті,

і у світлі воскових свіч

ждать Божественної благодаті.

 

БЛАГОСЛОВІТЬ КОЛЯДУВАТИ!

Вертеп від хати і до хати

пливе, мов човен, у снігах.

-Благословіть колядувати!–

змахнув крилом Різдвяний птах.

 

Благословіть колядувати!

– рипить під чобітками сніг.

«Я хочу срібну гривню мати!» –

колядників лунає сміх.

 

І предків незабутніх лиця,

прилинуть до вікна: «Дивись,

чи всі дванадцять страв на місці,

чи наш звичай не перевівсь?»

 

На землю сніг впаде лапатий,

з гостинцем  зайчик пробіжить.

«Благословіть колядувати!»

Різдво дає нам силу жить.

 

Так повелося в Україні

віддавна славити Христа.

Бо в ніч Різдвяну зореплинну

нам сяє істина проста:

 

«Ісус родився! Прославляймо

Його народження Святе.

У Сина Божого навчаймось

Любити ближніх, як себе».

 

Встає зоря над Віфлиємом,

пливе Різдвяна Коляда.

Радіє  світ, і в ньому є ми,

є Україна молода.

 

– Благословіть колядувати! –

лунає в селах і в містах.

В оселю входить Божа Мати

із Немовлятком на руках…

 

ПАЛОМНИЦТВО

Цикл із п’яти віршів

 

I. В САДУ ГЕТСИМАНСЬКІМ

1

Ще малечею не колисковими,

не казками бавилась я –

в одкровень вслухалася Слово,

в товсту книжку Євангелія.

 

Там звізда Віфлеємська вставала

над вертепом в пустелі сірій,

й поспішали волхви з дарами

величать Немовля-Месію.

 

Там по водах Генісаретських

йшов Ти, Господи, як по тверді.

Проповідував мир вселенський

і попрання смертію смерті.

 

Там ти вигнав міняйлів із храму,

і сміявся в лице фарисеям –

так од Павла, Луки, Іоанна,

од Марка і од Матея.

 

Був ти світлом в пітьмі кромішній,

і прощав Петрові химери.

І Варавві, останньому грішнику,

Ти відкрив в своє Царство двері.

 

А коли іудеї взалкали,

Ти наситив юрбу голодну.

На вино в Галілейській Канні

обертав звичайнісіньку воду.

 

Там Ти йшов на своє заклання,

й спотикнувсь під вагою хреста.

Та не чути було Осанни,

лиш прокляття і посвист хлиста.

 

І уже на Хресті, на Голготі

попрохав Ти в них пити, Боже.

І отримав в насмішку оцет.

Ти простив їм. А я – не можу.

 

Як знайти в своїм серці прощення,

дня такого заради, хоч раз?

Днесь іду на побачення з Господом,

многогрішная, аз.

 

Промайнули Дамаські Ворота

і мури Старого Міста.

На верхівках долини Кедронської

ген розлився серпанок сріблистий.

 

Приберу геть прикраси модні,

витру з губ французьку помаду.

Затремчу, ступивши на сходи

Гетсиманського саду.

 

Ось олива, де став Ти молитися

до Отця – «хай мине ця Чаша».

Тут Іуда віддав Спасителя

поцілунком на смертну страту…

 

Світ і досі іудами повен,

лжепророками, злими татями.

І земна юдоль – Вавілон,

І злоба, мов сестра, поміж браттями.

 

Приголублю вухатого ослика,

біблейського, рідненького.

Хай наповняться вуста мої, Господи,

звеличення Твойого!

 

Не за себе прошу я, Грізний,

мої мольби будуть такії:

не забудь мою бідну Вітчизну,

і Твій другий Єрусалим – Київ.

 

Ти воскрес, хай воскресне земля,

та, що вірою в Тебе повниться.

Хай по волі Твоїй, не Кремля

від щедрот Твоїх їй відломиться!

 

А мені – загубитись без імені

дай піщинкою між реліктами,

стати гілочкою оливковою

у великім Ієрусалимі.

 

Щоб спочив під розпаленим каменем

у святих, найсвятіших місцях

найщасливішої християнки

покаянний і тлінний прах.

 

II. КЕЙСАРІЯ

На руїнах театру римського

той, хто сумнів має, увидить,

серед стін, що знали Овідія,

ось написано древньо-латинкою:

 

«Понтій Пілат, століття перше»,

зрозуміло, «нашої ери».

Хіба ж то не докази неперевершені

отим, що й досі не вірять?

 

Отож, виходить, й на ділі

Допит тут відбуватись міг.

Де Прокуратор всея Іудеї

«Я вмиваю руки», – прорік.

 

Ісус серед мурів старих міг стояти

І звідси його повели на страту…

«Пілат, може,  й був, а от Бога нема», –

сопе і сьогодні невіруючий Фома.

 

III. НАЗАРЕТ

Середземним сонцем пропечене,

білого каменю місто.

Я в гостях в емігранта-поета,

пропонує у спеку морозива з’їсти.

 

– Як живеться, – розпитую –  ви ж бо…

тут проживаєте…, де велика Рожениця…

вість благую…  від Архангела Гавриїла…

про непорочне зачаття…

 

– Ось припиніть дурниці молоти

в кінці століття двадцятого.

Плести, що вродили грушки на вербі

можуть лиш телепні далебі.

 

Я слів не найду, відбирає мову,

щоб довести цьому землякові

Пресвятої Діви Марії,

що то не лише мої мрії.

 

Веселий безбожник не вірить Святцям,

мене ж допікає образа:

– Невже не задумались ви, святотатцю,

над цим феноменом ні разу?

 

–Припиніть свої агітації! –

кривиться мешканець Назарету

в атеїстичнім чарі.

А на місцевім базарі

сьогодняшній тесля Йосип,

як  дві тисячі років і досі

продає свіжостругані табурети…

 

IV. ТІБЕРІЯ

На березі Галілейського

Моря, чи то Генісарета,

Вас закликають зрання до рання

Ресторани й таверночки

«У Святого Петра»

рибки поїсти без єресі.

 

Вірю, Петро тут колись  рибалив

й  лишив ятірця убогого,

і за Ним пішов, навмання, чи за славою,

чи насправді повірив в Ісуса-Бога?

 

І все питав, у  сумлінні смятеннім:

«Куди ти, Вчитель, куди?»

І все благав  Його про спасення,

убоявшись безодні  води.

 

І схаменувся, Кого він зрікся,

ледь півника  третій голос ущух.

Тоді й увірував у Воскресіння,

тоді лиш зміцнив свій непевний дух.

 

Зізнаюсь, серед усіх апостолів

найчастіш довелось мені

думать про долю оцього «каменю»*

спотикання  у власній кармі.

 

Шкода лиш – не кожному вірному

по кишені відвідать таверну,

де смажать рекламні факіри

рибку Петра на пательні.

 

У тихій затоці зверну до ятки,

куплю листівку на вічну згадку,

про апостола Петра, рибалку з Тиберії,

Того, що здолав недовіри терни.

Відчиняє він нині праведникам

золотими ключами до раю двері…

________________________________________________________________________________

* Петро– «камінь» (лат)

 

V. МАРІЯ МАГДАЛИНА

Марія з Магдали

вустами малиновими

мовила

до імператора Риму:

“Христос воскресе!”

 

І теплий овал яйця

простягнула царю на долоні.

Ніби скарб найдорожчий,

Символ вічної тайни життя.

Скромний дар

у відсутності більших дарів.

 

Зблід Тиберій,

поглянув блудниці у вічі

гордівливо промовив:

“Хто такий, цей  Христос,

не буває таких воскресінь,

як не може яйце оце біле

поміняти свій колір одвічний”.

 

Так сказав і раптово

на очах його

сонце маленьке

засіяло червлено

у Марії в руках.

“Тож, воістину так, він воскрес!”,-

імператор Тиберій сказав.

 

Й покотилася звістка

між царями й рабами

із долин евкаліптових

у вишневі садки

скрізь століття й віки

у найвіддаленіші маргінеси:

Христос воскресе!

 

І хоралом вселенським

понад світом щовесни

щоразу, щосили –  луною

мільйони грудей видихають:

Воістину він воскресе!

 

Так  щороку радість небесна

перегукується з земною.